ПоходженняНаселення зрубної культури склалось на степових просторах Європи та Азії від берегів Дніпра аж до південного Уралу, хоча усі локальні варіанти зрубної культури є синхронними, і єдиного центру походження культури не було. Тому найчастіше мова йде про зрубну культурно-історичну спільноту. Фізично люди зрубної культури були високими кремезними європеоїдами, світлошкірими, часто русявими й блакитноокими. Про це говорять нам генетичні дослідження, які вказують на переважання серед зрубного населення Y- хромосомної гаплогрупи R1a, що зближує зрубників з людьми культури шнурової кераміки (див. Шнурова культура).

Очевидно, що основним етнічним субстратом формування культури була ямна людність, яка асимілювала людей середньоєвропейських неолітичних культур. Можливо, у формуванні українських варіантів зрубної культури відіграла роль рееміграція народів центральної Європи степового походження назад у північне Причорномор’я. Вірогідно, ця рееміграція відбувалась двома хвилями, тому відомі два українські варіанти зрубної культури — степовий (локалізований у сточищі Сіверського Дінця) та лісостеповий (лівобережжя Дніпра).Зрубна економікаГосподарство людей зрубної культури базувалось здебільшого на відгінному та напівкочовому скотарстві, яке у дніпро-донецькому межиріччі доповнювалось ще й заплавним землеробством. Пріоритетним було розведення великої рогатої худоби, менший відсоток у стаді складали коні. Цікаво, що людність зрубної культури однією з перших у Європі освоїла домашню птицю. Відомі зображення курей на декоративних кістяних пластинках, та й, зрештою, українське слово курка є дещо зміненим древньоіранським kahrka.

Господарство зрубників було сезонним. Весною пастухи зі своїми стадами розбрідались по пасовищах в межах своїх родових та племінних територій. Влітку пасли худобу, заготовляли сіно, доїли корів та з молока виготовляли сири, крім того, полювали й рибалили. А восени повертались до сіл, приносячи з собою сушений сир, копчену та сушену рибу й м’ясо. Більшу частину стада забивали, а решту заганяли в спеціальні загороди для зимівлі. Зі злаків найбільш популярними було невибагливе просо, часом ячмінь, овес та пшениця. Зимою ж займались ремеслом.

В умовах натурального господарства кожен господар був сам собі майстром на всі руки. Домашній реманент, - всі оті кам’яні сокири, скребачки, молоти й молотки, ножі, ковадла, зернотерки, точила й лощила, - виготовлялись вдома. З кості вирізали: деталі кінської упряжі, шильця, голки, спиці, вістря стріл. Так що роботи вистачало аж до наступної весни, коли знову треба було виганяти худоби на випас.

Кухонний посуд також виготовляли вдома і, традиційно, жіночими руками. При цьому кераміка, навіть кухонна, виготовлялась дуже старанно. Слоїки, горщики, миски й кухлі ліпили з добре підготовленої глини, прикрашали геометричними візерунками й шнуровими відтисками. Характерними для зрубної кераміки є різноманітні символи у вигляді хрестів, солярних знаків, прямокутників, схематичних зображень людей та тварин. Ряд дослідників вбачає у них примітивне піктографічне письмо, хоча зміст цих знаків досі не розшифровано. Металурги та ювеліриВтім, існувало й виробництво, яке потребувало досконалих фахових знань та хорошої матеріальної бази. Гірничо-металургійна промисловість базувалась на мідистих пісковиках Донецького кряжу (Бахмутське мідне родовище). На поселеннях поблизу мідних родовищ Донбасу виявлено численні залишки металургійного виробництва – горни, шлаки, уламки матриць, ложки-ллячки.

Базове виробництво виробів з металу здебільшого базувалось у декількох селищах металургів-ливарників, де в масовому порядку виготовлялись сокири, молоти, молотки, серпи, тесла та долота, ножі з широким ромбічним перехрестям та кинджали особливого зрубного типу. Були розповсюджені й прикраси з бронзи, сурми й золота: каблучки, скроневі кільця та сережки, підвіски з дроту. Зрубні ювеліри стали авторами знаменитого звіриного стилю, який згодом знайшов свій розвиток в скіфському мистецтві. На пізньому етапі існування культури зрубні ковалі опанували таємницю отримання кричного заліза. Житла зрубної культуриПоселення зрубників розташовувались в безпосередній близькості від річок та невеликих підвищень. Житлами служили наземні, землянки та напівземлянки каркасно-стовпової конструкції з двосхилим або шатровим дахом. Плетені з лози тини обмазували глиною чи саманом, себто зводили традиційні для тих часів мазанки. Однак були й більш солідні будівлі, стіни яких ставили з дерев’яних брусів, а часом навіть обкладали камінням. У великих будівлях житлову частину відокремлювали від підсобно-господарської. Усередині жител розташовувалося одне чи декілька вогнищ, ями, інколи колодязь. У деяких житлах виявлено земляні лежанки вздовж стін. Цвинтарі та похорониПоховальні пам'ятки представлені курганними та ґрунтовими цвинтарями, які розміщувались здебільшого неподалік від поселень, на терасах або підвищеннях по берегах річок, рідше — на вододілах. Цвинтарі були родовими. Через якийсь час, коли ділянка повністю заповнялась могилами, - а кількість таких поховань могла сягати сотні, - над всією ділянкою насипали курган, а після цього виділяли під цвинтар наступну ділянку. А що поселення зазвичай існували на одному місці доволі довго, всього в одній курганній групі могло бути від кількох до кільканадцяти або й кількох десятків окремих курганів. Все залежало від величини роду та від того, як довго цей рід замешкував дану територію.

Найпростішим типом могильних споруд є ґрунтові ями. Померлих хоронили в скорченому стані, на лівому боці, у так званій позі благання, себто з руками перед обличчям, головою на північ. Для поховань влаштовувались зруби з колод, скріплених пазами, звідки культура й отримала свою назву. На дно могили настеляли мати з очерету або дубової кори. У засипці нерідко зустрічається вугілля, попіл, обпалені кістки тварин. Кремації репрезентовані похованнями в посудинах-урнах та в невеликих ґрунтових ямках.

Поховальними дарами найчастіше слугує посуд, рідше — зброя та прикраси. У похованнях зустрічається дерев'яний культовий посуд, інколи з бронзовим окуттям. В могилах також фіксуються залишки жертовної м'ясної їжі та кістки коней. Розбіжність у розмірах поховання і набору інвентарю відбиває складну багатоступеневу організацію соціальної структури зрубного суспільства.Маги та вовкулакиПрактикувалося спорудження довгих курганів. Під такими насипами ховали осіб духовного сану, яких ми умовно називаємо шаманами чи жерцями, хоча найбільш відповідним словом було б називати цих людей магами, - саме так, як їх називали древні іранці. В одному з палаців династії Чжоу¹ збереглись зображення, датовані кінцем II — початком I тисячоліття до Різдва, на яких зображено європейців, на чиїх маківках нанесено знак у формі свастики. Цей знак відповідає ієрогліфу U, що означає ворожбита чи шамана, й вимовляється як myag. Той факт, що маги-варвари в Китаї епохи Чжоу носили на голові професійну позначку (свастику), змушує звертати увагу на поховання магів зрубної спільноти зі свастиками на черепі. Знак, який був надзвичайно популярним у знаковій системі арійських племен ще з часів мідної доби, міг наноситися на голову мага татуюванням, фарбою чи бути пришитим до головного убору, або налобної стрічки-бандани.

Цвинтарі служили не тільки місцями похованнями, але й храмами під голим небом. Тут здійснювалися релігійні обряди, зокрема, регулярні зимові жертвоприносини собак. Це, вірогідно, свідчить про наявність у зрубників ініціацій юнаків, під час яких юнаків приймали у воєнізовані чоловічі союзи, під час яких відбувалося символічне обернення людину на вовка або пса. Цей обряд був властивим багатьом індоєвропейським народам і породив популярний міфологічний образ перевертня-вовкулаки.

Молоді чоловіки не мали жодної власності, окрім зброї, живучи на периферії спільноти приблизно так, як у значно пізніші часи чинили запорізькі козаки. Життя цих хлопців було зосереджено на військових обов’язках, полюванні на диких тварин і грабунку поселень та викраденні худоби у ворожих кланів. Учасники таких молодіжних загонів сприймали себе як фізично та юридично винесених за межі людського світу, і тому більше не обмежених людськими табу, оскільки вони на час ініціації не вважались людьми або принаймні не підлягали законам людської спільноти. Вважається, що саме такі військові загони молодих воїнів-вовків ставали двигуном арійської експансії. Зрештою, зрубна спільнота не була винятком. Історична доля зрубної культуриДемографічний вибух у середовищі зрубників привів до виснаження природних ресурсів і збігся з періодом затяжної посухи, що змусило більшу частину зрубних племен мігрувати через Кавказ на Іранське плоскогір'я. Та ж частина зрубників, яка не покинула північного Причорномор’я стала одними з попередників кіммерійців, скіфів та близьких їм народів і вплинула на формування інших культур бронзової доби — ймовірно, саме на цей час припадає поява в угро-фінських мовах індоєвропейських слів, пов'язаних з тваринництвом та землеробством.