На початку бронзової доби терени східної Румунії та південної Молдови заселяли люди післятрипільської культури Коцофень-Флорешті, відомої в Україні як усатівська культура. На півночі Румунії та Молдови мешкали племена однієї з останніх староєвропейських культур, а саме баденської. Вздовж нижньої течії Дунаю, на румунському та болгарському узбережжі Чорного моря між 4 000 та 3 000 роками до Р.Х. мешкали люди арійської чернаводської культури, яка утворилась завдяки міграції на ці терени людей середньостогівської культури з нижнього Придніпров’я та асиміляції ними місцевого населення. На зміну баденській культурі прийшла в 2 700 році до Р.Х. землеробська культура Гліна-Шнекенберг, яка поширилась майже на всю територію Румунії. Близько 1 800 року на півночі Румунії розселяються люди отоманьської культури, а на сході та в Молдові - культура Косложень-Сабатинівка. В Трансільванії між 2 200 та 1 500 роками існувала вітенбергська культура, яка змінилась культурою Ноа. На півдні Румунії між 2 000 та 1 700 роками до Р.Х. поширилась культура Вербічоаре, якій на зміну прийшла культураГірла-Маре. На загал під кінець бронзової доби території Румунії та Молдови були повністю заселені фракійськими племенами.

Між 3 000 та 2 700 роками до Р.Х. всю територію Угорщини та Словаччини охоплювала культура шнурової кераміки, на зміну якій з заходу прийшли племена загальноєвропейської культури дзвонових склянок, що виникла в результаті злиття людності культури лійчастого посуду з кочовиками-ямниками. Близько 2 300 в західній Словаччині з’явилась унетицька культура, яка швидко поширилась на сусідні території Угорщини, Польщі, Чехії, Австрії і далі на захід. Дещо згодом Угорщину знову заселили люди культури шнурової кераміки, яка згодом еволюціонувала в отоманьську культуру. Між 1 950 та 1700 роками до Р.Х. на півдні Словаччини та в Угорщині існували культура інкрустованої кераміки, надьревська та гатванська культури, яким близько 1 300 року до Р.Х приходить на зміну станівська культура, відома в Румінії як культура Сучу-де-Сус, а в Угорщині як культура Фельшьосоч. Доба бронзи для Дунайського регіону була винятково мирним періодом, тому народи, що проживали тут, мали змогу розвиватись постійно й безперешкодно. Постійні села й кладовища з великою кількістю могил свідчать про те, що в Подунав’ї спостерігався демографічний вибух і населення зросло в рази порівняно з попереднім. Одна з найбільших міських агломерацій бронзової доби в Європі (більша за сучасні їй Мікени і Трою) була знайдена поблизусловацького міста Враблє. Слід також зауважити, що всі культури бронзової доби (окрім унетицької), що існували на теренах Румунії, Угорщини, Молдови, Словаччини й, частково, південної України були тісно пов’язані торговими й культурними зв’язками з ахейською Грецією.

На теренах Польщі бронзова доба розпочинається з появою там людей культури шнурової кераміки, від якої походить ціла низка локальних культур. Приблизно в 2 200 році до Р.Х. зі Словаччини починає поширюватись унетицька культура, яка швидко поширюється майже по всій території Польщі. На зміну її близько 1 600 року до Р.Х. приходить культура курганних поховань, а згодом, після 1 300 року до Р.Х. лужицька культура, поселення якої реконструйовано в польському місті Біскупін. У період ранньої бронзи на території Білорусі існувало кілька варіантів культури шнурової кераміки, а південь країни населяли племена середньодніпровської культури. Їх змінили праслов’яни тшинецько-комарівської культури, прабалти мар’янівської, сосницької та бондарихінської культур. Значний вплив на місцеве населення мали племена зрубної культури, культури багатопружкової кераміки на південному сході та лужицької культурина південному заході.

Артефакти миш'якової бронзи майкопської культури на Північному Кавказі датовані приблизно IV тисячоліттям до Р.Х. На початку бронзової доби, завдяки експансії ямної культури сформувалась величезна, - від Балканського півострова до північного Казахстану, - культурно-історична спільнота, перша в низці наступних кочових іраномовних, а згодом тюркомовних суперспільнот. Всередині цієї спільноти утворювались і зникали різні локальні культури, часом з виразними балканськими та кавказькими елементами. Одне з відгалужень ямної культури, так звана афанасьєвська культура існувала в південному Сибіру між 3 100 та 2 500 роками до Р.Х. і змінилась окуневською культурою, найбільш знаними пам'ятками якої є кам'яні плити із зображеннями людських личин.

Починаючи з середини ІІІ тисячоліття до Р.Х. на європейській території Росії складається ареал місцевих варіантів культур шнурової кераміки — фатьянівська та баланівська культури. Близько 2 300 року до Р.Х. в долинах Волги та Ками з’являється абашевська культура, ще один локальний варіант культури шнурової кераміки. Абашевська культура, яка відіграла велику роль у розвитку синташтинської культури, є, вірогідно, зародком тієї спільноти, яка згодом розділилась на іраномовну та індоарійську гілки. Носії абашівської культури та місцеве населення південних околиць лісової зони Приуралля й Зауралля сформували культуру долини Синташти. Наприкінці ІІ тисячоліття до Р.Х. на сході Європи та Сибіру з'являється Євразійська металургійна провінція, яка базувалась на рудних родовищах Урало-Казахстанського регіону, зокрема величезного мідно-рудного Каргалинського родовища в сучасній Оренбурзькій області Росії. Саме тут у 2 000 році до Р.Х. сформувалась синташтинська культура з укріпленими поселеннями, найвідомішим з яких є Аркаїм, а також бронзоливарним виробництвом та похованням із останками коней та залишками двоколісних бойових колісниць. Вірогідно, що синташтинська культура була створена індоаріями, нащадками катакомбної та багатопружкової культур, які мігрували сюди під тиском людей зрубної культури і асимілювались тут з абашинцями. Вірогідно також, що саме з долини Синташти частина людності, - можливо внаслідок якогось релігійного розколу, про який свідчать сліди громадянської війни, - вирушила на південь до Середньої Азії, а потім і в Індію. Натомість, людність, що залишилась сформувала андроновську культурну спільноту у західному Сибіру та центральному євразійському степу.

Окремою темою бронзової доби в Росії є так званий сейминсько-турбинський феномен, - єдина модель поховань зі схожими бронзовими артефактами, які свідчать про спільне культурне походження, володіння передовими технологіями обробки металу, незрозуміло швидку міграцію й величезний ареал поширення, оскільки сейминсько-турбинські артефакти та поховання трапляються в усій північній Євразії від Скандинавії до Монголії, Кореї та Японії. Поховані були чоловіками, - воїнами та металургами, - які пересувалися на конях або в двоколісних возах. Центром поширення сейминсько-турбинських воїнів та майстрів був Алтай, а датується ця культура дуже коротким періодом між 2 100 та 1 900 роками до Р.Х. Вірогідних пояснень виникнення та сенсу сейминсько-турбинського феномену наразі немає.



Секрет виготовлення бронзи в Європі було винайдено дуже давно. Фольга з олов’яної бронзи, знайдена поблизу сербського міста Плочнік, надійно датується 4650 роком до Р.Х. Але потім цей секрет чомусь було втрачено. Сліди виробництва олов’яної бронзи зникають наприкінці V тисячоліття Р.Х. і знову з’являються аж через 1 500 років.

Між 3 500 та 1000 роками до Р.Х. на острові Крит існувала високорозвинена морська торгова культура, яка отримала назву Мінойської від імені свого міфічного засновника царя Міноса. Складна міська цивілізація розпочалася тут близько 2000 року до Р.Х., а надалі почала занепадати з 1450 року до Р.Х. і повністю зникла близько 1100 року до Р.Х. під час темних віків Середземномор’я. Американський історик Вілл Дюрант (William James Durant, ⋆05.11.1885 — †07.11.1981) назвав мінойців першою ланкою в європейському ланцюгу. Мінойці будували великі та вишукані міста з чотирьохповерховими палацами, складними водопровідними системами та фресками. Ці люди знали писемність, бронзову металургію і торгували з егейськими та середземноморськими поселеннями, особливо на Близькому Сході.

На островах Кікладського архіпелагу в Егейському морі між 3 200 та 1050 роками до Р.Х. існувала кікладська доіндоєвропейська культура. Приблизно в той самий час на півночі Балканського півострова утворюється складний конгломерат різних арійських та доіндоєвропейських племен, які упродовж життя кількох поколінь асимілюються в єдину протогрецьку культурну спільноту. Її матеріальним проявом була, вірогідно, вучедолська культура, яка існувала тут між 3000 та 2200 роками до Р.Х. Близько 2 200 року до Р.Х. ці люди почали переселятись все далі й далі на південь, витісняючи звідти місцеві ще староєвропейські племена. В результаті цього переселення постала тірінфська культура, котра близько 1 750 року до Р.Х. переросла в Мікенську цивілізацію з палацовими державами, міською організацією, творами мистецтва та системою писемності. Найвідомішим містом цієї цивілізації були Мікени, на честь яких і названа культура. Серед інших центрів владибули міста Пілос, Тірінф, Мідея, Орхомен, Фіви, Афіни та Іолкос. Мікенські поселення також з'явилися на півночі Греції, на островах в Егейському морі, на південно-західному узбережжі Малої Азії, Кіпрі і, навіть, в Леванті та Італії. Весь Балканський та південь центральноєвропейського регіону, включно з деякими культурами України, були включені в орбіту культурних впливів Мікенської цивілізації.

Доба бронзи в центральній Європі починається з появою тут людей шнурової кераміки після 3 000 року до Р.Х., ареал розселення яких охоплював території від Рейну до Волги. Молодшою сучасницею шнуровиків була культура дзвоноподібних келихів, яка поширилась в багатьох регіонах Піренейського півострова та простягалась на схід до Дунаю рівнини і на північ до островів Великобританії та Ірландії, а також був присутній на островах Сицилія та Сардинія та деяких невеликих прибережних районах у північно-західній Африці.

Сучасні дослідження вказують, що культура дзвоноподібних келихів була культурою доіндоєвропейського населення Європи і пов’язана з генетично різноманітними популяціями, хоча основою її була, вірогідно, культура лійчастого посуду. Тобто кордон між індоєвропейською та доіндоєвропейською Європою проходив на початку ІІІ тисячоліття по Рейну. На захід від Рейну розмовляли мовами близькими до сучасної баскської мови, - єдиною староєвропейської мови, яка дожила до наших днів. Культура дзвоноподібних келихів знала мідь та золото, хоча ще не користувалась бронзою.

Така етнічна ситуація зберігалась до 2 300 року, коли на теренах Словаччинини з’явилась індоєвропейська унетицька культура, яка почала швидко розширяти свій ареал та ділитись на дрібніші локальні групи, такі як штраубінгська, адлербергзька й гатванська. Людям унетицької культури належав знаменитий бронзовий небесний диск знайдений поблизу міста Небра в німецькій землі Саксонія-Ангальт на якому зображено Сонце, місячний серп та сузір’я Плеяд.

Між 2 000 й 1 000 роками до Р.Х. відбувається індоєвропеїзація Апеннінського півострова. На той час територія Італії була заселена пастушою апеннінською культурою, яку поступово витісняли й асимілювали індоєвропейські мігранти з-за Адріатичного моря. Між 1650 та 1150 роками до Р.Х. на півночі Італії існувала землеробська культура Террамаре. На островах Сардинії та Корсиці від 2 300 року до Р.Х. і аж до римської колонізації в 238 році до Р.Х. існувала загадкова нурагічна цивілізація, назва якої походить від так званих нурагів, своєрідних веж-фортець, які населення Сардинії будувало у величезній кількості, починаючи приблизно з 1 800 року до Р.Х.

Починаючи з 1 500 року до Р.Х. і до римського завоювання в ІІІ столітті до Р.Х. на півострові Істрія в регіоні, де зараз сходяться кордони Італії, Словенії та Хорватії існувала культура Кастельєрі, яка отримала свою назву він отримав від укріплених замків (італійською мовою Castellieri), які були укріпленими містами, зазвичай розташованими на пагорбах та оточені одним або декількома концентричними рядами стін. Етнічна приналежність культури Кастельєрі невідома, хоча, швидше за все, вона була доіндоєвропейського походження. Натомість, північноіталійська канеґратська культура, яка існувала між 1 300 роком до Р.Х. та початком залізної доби належала індоєвропейцям.

На півночі Європи та в Скандинавії бронзова доба розпочалась приблизно в 1750 році до Р.Х. культурою бойових сокир, яка була локальним варіантом культури шнурової кераміки з виразним впливом унетицької культури. Скандинавські племена часів бронзової доби підтримували тісні торговельні зв’язки з мікенською Грецією. Вони активно займалися експортом бурштину, а натомість імпортували мідь та олово, ставши досвідченими металургами. Культури скандинавської бронзової доби вважаються предками германських народів.

На Британських островах, починаючи з 2500 року до Р.Х. була поширена культура дзвоноподібних келихів, люди якої мігрували на острови з теренів Піренейського півострова, Нідерландів та Центральної Європи. В районах Корнуолла й Девона на території сучасної південно-західної Англії існують родовища олов’яних руд, звідки, починаючи з 1600 років до Р.Х., британське олово експортувалося по всій Європі. У цей час на півдні Англії з’являється багата культура Вессекса, пов’язана з племенами північної Франції та людьми унетицької культури центральної Німеччини. Вессекці активно торгували олов’яними рудами, отримуючи взамін бурштин з Балтики, ювелірні вироби з сучасної Німеччини, золото з Бретані, а також кинджали та намисто з Мікен.

Близько 1 300 року до Р.Х. розпочалась атлантична бронзова доба - культурний комплекс, який включав різні культури Великобританії, Франції, Ірландії, Португалії та Іспанії. З атлантичною бронзовою добою пов’язують поширення кельтських мов на теренах північно-західної Європи та Британії, а походження самих кельтів виводиться з гальштатської культури, яка з’явилась у цей час в центральні Європі. Культура була заснована на землеробстві, але обробка металу була дуже розвиненою й торгівля в межах області та середземноморських культур була економічно важливою.

Вірогідно, катастрофа бронзової доби в Середземномор’ї викликала ефект доміно в центральній та західній Європі. Припинення середземноморської торгівлі, збідніння племінної знаті та посуха викликали масові міграції, які супроводжувались військовими діями. Про це свідчить, наприклад, поле бою в долині Толленсев німецькій землі Мекленбург-Передня Померанія, де близько 1 200 року до Р.Х. в бою зійшлись дві армії і загальна кількість бійців становила не менше чотирьох тисяч осіб.

Змінюються і світоглядні моделі, про що свідчить повсюдна для Європи зміна поховальних обрядів. З’являється традиція кремації покійників та полів похоронних урн, яка охоплювала культури різного етнічного походження від західної Угорщини до східної Франції та від Альп до Північного моря. Зокрема, в спільноту полів похоронних урн входили культури Вілланова та Ґоласекка в північній Італії та лужицька праслов’янська культура на теренах східної Німеччини, Польщі та західної України.

Численні скарби, братські могили та укріплені поселення в ареалі поширення полів похоронних урн свідчать про те, що часи ці були неспокійними. Безпекова ситуація погіршилась ще й появою нового типу війни, пов’язаного з рубаючими мечами, коли піхотні лави прийшли на зміну бійцям на колісницях. Марія Гімбутас (Marija Gimbutienė, ⋆23.01.1921 — †02.02.1994) пов’язувала різні центральноєвропейські регіональні групи з популяціями предків кельтів, італіків, іллірійців, фригійців й, частково, слов’ян, фракійців та дорійських греків, що мало б свідчити про закінчення процесу індоєвропеїзації Європи.



На початку бронзової доби в Месопотамії вже існувала розвинена цивілізація, яка будувала міста й храми, іригаційні системи, виплавляла мідь та володіла писемністю. 3 100 — 2900 роками до Р.Х. в Месопотамії датується додинастичний період Джемдет Наср, який перейшов в ранньодинастичний період. Міські центри перетворились на дедалі складніші суспільства, правителі яких здійснювали величезні будівельні проекти, а політична організація ставала дедалі витонченішою. Протягом тисячоліття різні міста-держави - Кіш , Урук, Ур і Лагаш - змагалися за владу та в різний час отримували гегемонію. Десь тоді склався епос про Гільгамеша, напівісторичного царя Урука. Близько 2334 року до Р.Х. цар семітського народу аккадців Саргон завоював майже всю територію Месопотамії, заснувавши на короткий час першу в світовій історії імперію, яка тривала до 2154 року до Р.Х., коли вона була завойована племенами гутіїв, які прийшли з гір Загрос. В 2 112 році цар Ура відновив шумерський суверенітет над містами-державами Месопотамії. Близько 2000 року до Р.Х. могутність Ура ослабла, і семітський народ амореїв зайняв більшу частину території колишнього Шумеру. Період політичного хаосу тривав в Месопотамії до 1 945 року до Р.Х. від коли починається зростання могутності Староасирійського царства. Ассирійський цар став домінуючою фігурою в Месопотамії, контролюючи південні міста-держави та засновуючи колонії в Малій Азії.

У 1 894 році до Р.Х. було засновано незалежну державу Вавилонію. Аморейський правитель Вавилона Хаммурапі (1792– 1750 роки до Р.Х.), відомий своїм кодексом законів, перетворив Вавилон на велику державу і зрештою завоював Месопотамію та за її межами. Після смерті Хаммурапі перша вавилонська держава проіснувала ще півтора століття, а потім швидко розпалась. Натомість 1 813 року до Р.Х. аморейський вождь Шамші-Адад узурпував трон Ассирії і створив регіональну імперію, відому як Середньоассирійське царство. Імперія проіснувала до 1076 року Р.Х., ставши на майже сім століть великою державою. Вона приєднала частини хеттських, хурритських та аморейськихземель, заволоділа Вавилоном, Ханааном та Фінікією і стала суперником Єгипту. Однак, катастрофи бронзової доби Середньоассирійське царство не пережило.

Починаючи з 3300 року до Р.Х. існувала цивілізація долини Інду, яка охоплювала територію від більшої Пакистану, північно-східного Афганістану та північно-західної Індії. Достеменно невідомо, яким був етнічний склад Індської культури, але найбільш вірогідним є спорідненість з дравідійською мовною сім'єю. Міста стародавнього Інду були відомі своїм міським плануванням, будинками з випаленої цегли, складними системами водопостачання та каналізації, скупченням великих нежитлових будівель, а також техніками ремесла та металургії. Близько 1900 року до Р.Х. почали з’являтися ознаки поступового занепаду Індської цивілізації і приблизно в 1700 році до Р.Х. більшість міст було покинуто. Кінець Індської цивілізації супроводжувався зростанням насильства між людьми та інфекційними захворюваннями, такими як проказа та туберкульоз. Вірогідно також, що свою роль відіграла навала північних арійських племен, яка мала місце приблизно в той самий час.

На схід від Месопотамії, починаючи з 2 500 року до Р.Х. на Іранському плато існувала доіранська стародавня цивілізація Елам з центром у Сузах. Еламська культура відіграла вирішальну роль в імперії іранської династії Ахеменідів, яка її змінила. Між 2 300 та 1700 роками до Р.Х. на території сучасного північного Афганістану, східного Туркменістану, південного Узбекистану та західного Таджикистану існував Бактрійсько-Маргіанський археологічний комплекс або цивілізація Окса, яка сформувала протоміське суспільство. Близько 1 600 року до Р.Х. в північно-західній Месопотамії та південно-східній Анатолії з’являється народ хурритів, котрі 1450 року до Р.Х. створили власну імперію на чолі з панівним кланом Мітанні, вірогідно, індоарійського походження. В 1300 році до Р.Х. хурритська імперія припиняє своє існування під тиском індоєвропейського народу хетів, який прийшов в Малу Азії з Чорноморсько-Балканського регіону близько 1 800 року до Р.Х. Хетське царство охоплювало центральну Анатолію, південно-західну Сирію та верхню Месопотамію. Хеттська імперія конфліктувала з єгиптянами й ассирійцями, поки вона остаточно не розпалась у 1 180 році до Р.Х. внаслідок катастрофи бронзової доби на низку невеликих неохетських держав, які проіснували в регіоні ще декілька століть.

Близько 1 500 року до Р.Х. на східному побережжі Середземного моря розбудовується ханаанська цивілізація, яку давні греки називали Фінікією. Основний регіон, у якому розвивалася фінікійська культура, простягався від півночі Лівану до гори Кармель у сучасному Ізраїлі. Однак, за межами своєї батьківщини фінікійці утримували свої колонії на різних узбережжяї Середземного моря від Кіпру до Піренейського півострова. Фінікійці були семітськомовним народом невідомого походження, який з’явився в Леванті близько 3000 року до Р.Х. Вони були організовані в міста-держави, з яких найбільш помітними були Тір, Сідон й Біблос. Їхня найвідоміша спадщина — це найстаріший у світі алфавіт, з якого виникли арабське письмо, грецький алфавіт, а потім латиниця й кирилиця. Сусідами фінікійців були ізраїльтяни, які населяли частину Ханаану, починаючи з 1 500 року до Р.Х., а також арамеї, відомі з 2 300 року до Р.Х.

Бронзові артефакти відомі в Китаї з часів культури Мацзяяо (між 3100 та 2700 роками до Р.Х.), яка була поширена в верхів’ях ріки Хуанхе. Між 2070 та 1600 роками до Р.Х. існує напівміфічна династія Ся, яку пов’язують культурою ранньої бронзової Ерлітоу, поширеною в провінції Хенань. Династію Ся змінила династія Шан (1 600–1046 роки до Р.Х.) зі столицею в Аньяні в провінції Хенань. Династія Шан була найбільшою, але не єдиною китайською державою бронзової доби. Імперія Шан, співіснувала й торгувала з численними та культурно різноманітними поселеннями на території, яку зараз називають власне Китаєм. В південно-східній Азії бронзова металургія пов’язана з культурою Бан Чіанг, яка датується 2 100–1700 роками до Р.Х. За легендою, перша корейська держава була заснована у 2333 році до Р. Х. Історики називають найбільш ранній етап корейської історії періодом Кочосон. На решті території Азії були поширені неолітичні культури, а, подекуди, культури мисливців-збирачів.



У Стародавньому Єгипті бронзовий вік починається з додинастичного періоду близько 3150 року до Р.Х. Ранній династичний період був приблизно сучасним до ранній шумеро-аккадській цивілізації Месопотамії та стародавнього Еламу і розпочався близько 3000 року до Р.Х. об’єднанням північної та південної частин Єгипту в єдину державу. У 2 686 році до Р.Х. розпочався період Старого царства. Деякі з головних досягнень Стародавнього Єгипту, - зокрема піраміди Гізи та Великий Сфінкс, - були побудовані саме в цей час. 2 134–1690 роки — це час існування Середнього царства Єгипту. Останній великий правитель Середнього царства, Аменемхет III дозволив семітськомовним ханаанським поселенцям із Близького Сходу переселитись в регіон дельти Нілу. Близько 1785 року до Р.Х. західноазіатський семітський народ при сприянні ханаанських переселенців захопив контроль над Єгиптом і заснував свою столицю в Аварісі. Тільки в 1 450 році до Р.Х. єгипетські правителі відновили свій контроль над всією територією Єгипту, започаткувавши Нове царство Єгипту. Царі Нового царства започаткували період безпрецедентного процвітання, захистивши свої кордони та зміцнивши дипломатичні зв’язки зі своїми сусідами, включаючи імперію Мітанні, Ассирію та Ханаан. Починаючи з Мернептаха правителі Єгипту прийняли титул фараонів. Близько 1350 року до Р.Х. стабільність Нового царства опинилася під загрозою, коли на трон зійшов Аменхотеп IV, який, під іменем Ехнатона, провів серію радикальних та хаотичних реформ, проголосивши культ єдиного бога та скасувавши традиційну єгипетську релігію. Після його смерті традиційний релігійний порядок був відновлений. Нове єгипетське царство пережило катастрофу бронзової доби, хоча й вийшло з цього періоду значно ослабленим.

Близько 3500 року до Р.Х. в північній Нубії виникло теократичне царство Та-Сеті. Та-Сеті експортував золото, мідь, страусове пір'я, чорне дерево та слонову кістку до Старого царства Єгипту. Бронзовий вік у Нубії почався в 2300 році до нашої ери. Виплавка міді була запроваджена єгиптянами в нубійському місті Мерое, що на території сучасного Судану, близько 2600 року до Р.Х. Приблизно в 1 800 році до Р.Х. на південь від нільських порогів виникло царство Керма, відоме в Єгипті як земля Куш, згодом завойоване єгиптянами.

Археологічні дослідження вказують на існування у західній Африціблизько 2 000 року до Р.Х. осілих землеробських громад, які займались вирощуванням проса та сорго, будували міста та займались транссахарською торгівлею. Сіль землероби отримували від кочівників пустелі. Пустельні кочівники отримували м'ясо та іншу їжу від скотарів і землеробів, що жили в савані і від рибалок на річці Нігер. Лісові мешканці доставляли хутро і м'ясо. У горах Ер на території сучасного Нігеру люди виплавляли мідь незалежно від розробок у долині Нілу між 3000 та 2500 роками до Р.Х. Міста-держави Дхар-Тічітт та Уалата в сучасній Мавританії займали чільне місце серед ранніх міських центрів, датованих 2000 роком до Р.Х. Далі на південь, у центральній Нігерії, близько 1500 року до Р.Х. з’явилась культура Нок, яка була добре знайома з металургією. З середини ІІ тисячоліття до Р.Х. розпочинається експансія народів банту з західної Африки на схід та південь континенту. На той час більша частина Південної Африки була заселена пігмеями та койсанами, які займалися полюванням і збиральництвом. Міграція банту спричинила найзначніше переміщення людей в історії Африки. Люди, що розмовляють мовами банту спочатку розширили свою територію з Камеруну на схід до району Великих озер, а в І тисячолітті до Р.Х. - до південної та східної Африки.



Північна Америка в ІІІ-ІІ тисячоліттях до Р.Х. була заселена переважно племенами мисливців та збирачів, які жили ще в кам’яній добі. Проте, це не виключало здійснення великих соціальних проектів. 3 400 роком до Р.Х. датується великий комплекс з одинадцяти платформних курганів, побудований культурою Вотсон-Брейк. Починаючи з 2000 року до Р.Х. в Мезоамериці почали формуватися складні культури, яким належить багато винаходів: будівництво храмів-пірамід, математика, астрономія, медицина, писемність, високоточні календарі, образотворче мистецтво, інтенсивне сільське господарство, інженерія, обрахунки на абаку та складна теологія. Вони також винайшли колесо, хоча й не змогли його використати для конструювання колісного транспорту. Вміли плавити самородну мідь, срібло й золото.

Найдавнішою відомою цивілізацією в Мезоамериці є ольмекська, початки якою датуються приблизно 2300 роком до Р.Х. Вплив ольмеків поширився через Мексику, у Центральну Америку та вздовж узбережжя Мексиканської затоки. На узбережжі Еквадору була зосереджена вальдівійська культура, період існування якої охоплює період між 3500 та 1800 роками до Р.Х. Вальдівійці жили в селищах, побудованих у формі кола або овалу навколо центральної площі. Вони були осілими людьми, які жили землеробством та рибальством, хоча іноді вони полювали на оленів. Вальдівійська кераміка спочатку була грубою та практичною, але з часом вона стала ефектною, делікатною та вишуканою. Цивілізація Вальдівії є найдавнішою відомою цивілізацією в Америці.

На північно-центральному узбережжі сучасного Перу приблизно в 3000 році до Р.Х. виникла цивілізація Норте Чіко або культура Карал, яка не знала ні металів, ні кераміки, але все ж зуміла налагодити міжрегіональний обмін, особливо бавовною та сушеною рибою.



На всій території Австралії продовжують існувати мезолітичні культури мисливців-збирачів. Натомість, близько 2 000 року до Р.Х. предки полінезійців були вимушені покинути південно-східну Азію через тиск монголоїдних груп із Центральної Азії і досягли островів Суматра та Ява. Трохи пізніше сліди їхньої присутності виявляються і на Сулавесі. Свідченням присутності предків полінезійців вважається кераміка типу лапіта. Найдавніші знахідки лапітоїдної кераміки на островах Тонга відносяться до 1 300 року до Р.Х. На Самоа кераміка такого виду з'явилася трьома століттями пізніше.