Часи залізних мечів

Часи залізних мечів в праУкраїні

Залізна доба розпочалась в Анатолії та на Кавказі близько 1 300 до Р.Х. звідки залізо поширилось в Середземномор’ї. Завдяки своїй доступності та дешевизні продукції, залізо стало металом індустрії, витіснивши нарешті кам’яні знаряддя. В праУкраїні секрети чорної металургії першими опанували племена кіммерійців, котрі займали землі північного Причорномор’я та північного Кавказу. Залізні мечі та нова тактика кінного бою запевнили кіммерійцям на певний час значну мілітарну перевагу, що дало їм можливість змагатись з могутньою Ассирією.

Втім, перевага ця тривала недовго. Союзники ассирійців, скити, спочатку розгромили кіммерійців в Закавказзі, а потім зайняли їхні землі у Причорномор’ї. Вірогідно, скити діяли в союзі з людністю міст-держав слов’янської чорноліської культури, котрих Геродот називав скитами-орачами і котрі пізніше склали ядро держави Велика Скитія. Елітою Скитії були кочові скити-паралати. До складу скитської держави входили також балтські народи, яких Геродот знає як будинів та неврів, а також тракійці-агатірси.

Скитська держава проіснувала майже п’ять століть, однак впала під ударами близького за походженням народу сарматів. Сармати винищили скитську еліту й підкорили собі та частково асимілювали рядових скитів. Сармати не створили власної держави, але упродовж декількох століть залишались могутньою військової силою, здатною впливати на долі європейських народів.

Культури часів від кімерійців до сарматів

Скіфія: скіфи-кочовики

Ще в першій половині І тисячоліття до Р.Х. найзахідніші племінні союзи туранців - кіммерійці та скіфи - брали активну участь в громадянських війнах, які спалахували в Ассирійській імперії та війнах між ассирійцями й мідянами, щоправда по різну сторону барикад. Напруженість між скіфами та кіммерійцями близько 650 року до Р.Х. закінчилась скіфсько-кіммерійською війною, в якій вірогідним союзником скіфів стала конфедерація племен та міст чорноліської культури. Війна закінчилась винищенням кіммерійської еліти та асиміляцією та частковим вигнанням так званого простого народу. В результаті постала скіфська Aryānem Xšaθram - арійська держава, що об’єднувала скіфів-кочовиків та землеробів чорноліської культури.

Антропологічні реконструкції вказують, що скіфи були високими й кремезними людьми, світлошкірими, русочубими та сіроокими. При цьому материнські лінії у скіфів різноманітні, що свідчить про часті шлюби чоловіків-скіфів з жінками іншого етнічного походження, але однорідність батьківських ліній демонструє патріархальність скіфського суспільства. Мова скіфів належала до скіфської гілки іранських мов.

Скіфське суспільство було вкрай мілітаризованим. Кожен вільний скіф мав зброю та володів військовими навичками. Панівним станом були знатні фахові воїни - паралати (іранське paradāta - призначені очолювати), котрі займались тільки й виключно військовою справою, постійно організовуючи військові експедиції за межі підконтрольних територій для грабунку й захоплення рабів. Решта скіфів були пастухами-кочовиками. Частину цих людей називали gauvarga, себто шанувальниками корів, шо, можливо має паралелі в Велесовій книзі, де предків нашого народу названо коровичами. Деяких з цих людей греки зневажливо називали октоподами, тобто восьминогами, маючи на увазі, що їх багатством були лише вісім ніг пари биків, які тягали їх пересувні житла по степах. Кочові конфедерації створювали симбіотичні союзи з осілими народами, отримуючи зерно в обмін на продукцію тваринництва та військовий захист. З плином часу відбувалось розшарування скіфського суспільства. Багаті власники стад використовували рабську працю, а восьминоги поступово переходили до осілого землеробського способу життя як до більш рентабельного економічно.

Скіфські поселення поєднували в спільну мережу причорноморські відтинки Великого Шовкового Шляху, який сполучав Грецію, Персію, Індію та Китай, а тому торгівля та ремесла також мали велике значення для скіфської економіки. Більшість торгово-ремісничих поселень знаходилась в зоні лісостепу і були великими укріпленими містами, населення яких складалось з місцевих мешканців та скіфських військових гарнізонів й адміністрації. Внаслідок такого симбіозу відбувалась культурна та лінгвістична трансфузія і в слов’янську мову, а відтак і в українську потрапило безліч іранських слів, якими ми користуємось і досі. Скіфи поступово асимілювались землеробським населенням, стаючи одним з дуже важливих компонентів формування майбутньої української нації.

Скіфія: скіфи-орачі

Етнічним ядром скіфської Aryānem Xšaθram було осіле землеробське населення, яких Геродот називав скіфами-орачами. Скіфи-орачі – це нащадки населення чорноліської культури, котрі, користуючись скіфським протекторатом, частково асимілювали сусідні фракійські та балтські племена і до яких поступово долучались іраномовні скіфи, що переходили до осілого життя. Найімовірніше, скіфи-орачі були білінгвами, володіючи як слов’янською мовами, так і скіфською мовою, яка була мовою панівного класу. Провідним заняттям скіфів-орачів було землеробство.

Оранка здійснювалась дерев'яним ралом, а на півдні - плугом з залізним лемішем, хоча на присадибних городах ще порались мотиками з оленячих рогів. Як тяглову силу використовували волів. Широко розповсюдженою була перелогова система землеробства. Інновації в сільському господарстві та масова поява залізних знарядь значно підвищили продуктивність праці. З’явились надлишки збіжжя, які призначались для продажу і вивозились через чорноморські порти до малоазійських грецьких міст та материкової Греції. І саме ця зернова торгівля стала джерелом збагачення скіфської еліти, яка цю торгівлю контролювала.

Попит на скіфське зерно стимулювала політична ситуація. Грецьким містам критично бракувало продовольства, а головний поставник зерна до Європи, древній Єгипет, знаходився на той час під окупацією Перської імперії, затятого ворога грецьких полісів. Тому ціна на причорноморський хліб була високою і потреба в ньому не зменшувалась. Дешеві скіфські вироби широкого вжитку з низькоякісного заліза експортувались до причорноморських грецьких міст в величезних кількостях, а зброя, кінське спорядження та прикраси користувались популярністю серед кочовиків. В обігу з’явились перські, грецькі та боспорські монети, а роль розмінних монет для дрібних покупок виконували наконечники стріл. Скіфські гарнізони на землях скіфів-орачів контролювали територію, збирали податки та здійснювали грабіжницькі напади на сусідні землі - за ріку Прут в землі агафірсів ґава-голіградської культури та на терени сучасної Польщі. Головною метою таких походів було захоплення рабів, торгівля якими була важливим джерелом доходів для скіфської військової знаті. Скіфи-орачі стали етнічною основою наступної черняхівської культури.

Скіфські сусіди: поморська, мілоградська та юхнівська культури

На північному заході сусідами скіфів-орачів були слов’яни поморської культури (назва від Помор'я/Померанії - історичної області на узбережжі Балтійського моря), яка, близько 950 року до Р.Х., стала еволюційним продовженням культури лужицької, успадкувавши всі її традиції та звичаї, а деякі з них розвинувши по-своєму. Античні історики так само, як і лужичан, називали поморян венедами. Територіально ця культура охоплювала всю територію сучасної Польщі, а також суміжні з нею терени сучасних Німеччини, Білорусі та України. Венеди-поморяни займались скотарством, а особливо свинарством, і меншою мірою землеробством. Велике значення мало видобування морського бурштину та перетворення його в вироби, призначені для обміну. Поморська культура на теренах України еволюціонувала в пізніші культури - зарубинецьку та пшеворську.

На північ від скіфів-орачів жили балти мілоградської культури, котрих Геродот іменував неврами. Мілоградська культура (від села Мілоград Речицького району Гомельської області Білорусі) виникла близько 600 року до Р.Х. в середній течії Дніпра та Десни на основі західної групи бондарихінських племен, вірогідно, під тиском скіфів-орачів та людей поморської культури. Мілоградці, на відміну від венедів-поморян, були підданими скіфської держави. Щоправда, під час персько-скіфської війни 514 року до Р.Х. вожді неврів відмовились допомагати скіфам, і тільки після поразки Дарія Неврида знову стала васалом царських скіфів.

Неври-мілоградці обробляли землю дерев’яними ралами, полювали та рибалили. Розводили велику рогату худобу й свиней. Інструменти та зброю виготовляють вже виключно з заліза, а бронза стає металом ювелірів. Поселення часом укріплювали і довкола таких фортець зазвичай формувались невеликі агломерації з кількох неукріплених сіл. Деякі фортеці розростались в міста, де селились ремісники й купці. Мілоградська культура з часом еволюціонувала в культуру ятвягів, західнобалтійського народу, складової частини формування майбутнього литовського етносу.

На схід від неврів-мілоградців починались землі інших балтських племен, людей юхнівської культури (від села Юхнове Чернігівської області), яких Геродот називає будинами та описує їх, як численне рудоволосе й блакитнооке плем’я лісовиків. Юхнівська культура, як і мілоградська, сформувалась на основі бондарихінської культури, а тому в побуті юхнівців є багато рис, які зближують їх з мілоградцями. Вірогідно, імпульсом до формування юхнівської культури став тиск зі сходу, про що свідчить велика кількість укріплених міст-фортець, які служили притулками для людей з поблизьких сіл. Очевидно, щоб захистити себе від ворогів, юхнівці вимушені були вступити в союз зі скіфами-орачами і прийняти протекторат скіфів. Характерно, що будини разом з сарматами були єдиними з підлеглих скіфам народів, які воювали на боці скіфів в персько-скіфській війні.

Головним заняттям юхнівців було землеробство, присадибне скотарство та домашні промисли. В землях будинів було декілька міст, зокрема Гелон, який ідентифікується з Більським городищем на Полтавщині - найбільшим ранньоантичним оборонним комплексом у Східній Європі. Північна частина юхнівської людності стала етнічною основою західнобалтського народу пруссів, який античні географи називали борусками. Велесова книга також знає народ борусів, яких вважає близькими родичами русів. Південна частина юхнівців утворила балто-слов'янську почепську культуру.

Скіфські сусіди: городецька та кизил-кобинська культури

Східними сусідами й, одночасно, ворогами юхнівців були люди кіммерійського походження які належали до городецької культури (від села Городець в Рязанській області Росії). Городецька людність займалась скотарством, яке доповнювалось присадибним землеробством, а також полюванням, рибальством та бортництвом. Геродот називав цих людей меланхленами, себто одягненими в чорне, чорноризцями. А у грецькому написі, виявленому в Ольвії, згадано народ савдаратів, іранська назва якого за сенсом збігається з грецьким меланхлени. Городоцька культура постала близько 650 року до Р.Х. внаслідок взаємної акультурації кіммерійців та людей балтської бондарихінської культури.

Геродот розповідає нам, що кіммерійці, мовляв, прийняли останній бій на берегах Дністра і загинули всі до одного, однак це не зовсім правда. Скіфи винищили панівну еліту кіммерійців, але так званий народ підкорився новій владі і частково мігрував в степове межиріччя Дону та Сіверського Дінця. Меланхлени, вимушено визнавали владу царських скіфів, однак болючої поразки своїх предків, очевидно, не забули. Як тільки з’явилась нагода, - а такою нагодою став похід перського царя Дарія проти Великої Скіфії, - меланхлени повстали і вдарили скіфам в спину, розпочавши грабувати й плюндрувати скіфські землі та дотла спаливши Гелон. Після перемоги у війні скіфи прогнали меланхленів з їхніх демель і змусили переселитись далеко на північ на береги Оки та Волги. Там їхні нащадки з часом перейняли від оточуючих племен угро-фінську мову, збагативши її, щоправда, безліччю іранських та балтійських слів, і стали одним з дуже важливих елементів формування угро-фінського народу ерзя.

Інша частина колишніх громадян Кіммерії залишившись в ізоляції на Кримському півострові, на основі білозерської та чорногорівської культур трансформувались в культуру кизил-кобинську (від печери Кизил-Коба в Криму). Можливо також, що кизил-кобинці успадкували якість давніші, ще неолітичні культурні традиції, які чомусь були дуже стійкими. Давньогрецькі автори називали цих людей таврами і від них походить назва української Тавриди.

Таври випасали овець на гірських яйлах, знали примітивне землеробство і почали освоювати навички чаїрного садівництва, висаджуючи черешню, аличу та вишню. Допоміжним промислом було полювання, а в прибережних районах населення займалося також рибальством і збором їстівних морських молюсків. Відмітною рисою кизил-кобинської культури є масове застосування кременю. Кам'яними сокирами й кремінними знаряддями, форми й технології виготовлення яких залишались незмінними ще з часів неоліту, таври послуговувались до кінця бронзової доби й лише залізо остаточно витиснуло камінь з побуту. Бронзових виробів місцевого виробництва використовуваось мало, оскільки ні мідної руди, ні олова в Кримських горах навіть близько не було. Ймовірно, що сировину для виготовлення бронзи доставляли з Кавказу через Керченську протоку. Таври були асимільовані кримськими скіфами й давньогрецькими поселенцями.

Грецька культура

Греки виселялись зі своїх рідних полісів в інші місцевості (не тільки в Причорномор’я) через перенаселення та безземелля, а також через поразки в політичній боротьбі. Додатковими стимулами була потужна сировинна база, необхідна для економіки метрополії, а також майже безмежні ринки збуту для грецьких товарів. Еліти місцевих племен, на землях яких закладались поселення, зазвичай, приязно відносились до переселенців, оскільки отримували від них предмети розкоші, зброю та улюблене всіма ними вино. Північне Причорномор’я було улюбленим місцем поселень греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Вірогідно, цьому сприяли встановлені ще в сабатинівські часи торгові зв’язки між містом в урочищі Дикий Сад, назви якого ми не знаємо, та малоазійськими Троєю й Мілавандою (Мелетом). Пізніше почалось переселення з деяких острівних та материкових міст, зокрема з Афін. Греки-колоністи створили тут античну грецьку культуру.

Найдавнішим на землях України стало грецьке поселення Борисфеніда на острові Березань, засноване ще в VII столітті перед Різдвом як торгова факторія. Пізніше центр колонії перемістився до Ольвії (Очаківський район, Миколаївської області), заснованої в 600 році перед Різдвом переселенцями з Мілета. Мілетяни заснували також у VI столітті до Різдва Пантікапей (пізніший Боспор), Теодозію (тепер Феодосія) та Керкінітиду (тепер Євпаторія). Херсонес у Криму було засновано у 422–420 роках до Різдва переселенцями з Гераклеї Понтійської. Економічною основою античних міст-держав північного Причорномор'я було вирощування зернових. Рівень розвитку зернового виробництва задовольняв потреби населення й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я, оскільки в корінній Греції завжди існував дефіцит збіжжя.

Нестачу хліба греки намагались перекрити, довозячи його морем з Єгипту та Італії, однак блокада східного Середземномор’я флотом перських царів зводила нанівець ці намагання. Щонайменше на два століття головною житницею Греції стало саме північне Причорномор’я за рахунок зерна, яке вироблялось як колоністами, так і скіфами-орачами. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству. У Греції був великий попит на солену понтійську рибу - тюльку та хамсу. Нащадки давньогрецьких колоністів мешкали у Криму навіть у середньовіччі, коли Крим набув статусу ханства під протекторатом Османської імперії. Грецьке населення примусово виселили з Криму за наказом Катерини ІІ в 1778 році, а тих, хто пізніше повернувся, остаточно депортували за наказом Сталіна у 1944 році разом з кримськими татарами.

Куштановицька та латенська культури

Близько 600 року до Р.Х. в східній Словаччині внаслідок асиміляції ґава-голіградськими племенами невеликої групи скіфів-кочовиків виникла куштановицька культура (від села Куштановиця Закарпатської області). Геродот називав їх сигіннами і вважав фракійцями, які розмовляли скіфською мовою. Можливо, основою куштановицької культури була група ґава-голіградських фракійських племен, яка потрапила під сильний вплив скіфів, котрі, не виключено, становили еліту цього народу. Люди куштановицької культури були пастухами-кочовиками, які випасали в Карпатських долинах стада овець та низькорослих коників.

Куштановицька культура була асимільована кельтами латенської культури, які почали переселятись на землі України близько 500 року до Р.Х. А сама латенська культура (від комуни Ла-Тен/La Tène у Швейцарії) постала близько 600 року до Р.Х. у межиріччі верхнього Дунаю та Рейну на основі гальштатської культури і дуже швидко охопила більшу частину центральної та західної Європи. Подунав’я заселила племінна конфедерація кельтів-бойїв, від яких ці землі отримали свої назви Богемія (Bohemia) та Баварія (Bayern), себто землі бойїв. На терени України бойї мігрували саме звідти й проживали компактними групами у Закарпатті та окремими поселеннями в Галичині.

Землеробство кельтів-бойїв було дуже добре розвиненим. Всі інструменти в достатній кількості виготовляються з заліза та сталі. На Берегівщині існував потужний металургійний центр, де на невеликій території було зосереджено майже півтори сотні горнів та кільканадцять ковальських майстерень. Столовий посуд виготовляється фаховими гончарями на гончарному колі. Античний географ Птолемей показав на своїй мапі світу в верхній течії Дністра декілька кельтських міст, точна локалізація яких досі невідома. Занепад латенської культури в Україні пов’язаний з експансією гето-дакських фракійських племен, а пізніше і з римськими завоюваннями. Втім, наступні культури на цих землях успадкували чимало латенських рис, а етнографічній групі українців, карпатським бойкам, кельти-бойї залишили у спадок свою етнічну назву.

Після 280 року до Р.Х., коли закінчились війни діадохів за спадок Олександра Македонського геополітична ситуація в Європі радикально змінилась. Розпад Перської імперії та перетворення її на низку елліністичних держав розблокував торгові шляхи: грецькі міста отримали доступ до дешевого та якісного єгипетського зерна, а головні торгові маршрути Великого Шовкового Шляху змістились на південь. Це, своєю чергою, змінило економіку Aryānem Vaējah – арійського степу, змусивши союзи кочових племен переміщатись в пошуках кращої локалізації.

Сармати

Сармати були близькими родичами й сусідами скіфів, оскільки сарматська культура сформувалась в надрах єдиної зрубної культурної спільноти. Сармати жили на схід від скіфської держави, на Кубані та в Прикаспії, і були союзниками скіфів. На початку ІІІ століття до Р.Х. відбулась сармато-скіфська війна, яка розпочалась з того, що скіфська та сарматська армії втрутились у громадянську війну в Боспорському царстві між двома братами-царевичами. Царем Боспору став просарматський кандидат і скіфи позбулись і союзника, і більшої частини своєї колишньої економічної могутності. Приблизно у 250 році до Різдва, сарматські війська перейшли кордони Великої Скіфії та, в результаті короткої, але надзвичайно кривавої війни, вирізали більшу частину скіфського панівного класу, пограбували та спалили багато поселень скіфів-орачів і встановили свою політичну владу над всією степовою зоною України. Генетичні дослідження підтверджують факт геноциду лівобережних скіфських племен без жодних асимілятивних процесів. Тільки невелика частина скіфської еліти змогла закріпитись у Криму.

З цього моменти прискорюється процес переселення правобережних скіфів-кочовиків, які вижили під час сарматської навали, в селища скіфів-орачів та перехід їх до осілого способу життя. Їхнє місце володарів степів зайняли сармати, а колишню Велику Скіфію стали називати Сарматією. За свідченням сучасників-очевидців сармати були високими й кремезними людьми, багато з яких мали каштанове або рудувате волосся та сіро-блакитні очі. Згідно з генетичними дослідженнями панівною серед сарматів була гаплогрупа R1b1a2a2, поширена серед чоловіків більш ранньої ямної культури. Про спадкоємність культур свідчить і звичай штучного видовження черепів, який практикувався більш ранніми ямною та зрубною культурами, але найбільшої популярності набув чомусь саме серед сарматів.

Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства, не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її галузей також не змінився: збір данини, пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство. В ранні сарматські часи північне Причорномор'я населяли західні сарматські племена язигів та роксоланів. Близько 125 року перед Різдвом вони створили державу, на чолі з кланом царських сарматів за взірцем царських скіфів. Однак, вже в середині I століття перед Різдвом Сарматія розпалась на декілька племінних союзів. На другому етапі у II столітті нашої ери язиги з північно-західного Причорномор'я відкочували на Угорську рівнину, поступившись своїми землями спочатку східним аорсам, а потім українськими степами прокотилася хвиля аланів, яка остаточно зруйнувала пізні скіфські укріплення нижнього Подніпров'я. На завершальному етапі існування сарматської культури велика частина сарматів переходить до осілого землеробського способу життя, асимілюючись зі слов’янами, фракійцям та залишками скіфського населення.

Кримські скіфи

Кримські скіфи якийсь час ще зберігали кочовий спосіб життя, хоча ставали все більш осілими й змішувались з таврами Кримських гір, через що деякі античні автори навіть охрестили кримських скіфів тавроскіфами. Господарство кримських скіфів визначалося їхнім осілим способом життя. Це була економіка з приблизно рівною часткою скотарства та землеробства. Є дані, що кримські скіфи намагались, хоча й без особливих успіхів, зайнятись виноградарством та виноробством. Допоміжними промислами були полювання та рибальство. Упродовж 114 – 111 років до Р.Х. боспорський експедиційний корпус разом з херсонеситами у двох військових кампаніях розгромив скіфське військо, якому не допоміг навіть союз з одвічними ворогами - сарматами. Політичне існування кримськоскіфської держави на цьому припинилось, а існування кримськоскіфського народу продовжилось уже в складі Боспорського царства. Остаточно кримськоскіфський народ припинив своє існування в середині IV століття нашої ери. Термін скіфи поступово втратив своє етнічне значення і перетворився у найменування багатьох наступних етносів, що жили в північно-західній частині Причорномор'я.

Що ми успадкували від іраномовних степових вершників

Модель державного устрою Великої Скитії, де елітою були кочовики-арії, не стала чимсь новим для праУкраїни. Вона виникла ще на початку доби бронзи і успішно діяла впродовж кількох тисяч років. Вірогідно, більшість тодішнього слов’янського населення були білінгвами, використовуючи поряд з рідною мовою ще й мову владної еліти – кіммерів, скитів, а, згодом, сарматів. Для слов’ян ця двомовність, очевидно, не було простим запозиченням побутових слів. Такі слова як віра, світло, благо, чари, хоронити, чистити, слово, могила, гоїти, хворіти, зло, сором, (про)вина, небо, ватра і, врешті-решт, слово бог є дуже значимими для опису духовного світу. А вони, власне, і є іранськими. І це свідчить про дуже тісні слов’яно-іранські контакти у духовній сфері, себто найбільш консервативній сфері міжлюдських взаємин. Іранськими є імена деяких язичницьких богів – Хорса, Симаргла, Сварога. Іранськими є назви українських річок – Дунай, Дністер, Дніпро, Донець, Дон. Іранськими є навіть імена засновника Києва – Кия та його брата Хорива. Чим це пояснити? Тим, що давні слов’яни молились разом зі скитами та сарматами? Можливо, що й так. Але куди поділись всі ці скити та сармати, адже це були вельми численні як на свій час народи. Вимерли? Переселились? Чи може стали називатись кимсь іншим та заговорили іншою мовою?