Характерники. Частина 1

Що ми про них чули

Загальноприйнятно вважати, і так написано в українській Вікіпедії, що характерник - це назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів. Ця дефініція близька до істини, однак характерники вміли й знали далеко більше, аніж перелічено в вікіпедійській статті. І воєнні навички – це далеко не основне з того, на чім вони знались. Просто часи, коли про характерників почали писати, були такими, коли ці навички стали особливо потрібними й помітними.

Дмитро Іванович Яворницький, який чимало зусиль та часу потратив на вивчення характерництва, писав: Такі характерники могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих верцадел, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, перекидатися на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов. Кінець цитати. Чудотворці одним словом.

Все це суперечить законам природи? Може й суперечить, хоча ніщо не дає людям впевненості, що вони геть усе знають про закони природи, якщо такі взагалі у природи існують. Та й зрештою, якщо Ти бачиш, що хтось пливе у відрі під водою, то це означає тільки одне – Ти це бачиш. Але чи так є насправді – це вже зовсім інше запитання. І на нього є інша відповідь. Люди, які на сеансах естрадних гіпнотизерів збирають по сцені неіснуючі квітки та грибочки теж їх бачать. І глядачі у залі теж бачать, як фокусник витягає з капелюха кролика. Не все очевидне є справжнім. І характерники, правдоподібно, дуже добре знали способи, як показати іншим людям як очевидність те, чого немає і бути не можесть. Але навіть, якщо на мить допустити, що українські характерники були всього лиш вмілими дурисвітами, то це допущення теж породжує запитання. Адже щоб стати фаховим гіпнотизером чи фокусником-штукарем, треба мати не тільки дар божий, але ще й довго та наполегливо вчитись, тренуватись і працювати над собою. Звідки характерники черпали свої знання та навички?

Втім, ще сто п’ятдесят-двісті років тому пересічний українець, хоч і дуже добре освічений, сумнівів у можливостях характерників не мав, хоча й усвідомлював, що без якогось крутійства тут не обходиться. Дуже тонко цей роздвоєний стан продемонстрував Микола Гоголь у розмові коваля Вакули з характерником Пацюком з «Ночі перед Різдвом». Побожний Вакула зовсім не здивований тим, що вареники самі залітають до рота, але його дратує, що характерник у піст їсть ці вареники зі сметаною – продуктом скоромним. То хто є такі, ці українські характерники – фокусники, гіпнотизери чи знахарі й чудотворці?

Характерник — не про характер

Щоб докопатись до витоків характерництва мусимо прискіпливо придивитись до самого слова характерник. Вікіпедія подає нам дві версії цього слова.

Перша каже нам, що слово характер використовували польські жовніри для означення свого роду замовленого предмету (паперового чи бляшаного), який повинен був чинити свого власника невразливим. Версія виглядає правдоподібною, позаяк використання в середньовіччі різного роду амулетів, так само, як хрестиків, ладанок, оберегів та наузів було вкрай популярним заняттям. І немає сумнівів, що марновірні польські жовніри були винятком з цього правила. Тільки от чомусь польські історики нічого не знають про те, що їхні жовніри називали характерами ті обереги, які носили з собою. Та й саме слово character в польській мові з’явилось десь у той самий час, що й в українській і досі не є надто популярним. Там де ми кажемо про характер людини, поляки частіше вживають слова osobowość чи usposobienie. А саме слово характерники в польській історичній літературі не зустрічається, хоча про характерників польські шляхтичі, очевидці та учасники боїв з козаками писали часто й охоче, називаючи їх ворожбитами, чаклунами, віщунами, але ніколи - характерниками. Тобто слово характерник є українським, а не запозиченням, хоча інша більш-менш офіційна версія походження цього слова, яка нам видається більш ніж дивною, виводить українських характерників від тюркського Жез Тирнак чи Кара Тирнак, назви страшного демона, наділеного злісним характером та неймовірною силою. На наш сучасний слух, слово характерник сприймається дуже звично й органічно. Хочеться вірити, що характерник походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори. Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродних умінь та сил. Без сумніву це так, але…

Але слово характер, - як динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини, - є грецького походження і потрапило в нашу мову за посередництвом мови французької та російської десь під кінець дев’ятнадцятого століття, коли психологія почала входити в моду. Проте й тоді це слово в дещо іншій версії характерство стосувалось лише однієї якоїсь ознаки і тільки потім русифікувавшись стало характеристикою, а сукупність характеристик – характером. Раніше ж українці, для означення сукупності стійких психологічних характеристик, чудово обходились словом вдача. А от характерників і тоді називали характерниками. Тим паче, що слово характерник не є єдиним загадковим словом з коренем хар-. В українській та й багатьох слов’янських мовах присутнє також слово знахар, яке означає людину, фах якої за своїми функціями досить близький до характерництва. Це цілительство. І це слово вже безумовно немає нічого спільного ані з бляшано-паперовими талісманами, ані з тюркськими демонами, ані, бодай, з грецькою мовою. І хоча грецькі запозичення є давньою традицією в Україні, однак не в цій мові слід шукати витоки слів характерник чи знахар, а в мові, яка для грецької, української, французької та ще кількох десятків інших мов була материнською. Що ж це за мова? Ця мова - це ведійський санскрит, літературна мова, що зберегла найбільше спільних рис з древньою арійською, праматеринською для більшості європейців мовою, котрою розмовляли наші предки.

Рада - пані Хари

Кому не доводилось зустрічати на вулицях наших міст одягнених в помаранчеві сорочки людей, які постійно повторюють шістнадцять дивних слів: Харе Крішна Харе Крішна Крішна Крішна Харе Харе Харе Рама Харе Рама Рама Рама Харе Харе? Ці люди є адептами вчення Міжнародного Товариства Свідомості Крішни1. А чудні слова, які виспівують кришнаїти, - це мантра. В індуїзмі вважається, що всі звуки і слова, використовувані людськими істотами, виражають вплив розуму на матерію. Якщо слова використовуються і організовуються правильно, то можуть формувати так звані слова сили або речення сили. Такі слова чи фрази сили називаються мантрами.

Мантра Харе Крішна складається з санскритських імен в кличному відмінку: Харе, Крішна і Рама. Рама і Крішна - це інші імена Вішну – верховного бога в Індуїзмі. Харе є кличним відмінком від Хара, другого імені дружини Крішни - Радхарані. Себто люди, які проговорюють цю мантру, наче закликають до себе Вищі Сили, називаючи імена богів, що мають над ними владу. Вважається, що мантра Харе Крішна підносить свідомість практикуючого на духовний рівень, де ця піднесена свідомість врешті-решт набуває форми чистої любові до Бога. А тепер добре пригляньмося до життєпису Хари - Радхарані, себто пані Радхи. І одразу зауважимо, що санскритський звук, що передається літерами дх – це наше д- з легким придиханням в кінці. Тобто пані Радху спокійно можна б називати пані Радою. Ні-ні, не верховною, а просто Радою, хоча цей збіг не є випадковим. В нашій мові багато слів з коренем рад-: це і рада, і радити, і радіти, радість, і т.п.. Однак справжнє значення цього слова ми забули.

Ще навіть в новітніх часах існувала форма колективного богослужіння, яку, до речі, запозичили деякі православні секти, так звані духовні християни (хлисти, скопці, молокани, стрибуни й ін.), коли люди ставали в коло і разом виконували емоційні пісні та ритуальні танці, як правило, пов'язані із коловим рухом. Щось на кшталт гуцульського аркану (тільки там в колі танцюють винятково чоловіки). Кінцевим результатом цього дійства є входження його учасниками в особливий трансовий стан свідомості, який вважався свідченням контакту з Вищими Силами. До речі, така техніка наведення трансу древня як світ і властива багатьом народам – і досі так чинять, для прикладу, мусульманські дервіші чи сибірські шамани. У слов’ян це називалась радінням. І всі наші купальські хороводи та великодні веснянки-гагілки є пережитком архаїчних релігійних обрядів радіння, коріння якого сягає трипільського нашого минулого, а може й часів кам’яної доби і пов’язаний, можливо, з культом предків. Звідси й назва поминального свята – Радуниця, як часу коли займались радінням.

Кінцевою метою радіння, про яку може й не знали геть усі його учасники, як уже було сказано вище, було входження в особливий, екстатичний стан я якому люди відчували особливе душевне й фізичне піднесення – раділи, одним словом. Цей колективний стан трансу використовувався для прийняття рішень. Звідси українське слово рада, на яку регулярно збирались ще козаки. В донських же козаків така рада називалась кругом. Ще більш промовиста назва, чи не так? А титул верховного правителя Великої Скитії звучав як колоксай. Ксай - це іранське слово, яке означає володаря (звідси й наше слово цар), а коло – це коло. Себто колоксай – це володар кола, всецар, який в колі ради ухвалює та оголошує свої рішення.

Та що там казати, коли в більш-менш великій групі спонтанно відбувається прийняття рішень, люди абсолютно неусвідомлено збираються в коло. Чому? Та тому що таким чином відбувається концентрація колективної енергії групи – таке собі енергетичне коло в якому, на якийсь час, зливається докупи життєва енергія всіх учасників кола, творячи синергію. А наша добра знайома пані Рада є, фактично, володаркою цієї спільної енергії - хари. Вона наділяє людей нею, вона є її і віднімає. І щоб активізувати цю енергію в собі треба назвати її ім’я і добре порадіти.

Майстри Хари в праУкраїні

Де ж міститься ця життєва енергія? На думку древніх ніде інакше, як у животі. Порівняймо ці два слова – життя і живіт. Живіт – це місце де розміщується життя, чи не так? І щоб це життя випустити з живота треба вчинити ритуальне самогубство – харакірі. В японській мові хара і означає живіт, чи, точніше, життєву енергію, що знаходиться в животі. Але де та Японія, а де Україна? Насправді, не так уже й далеко, якщо не в просторі, то в часі. японську культуру поняття хари, як життєвої, животної енергії прийшло з Китаю, а в Китай з Індії. А в Індію?

В Індію з першими хвилями аріїв-індоєвропейців, шлях яких, що завершився завоюванням П’ятиріччя, розпочався з українських степів. Арії принесли до Індії не тільки свою зброю, але й своїх богів та свої навички концентрації психічної енергії. І пані Рада, наша землячка, теж подорожувала з ними. В індуїстських текстах пані Радха описується. як вічна подруга Крішни, що втілилась разом з ним на Землі, як джерело всіх жіночих проявів Бога. Про неї сказано, що вона - споконвічна внутрішня енергія Господа. Господь Крішна обіймає увесь світ, а пані Радха обіймає самого Крішну. Вона є верховною богинею всього світу. І. як би парадоксально це не виглядало, вона повертається тепер назад в Україну у вигляді так званих східних віровчень та духовних практик.

Втім не вся пані Рада переселилась до Індії. Частина її, якщо можна так сказати залишилась на своїй історичній батьківщині. Бо пані Рада – це ж слов'янська Лада, мати Купала та Лелі, які завдяки давнім грекам стали відомі на увесь світ, як Аполлон та Артеміда, діти давньогрецької Лето (грецька Λητώ, римська Latona), коханки грецького верховного бога Зевса. А була ще й інша іпостась великої богині – темна потойбічна Мара чи Мора, пані мороку, світу нави і господиня людської підсвідомості. Характерників же часто називали заморочниками, тобто тими, хто наводить морок, людьми мороку, пітьми.

Все це веде вас до припущення, що Радхарані, вона ж Рада пані Хари, – це, насправді, невмируща трипільська Велика Богиня, яка вийшла заміж за верховного бога аріїв, закріпивши таким чином, союз двох народів, аріїв та трипільців, – пастухів та землеробів древньої України. По жіночій лінії поклоніння Великій Богині Старої Європи збереглось як українське відьомство. Усі оті наші сільські відьми, яких так багато було і є в Україні, - це, насправді, ще трипільські жриці. А от чоловічою формою цього прадавнього культу є характерництво. І служіння це відкривало доступ до певних знань, у які далеко не всі люди могли бути втаємничені.

Відповідно до вчення засновника Товариства Свідомості Крішни Бгактіведанта Свамі Прабгупади2 хара означає енергію Бога, а характерники – це люди, котрі цією животною енергією володіли, знахарі ж – це люди, що цю енергію знали і вміли з її допомогою зцілювати інших людей. В наш час їх би назвали біоенерготерапевтами. А у біоенергетиків побутує таки термін, як чакра - центр концентрації життєвої енергії. Слово чакра перекладають з санскриту, як коло чи диск, хоча більш доречно було б сказати вихор.

Вслухаймось в це слово – вихор. Цим словом наші предки послуговувались, щоб описати рух енергії по колу. І неважливо, була це енергія повітря, води чи життєва енергія – хара. Тобто характерники – це люди, що оволоділи навичками зміни свідомості, сукупністю методів керування психікою та психофізіологією задля досягнення досконалого психічного й духовного стану. Іншими словами, - це йоги. А йога, як система, виникла мабуть одночасно з арійською вірою, позаяк практики, схожі на йогу, вперше згадуються в Рігведі та Упанішадах, записаних в Індії, але укладених (і з цим погоджуються всі фахівці) ще на теренах прабатьківщини аріїв, себто у північному Причорномор’ї.

Термін йога в нашому світі асоціюється з особливими фізичними та дихальними вправами, так званою хатха-йогою, призначеною для зняття стресу, загального оздоровлення та релаксації, але це одне з традиційних для західної культури спрощень. Хатха-йога – це тільки верхівка льодяної гори. Цілісність йогічних технік має більш далекосяжну мету. Дослівно слово йога в тлумаченні з санскриту означає ярмо, що є поетичною метафорою уярмлення, підкорення спонтанної, некерованої життєвої енергії людини її ж мисленню та волі. Себто управління харою. Українською ж мовою – знахарство та характерництво.

А чи можливо це?

І тут виникає запитання: а що ж каже про все це сучасна наука? Не про історичний аспект усього сказаного вище, а, взагалі, про можливість керування життєвою енергією в рамах, що далеко виходять за межі звичних поведінкових патернів? Чи можливо це? Донедавна наука казала нам, що неможливо. Що все це забобони темних неосвічених селюхів, релікти древніх вірувань, котрі чудом дожили до наших днів і дуже скоро зникнуть самі по собі, не витримуючи конкуренції з сучасними науковими знаннями. І це вже був прогрес, позаяк ще триста років тому за саму тільки підозру у зацікавленні подібними знаннями можна було опинитись на вогнищі. Жертвами середньовічних полювань на відьом за найскромнішими оцінками від сімдесяти до ста тисяч осіб.

Сьогодні на чарівників уже не полюють. Їх висміюють, демонструючи широкому роду різного роду шарлатанів, які, паразитуючи на своєму нібито знайомстві з древніми, так званими езотеричними знаннями, доволі успішно девальвують їх. Але чи існували такі знання насправді? Так, існували. Ми звикли вважати, що наші пращури володіли набагато меншим багажем знань, аніж сучасні люди. І це справедливо, якщо мова йде про технологічні знання. Для того, щоб сконструювати комп’ютер древнім справді бракувало технічної бази. Хоча ніхто не може сказати, що такі спроби не робились, бо чим ще є випадково знайдений антикітерський механізм3, призначений для розрахунку положення небесних тіл, як не аналоговим обчислювальним пристроєм, себто механічним комп’ютером? А от для вивчення особливостей людської психіки обчислювальні пристрої чи інші технологічні ґаджети взагалі не потрібні. Потрібен тільки час, спостережливість, аналітичні здібності та інтелект. І всього цього нашим пращурам аж ніяк не бракувало. За тисячі років існування людської цивілізації вони вчились і, безумовно, навчились керувати власною життєвою енергією. Зціпивши зуби сучасна наука вимушена визнавати прояви цих древніх знань, називаючи їх парапсихічними але ще недостатньо вивченими явищами та декларуючи своє бажання колись таки зайнятись їх вивченням.

Втім, мова, швидше за все може йти не стільки про вивчення, скільки про відновлення. Шлях поступу, який вибрало собі людство в часи арійської світоглядної революції, став рухом в одному напрямку – в бік вдосконалення технологічних навичок, ігноруючи на цьому шляху всі інші перспективи, зокрема використання можливостей нашої людської натури. На цьому шляху ми багато здобули, але багато й втратили. І ніхто ще не сказав чого було більше: здобутків чи втрат? Є й інша причина, чому знання про управління життєвою енергією людини знаходяться в затінку нашої уваги. Бо уявімо собі, що б сталось, якби всі оті чингісхани, тимури, наполеони, сталіни та гітлери, яких так багато було в людській історії, знали б не тільки як кувати мечі, але й могли б безперешкодно керувати життєвою енергією своїх підвладних?

І нехай нас не дивує те, що характерників в пам’яті народній насамперед пов'язують з бойовими мистецтвами. Адже всі бойові мистецтва, і наші рідні, і східні, і західні існують не для того, щоб вбивати якомога більша ворогів, а для того, щоб навіть найбільш самовпевненому ворогові не могло навіть в голову прийти нападати на Тебе, на Твоїх близьких, на Твій рід і Твій нарід. Таким власне й були ті безіменні українські лицарі мудрості, яких ми можемо побачити в найвідомішому і, одночасно найтаємничішому з образів української міфології – образі козака Мамая. Та докладніше про характерника Мамая розповімо уже в другій частині цій статті.