Археологічні культури
Що це і які ознаки розглядаємо
Коли мандруємо іншими країнами, то звертаємо увагу на відмінності в бутті людей. Але зазвичай це досить поверхневий погляд. Археологія ж дуже прискипливо аналізує те, як жили люди різних стародавніх культур і розкладає все по полицях. Знайомлячись із життям пращурів, ми будемо спиратись саме на підхід та доробки цієї науки. Нагадаємо, що матеріали цього розділу відображаються також на нашій Мапі часів.
...Частина вчених розглядає археологічну культуру як сукупність археологічних артефактів на певній території у певний час і тоді під цим терміном можна розуміти як господарсько-культурний тип так і етнічну групу. Інші ж дослідники вважають археологічну культуру матеріальними залишками виключно окремого етносу чи етнічної спільноти...
Що таке археологічна культура
Дізнатись більше
Метью Джонсон (Matthew Harry Johnson, ⋆14.02.1967), професор антропології та автор книги Археологічна теорія: Вступ (Archaeological Theory: An Introduction) пояснює цю ідею так: ...з традиційної точки зору ми переносимо сьогодення в минуле, збираючи артефакти в групи та називаючи ці групи археологічними культурами. Потім ми порівнюємо археологічну та людську культури, роблячи припущення, що артефакти є вираженням культурних ідей чи норм. Цей підхід (...) багато хто називає історією культури.
Український археолог та соціальний антрополог Віктор Петров (⋆10.10.1894 — †08.06.1969) відзначав, що археологічну культуру в цілому характеризують абсолютно всі рештки, що збереглись, а саме: топографічне розташування поселень; конструкція жител і опалювальних споруд; поховальний обряд, а також склад інвентаря, до якого вчений відносить типи виробів з металу, типи кераміки, типи прикрас та ін. Невідповідність однієї з наведених ознак не дозволяє відносити пам'ятки до однієї культури або навіть до різних хронологічних етапів однієї культури. Таким чином, археологічна культура, на думку Віктора Петрова, являє собою цілісну систему з певним специфічним набором ознак, що притаманні саме цій археологічній культурі.
Зазвичай археологічна культура відповідає якомусь етносу, хоча з цього правила є й винятки, коли люди одного й того самого етносу вели різний спосіб життя та господарювання як от кіммерійці чи алани салтівської культури, де більша частина народу була кочовими скотарями, але частина таки мешкала в містах та великих селах і займалась землеробством, ремеслами та торгівлею. Попри відмінності в способі життя, ці люди відчували свою єдність, оскільки, згідно з теорією соціальної ідентичності американського психолога Курта Левіна (Kurt Zadek Lewin, 09.09.1890 — 12.02.1947), людям потрібне тверде відчуття групової ідентифікації, щоб підтримувати відчуття благополуччя.
Використання терміну культура увійшло в археологію через німецьку етнографію ХІХ століття. Перше таке використання в археологічному контексті можна знайти в праці датського археолога Крістіана Томсена (Christian Jürgensen Thomsen, ⋆29.12.1788 - †21.05.1865) 1836 року «Ledetraad til Nordisk Oldkyndighed» (з норвезької Путівник по північній давнині). Цей термін використовувалося німецькими етнологами для опису характерних способів життя певного народу нарівні з такими термінами як тип культури, культурна провінція, культурна група, культурне коло. У Франції найчастіше застосовувався термін цивілізація, а у США – культурний ареал, фаза або фокус. Систематичним використання терміну археологічна культура зробив німецький науковець Рудольф Вірхов (Rudolf Ludwig Karl Virchow, ⋆13.10.1821 — †05.09.1902), а вже в ХХ столітті в роботах німецького археолога Густава Коссінни (Gustaf Kossinna, ⋆28.09.1858 – †20.12.1931) ідея археологічних культур стала центральною.
Огляд аспектів археологічних культур
Для характеристики культур ми виділяємо певний стандартизований список параметрів. Тут ви знайдете пояснення щодо кожного з них.
Для тих параметрів, для яких можливо обмежитись лаконічним описом, він наведений нижче по тексту:
● Назва культури
● Період існування
● Ареал розповсюдження
● Походження та історичну долю
● Етнічний склад
● Кількість населення
Для тих аспектів, які потребують докладних розповідей, написані окремі статті:
● Історична епоха
● Етнокультурна спільнота
● Антропологічний тип
● Мова спілкування
● Харчова база
● Тип мислення
● Релігійні переконання
● Громадський устрій
● Політична організація
● Похороння обрядовість
Назва культури
Більшість археологічних культур названо їх першовідкривачами на честь типового артефакту чи місця, де було здійснено першу знахідку артефакту. Наприклад, культури можуть бути названі за типами кераміки, як культура кулястих амфор чи культура лійчастого посуду. Втім, найчастіше культури називають на честь місцевості, як наприклад трипільська чи черняхівська культури. Археологія не є точною наукою і не має власної системи символів як, наприклад, математика. Тому назви археологічних культур часом можуть звучати по-різному в різних джерелах, що викликає значну плутанину. Тут ми намагаємось вказати всі, відомі нам, альтернативні, застарілі та не властиві для української історіографії назви, які можна зустріти в різних джерелах.
Дізнатись більше
Ось декілька прикладів використання альтернативних назв археологічних культур.
Знана в Україні трипільська археологічна культура, вперше описана в 1896 році українським археологом Вікентієм Хвойкою (⋆21.02.1850 — †02.11.1914), в Румунії була описана етнографом та археологом Теодором Бурадою (Teodor Burada, ⋆03.10.1839 — †17.02.1923) в 1884 році і там отримала назву Cultura Cucuteni від місця першої знахідки. Тому в Україні загальноприйнятою є назва трипільська культура, в Молдові та Румунії – культура Кукутень, а в англомовній літературі подвійна назва Cucuteni–Trypillia culture. Локальний скандинавський варіант культури шнурової кераміки називають культурою бойових сокир, і ця назва є доволі популярною в західноєвропейській археології.
Ямна культура, відкрита російським археологом Васілієм Городцовим (⋆23.03.1860 — †03.02.1945) у 1901-1903 роках, в різних джерелах може також описуватись як культура охрових могил, Pit Grave culture чи Yamna culture.
Культуру Багатопружкової кераміки можна також зустріти як культуру багатоваликової кераміки, бабинську культуру, культуру бойових колісниць чи Multi-cordoned ware culture.
Період існування
Археологічна культура не є статичним та незмінним явищем. Вона знаходиться в потоці історичного процесу й змінюється під впливом різних чинників, таких як екологічні умови, культурний обмін та соціальна диференціація. Тому час існування якоїсь певної культури в незмінному стані може бути надзвичайно різним – від кількох тисячоліть до тривалості життя кількох поколінь.
Ареал розповсюдження
Ареал (з латини area — площа або ділянка, простір) — територія поширення якогось об'єкта чи явища, яке не спостерігається на прилеглих територіях. Поняття ареалу археологічної культури є відносним, оскільки суверенітету на територію не існувало до античних часів. Люди розселялись там, де їм було зручно. Звісно, кожен рід, плем’я чи громада контролювали землі, які мали для них якусь господарчу чи військову цінність: мисливські та рибальські угіддя, оброблені землі, пасовиська, торгові шляхи, броди чи переправи через ріки. Ті ж землі, котрі з якихось причин не використовувались, вважались божими, себто дикими. Звідси й знамените українське Дике Поле, яке зовсім не було диким та безлюдним, а просто нічийним. В певному сенсі земля для наших предків була саме таким диким полем, де територіальні стосунки не регулювались жодними правами чи договорами і поняття своєї та чужої землі було чисто умоглядним. Тому ареали синхронних археологічних культур дуже часто перетинаються, а іноді й збігаються, коли люди різних культур мешкали на одній і тій самій території.
Походження та історична доля
Механізм формування нової археологічної культури визначається взаємодією традицій та інновацій. Щоб краще адаптувались до умов, що змінились, людям доводилось забувати якісь свої навички та традиції, котрі стали зайвими в нових обставинах, і виробляти нові звички. А чинники змін могли бути найрізноманітнішими. Ними могли стати екологічні стреси, економічні перепади, імперативи соціального середовища, міграції та колонізації, зміна військово-політичної ситуації та торговельно-обмінних зв’язків. Ці факти ставали передумовою якісних змін у процесі культурогенезу. Втім, варто підкреслити, що насамперед різноманітність природно-кліматичних умов призвела до утворення різних господарських стереотипів і це відобразилось як на формуванні способу життя (особливого прояву адаптаційних можливостей суспільства), так і на культурно-історичному розвитку, серед характерних рис якого необхідно назвати центри інтенсивного формування інноваційних моделей (осередки культурогенезу) та часові ритми пульсуючого процесу культурогенезу (поєднання періодів активного культурогенезу і формування нових стійких суспільств з етапами їх дезінтеграції і локальної диференціації).
Дізнатись більше
Нова культура зі своєю власною ідентичністю, матеріальним комплексом та, дуже часто, мовою й міфологією, а також почуттям єдності може виникнути внаслідок тривалої ізоляції групи людей або, навпаки, внаслідок злиття кількох культур. У цьому сенсі сучасні дослідження наголошують не так на біологічному, як на історично-соціальному розвитку, який зрештою приводить до формування культури з власною ідентичністю. Вирішальною тут є групова ідентичність, що виникає в процесі змін, у якому відіграють роль різні фактори.
Основна ідея сучасних досліджень полягає в тому, що розвиток культур та народів не можна розглядати, як позачасовий і статичний процес, а об’єднання груп людей є динамічним соціальним процесом. Лише тоді вони розвивають власну ідентичність, яка виражається, наприклад, в історіях походження (Origo gentis). Відповідно, народи і племена не є біологічно обумовленими спільнотами, а радше результатом історичного розвитку. Формування окремої культури характеризується консолідацією автохтонних етнічних компонентів та включенням у цей процес переселенців (мігрантів). Консолідація відбувається в рамках єдиної спільноти, що викликано необхідністю координації дій у відповідь на зовнішній виклик природного чи соціального середовища.
Слід зауважити, що зміна культури далеко не завжди означає зміну етнічного складу населення на певній території. Так, терени праУкраїни в різні часи заселяли носії понад сотні археологічних культур, однак дослідження ДНК-проб українців вказують, що по чоловічій лінії більш ніж половина українців є нащадками арійської ямної культури, двадцять відсотків – це нащадки трипільських та інших староєвропейських землеробських племен, п’ятнадцять відсотків є родичами кельтів і ще стільки ж пов’язані з північними варіантами людей культури шнурової кераміки. А от по жіночій лінії українці незважаючи на зміну культур, релігій, суспільного ладу і, навіть, мов, в переважній більшості своїй є генетичними спадкоємцями ґраветтського населення палеолітичної праУкраїни.
Основна ідея сучасних досліджень полягає в тому, що розвиток культур та народів не можна розглядати, як позачасовий і статичний процес, а об’єднання груп людей є динамічним соціальним процесом. Лише тоді вони розвивають власну ідентичність, яка виражається, наприклад, в історіях походження (Origo gentis). Відповідно, народи і племена не є біологічно обумовленими спільнотами, а радше результатом історичного розвитку. Формування окремої культури характеризується консолідацією автохтонних етнічних компонентів та включенням у цей процес переселенців (мігрантів). Консолідація відбувається в рамках єдиної спільноти, що викликано необхідністю координації дій у відповідь на зовнішній виклик природного чи соціального середовища.
Слід зауважити, що зміна культури далеко не завжди означає зміну етнічного складу населення на певній території. Так, терени праУкраїни в різні часи заселяли носії понад сотні археологічних культур, однак дослідження ДНК-проб українців вказують, що по чоловічій лінії більш ніж половина українців є нащадками арійської ямної культури, двадцять відсотків – це нащадки трипільських та інших староєвропейських землеробських племен, п’ятнадцять відсотків є родичами кельтів і ще стільки ж пов’язані з північними варіантами людей культури шнурової кераміки. А от по жіночій лінії українці незважаючи на зміну культур, релігій, суспільного ладу і, навіть, мов, в переважній більшості своїй є генетичними спадкоємцями ґраветтського населення палеолітичної праУкраїни.
Етнічний склад
Етнічна приналежність або етнічна група — це група людей, які ототожнюють один одного на основі спільних ознак, що відрізняють їх від інших груп. Етнічна приналежність зазвичай визначається спільною культурною спадщиною, походженням, міфом про походження, історією, батьківщиною, мовою чи діалектом, релігією, міфологією, фольклором, звичаями, кухнею, стилем одягу, мистецтвом та зовнішнім виглядом. Етнос не є явищем статичним та постійним. Шляхом зміни мови, акультурації, усиновлення та релігійного навернення окремі особи чи групи можуть з часом переходити з однієї етнічної групи в іншу. Етнічні групи можуть розділятись на підгрупи, які з часом можуть стати окремими етнічними групами через ендогамію чи фізичну ізоляцію від батьківської групи. І навпаки, окремі етноси можуть об’єднуватись в один єдиний етнос. Формування етнічної ідентичності через поділ чи об’єднання називається етногенезом.
Кількість населення
Вочевидь, кількість населення певних археологічних культур змінювалась в часі, отже тут будемо використовувати оцінки максимальних значень такої кількості. І тут звернемо увагу, що цей параметр для різних культур коливається в дуже широкому діапазоні — від кількох тисяч осіб (особливо в ранніх історичних епохах) аж до сотен тисяч і кількох мільйонів (як у випадках Трипільської та Києворуської культур). Поряд із кількістю населення окремих культур, досить цікаво також розглянути, як змінювалась загальна кількість праукраїнців протягом різних епох...
Дізнатись більше
За приблизними оцінками населення праУкраїни становило в період від 35 000 до 2 000 років до Р.Х.:
• в 35 000 році до Р.Х. близько 2 500 осіб
• в 20 000 році до Р.Х. близько 15 000 осіб
• в 10 000 році до Р.Х. близько 27 000 осіб
• в 9 000 році до Р.Х. близько 35 000 осіб
• в 8 000 році до Р.Х. близько 60 000 осіб
• в 7 000 році до Р.Х. близько 100 000 осіб
• в 6 000 році до Р.Х. близько 160 000 осіб
• в 5 000 році до Р.Х. близько 425 000 осіб
• в 4 000 році до Р.Х. близько 650 000 осіб
• в 3 000 році до Р.Х. близько 1 200 000 осіб
• в 2 000 році до Р.Х. близько 450 000 осіб
Катастрофічне падіння чисельності населення праУкраїни між 3 000 та 2 000 роками до Р.Х. пов’язане, вірогідно, зі збігом кількох чинників: тривалою засухою, епідемією чуми або якоїсь іншої хвороби, занепадом трипільської культури та експансією степових кочових племен.
В період від 2 000 років до Р.Х. і до 600 років нашої ери:
• в 1 000 році до Р.Х. близько 900 000 осіб
• в 500 році до Р.Х. близько 1 150 000 осіб
• в 1 році н.е. близько 1 350 000 осіб
• в 100 році н.е. близько 1 500 000 осіб
• в 200 році н.е. близько 1 700 000 осіб
• в 300 році н.е. близько 1 850 000 осіб
• в 400 році н.е. близько 2 100 000 осіб
• в 500 році н.е. близько 1 850 000 осіб
• в 600 році н.е. близько 1 900 000 осіб
Спад чисельності населення праУкраїни в ранньому середньовіччі був викликаний переселенням частини слов’янського населення України на Балкани
В період від 600 до 1250 років н.е.:
• в 700 році н.е. близько 2 200 000 осіб
• в 800 році н.е. близько 2 600 000 осіб
• в 900 році н.е. близько 3 100 000 осіб
• в 1 000 році н.е. близько 3 600 000 осіб
• в 1 100 році н.е. близько 4 200 000 осіб
• в 1 200 році н.е. близько 4 850 000 осіб
• в 1 250 році н.е. близько 3 250 000 осіб
Татаро-монгольська навала забрала життя третини давньоруського населення праУкраїни.
• в 35 000 році до Р.Х. близько 2 500 осіб
• в 20 000 році до Р.Х. близько 15 000 осіб
• в 10 000 році до Р.Х. близько 27 000 осіб
• в 9 000 році до Р.Х. близько 35 000 осіб
• в 8 000 році до Р.Х. близько 60 000 осіб
• в 7 000 році до Р.Х. близько 100 000 осіб
• в 6 000 році до Р.Х. близько 160 000 осіб
• в 5 000 році до Р.Х. близько 425 000 осіб
• в 4 000 році до Р.Х. близько 650 000 осіб
• в 3 000 році до Р.Х. близько 1 200 000 осіб
• в 2 000 році до Р.Х. близько 450 000 осіб
Катастрофічне падіння чисельності населення праУкраїни між 3 000 та 2 000 роками до Р.Х. пов’язане, вірогідно, зі збігом кількох чинників: тривалою засухою, епідемією чуми або якоїсь іншої хвороби, занепадом трипільської культури та експансією степових кочових племен.
В період від 2 000 років до Р.Х. і до 600 років нашої ери:
• в 1 000 році до Р.Х. близько 900 000 осіб
• в 500 році до Р.Х. близько 1 150 000 осіб
• в 1 році н.е. близько 1 350 000 осіб
• в 100 році н.е. близько 1 500 000 осіб
• в 200 році н.е. близько 1 700 000 осіб
• в 300 році н.е. близько 1 850 000 осіб
• в 400 році н.е. близько 2 100 000 осіб
• в 500 році н.е. близько 1 850 000 осіб
• в 600 році н.е. близько 1 900 000 осіб
Спад чисельності населення праУкраїни в ранньому середньовіччі був викликаний переселенням частини слов’янського населення України на Балкани
В період від 600 до 1250 років н.е.:
• в 700 році н.е. близько 2 200 000 осіб
• в 800 році н.е. близько 2 600 000 осіб
• в 900 році н.е. близько 3 100 000 осіб
• в 1 000 році н.е. близько 3 600 000 осіб
• в 1 100 році н.е. близько 4 200 000 осіб
• в 1 200 році н.е. близько 4 850 000 осіб
• в 1 250 році н.е. близько 3 250 000 осіб
Татаро-монгольська навала забрала життя третини давньоруського населення праУкраїни.
