Версії початку олюднення

Від еволюції в савані до генної інженерії

Нині існують декілька гіпотез щодо причин та механізмів початку олюднення. Від «класичної», яка викладається в шкільних підручниках, до досить екзотичних, що виходять із втручання інопланетян або проголошують деградацію людства замість його еволюції. Що ж насправді тлумачать ці підходи і в чому їх слабкости?

Чи варто було олюднюватись в савані?



У загальній версії історії, яка є підставою шкільних підручників, чітко прописано, що мавпи, чи то пак наші мавпоподібні предки, жили собі колись у вологих африканських джунглях. Було це, нібито, десь із десять, може дванадцять мільйонів років тому. Жилось їм добре. Фруктів було вдосталь, а ворогів обмаль, і більш нічого для щастя вони не потребували. Та згодом клімат на планеті змінився, стало холодніше і сухіше, і джунглі стали висихати — фруктів стало мало, а ворогів багато.

Мавпам, чи, будемо дипломатичними, подібним до мавп предкам, ніде було жити й вони, шість мільйонів років тому, вимушені були переселитись у степ, або, по-африканськи, у савану. Там, у степу, вони скинули своє хутро, начебто для того, щоб не перегріватись на сонці, встали на задні лапи (тепер уже ноги), щоб здалека бачити ворогів, навчились говорити, щоб про ворогів повідомляти родичів, і взяли у передні лапи (тепер уже руки) дрючки та каміння, щоб від недругів відбиватись. А щоб мати силу все це робити, почали жерти м’ясо, бо де ж у степу візьмуться фрукти та ягоди? І все це, разом узяте, перетворило їх на людей.

Виглядає це логічно й розумно… з точки зору сучасної людини. Але з точки зору гіпотетичного мавпячого предка це зовсім не пояснює, чому ж це його так припекло ставати людиною.

Джунглі в Африці так і не висохли, і в них досі живуть собі дикі та вільні шимпанзе з горилами. І якби не докучливі люди, то жилось би їм весело, сито й щасливо, бо їжі вистачає, а ворогів обмаль. А в степу африканському кочують все ті ж шимпанзе, та ще й інші мавпячі племена — бабуїни з павіанами. І також, якби не людина, то почували б вони себе привільно. Не скидаючи з себе хутра, не встаючи на задні лапи й не хапаючи передніми дрючків та камінців.

Та й бігати на задніх лапах не так-то просто. Людська хода — це далеко не найшвидший спосіб пересування. Енергії, при цьому, марнується незміряно, а користі… Навіть найхирлявіший лев легко дожене чемпіона світу з бігу. І з’їсть, якщо голодний. Дрючки та камінці такого лева тільки б розсмішили, якби лев, звісно, умів сміятись. Єдиний порятунок — це видертись на дерево, якщо у степу таке трапиться. Тоді дозволимо собі спитатись: а якого біса було з того дерева злазити, якщо там і їжа, і безпека?

Мова й свідомість? Згуртованість та колективна підтримка? Ці, чисто людські якості, звичайно ж дають величезні переваги у боротьбі за виживання. Однак, для їх появи потрібен час. А, враховуючи швидкість виникнення та закріплення групових навичок у сучасних приматів, для цього потрібен був час життя багатьох поколінь. Часу ж цього у беззахисної голої двоногої мавпи не було аніскілечки. Перш ніж вона навчилась б захищати себе по-людськи, її б просто з’їли.

Робота генних інженерів?



Якщо звичайно не допустити, що мова та усвідомлення самого себе, а також інші чисто людські властивості, що дали можливість пралюдям вижити й стати людьми, сформувались не так і не там, як описано це в шкільних підручниках. Та ще й, при цьому, мусимо взяти до уваги, що при всій своїй генетичній схожості із приматами, - а генетична різниця між нами й ними це всього лиш двісті двадцять три гени, - у фізіології людини є риси абсолютно непритаманні приматам і сухопутним тваринам взагалі.

Насамперед — це специфічна будова горла, яка, хоч і справляє нам певні труднощі (не можемо ж ми, одночасно, дихати й ковтати, а тому часом ризикуємо, часом, подавитись), зате дає нам можливість робити те, чого не можуть інші примати, а саме говорити. Але пращури людей, оті, які не були ще людьми, говорити не вміли. То навіщо їм це здалось?

Істотам, для яких вода є домом, така будова горла дає можливість пірнати, затримуючи подих. Але навіщо це суходільним істотам? Бо, згідно з істиною шкільних підручників, наші пращури скакали собі по гіллю дерев, а не хлюпались у воді, чи не так? Та й чому в усіх наших найближчих родичів (отих, з якими у нас спільні дев’яносто вісім відсотків генів) такого чудового горла немає?

А ще, наша безволоса шкіра, яка не дає жодних переваг у степу, а тільки наражає на ризик зневоднення та сонячних ударів. Позаяк хутро, це зовсім не грілка, а термос, що створює повітряну прокладку і, в такий спосіб, підтримує (звичайно в певних межах) температуру тіла його власника, а тому ефективно діє тільки в повітрі.

В усіх водяних тварин шерсть або дуже коротка, або її взагалі немає, і її функцію виконує підшкірна жирова прокладка. До речі у людини, навіть у найбільш тренованих спортсменів, підшкірного жиру набагато більше, аніж у тих таки шимпанзе з горилами. То чому ми такі? Говіркі, двоногі, безволосі, і… розумні?

В шкільних підручниках відповідей на ці запитання ви не знайдете. Та якщо абстрагуватись від усіх аксіом науки, то можна навіть допустити, що ми, люди, є наслідком генетичної інженерії, коли в геном кількох видів людиноподібних мавп було вшито додаткові двісті двадцять три гени, які саме визначають будову горла, голу шкіру, прямоходіння, конфігурації нейронних мереж і всі інші чисто людські риси. Після цієї операції нас покинули напризволяще, себто дозволили змагатись із середовищем і в конкурентній боротьбі між видами. Хто кращий — той і виживе!

Але ким тоді могли б бути ті генні інженери, які переробляли мавп на людей?

Інопланетна гіпотеза



Американський письменник Зехарія Сітчін до останніх своїх днів невтомно твердив, що сучасна людина створена вихідцями з іншої планети та навіть знав, як саме це сталось. Сенс його теорії походження людини полягає у наступному: у Сонячній системі існує ще одна планета, яка у текстах стародавніх шумерів називається Нібіру і з’являється поблизу Сонця один раз за майже чотири тисячі років. Під час однієї такої появи, прибульці з Нібіру висадились на Землі, набудували тут шахт і почали колонізацію планети. Та праця для нібірян виявилась заважкою. Шахтарі-нібірійці збунтувались і тоді їхні менеджери вирішили, що доцільніше було б використовувати тубільців. А що ті були дикими і не піддавались навчанню, їх трохи… гм… модифікували. Себто, із цієї теорії випливає, що ми, люди, не тільки онуки мавп, раби інопланетян, а ще й генетично модифіковані організми. ГМО, коротко кажучи.

Відповідно до гіпотези Сітчіна та його послідовників, новостворені люди одразу обожнили свої творців, а ті, своєю чергою, навіщось змусили будувати їх платформи в Баальбеку, єгипетські піраміди та шумерські міста. Працюючи, люди вчились у небожителів і набирались розуму. Натомість інопланетяни побили між собою горщики та знищили один одного в ядерній війні. Людям, що вижили в цій катастрофі, дістався на дурняк увесь спадок по інопланетянах з якого і постала цивілізація. І всю цю, м’яко кажучи, дивну гіпотезу Зехарія Сітчін обґрунтовує численними й доволі серйозними аргументами, яких він назбирав чималу кількість. А диму, як відомо, без вогню не буває …

Однак, проблемою Сітчіна та й багатьох інших єретичних (і не єретичних теж) учених є те, що демонструючи факти, які не вкладаються в офіційно апробовані наукові теорії, вони беруться трактувати їх з точки зору панівних соціальних програм, цінностей та установок сучасної людини. Інопланетні колонізатори-імперіалісти, бунти шахтарів, експлуатація диких та наївних тубільців, міжусобні війни із застосуванням ядерної зброї й так далі. Тобто, і на превеликий жаль, саме так, як, вірогідно, вчинили б на іншій планеті люди, якби звичайно мали таку можливість.

Ми не можемо (або й не хочемо?) визнати, що предки наші мали інакші, часом діаметрально відмінні від наших, погляди на себе і на життя в цілому. Та й мислили вони зовсім інакше. Не кажучи вже про інопланетне мислення, про яке ми взагалі нічого не знаємо, однак, узурпуємо собі право вважати, що інопланетяни — це майже ми, тільки трохи більш технічно оснащені. При цьому, звичайно ж, вважаючи свої власні технічні здобутки вершиною всього.

Приблизно так само справа мається і з теорією штучного походження людини. Тільки-но ми відкрили для себе, поки що тільки в першому наближенні, генну інженерію, як одразу оголосили себе її продуктом. Переоцінюючи власну технологічність та якість знань, якими володіє сучасна людина, ми абсолютно недооцінюємо творчі здатності своїх предків. Бо що-що, а єгипетські піраміди, чи гігантські платформи Баальбеку будували таки люди, а зовсім не гіпотетичні інопланетяни. А те що, у наших предків не було піднімних кранів зовсім не означає, що у них не було мізків, які б не вимислили інших способів переміщення тягарів.

Аргументом проти теорії Сітчина є також час, який потрібен для змін. Ми ще не можемо пояснити, звідки у протолюдей з’явилось горло, одразу пристосоване до мовлення і чому з них злізла шерсть, залишивши беззахисною їхню ніжну шкіру, але з усією впевненістю можемо сказати (і цьому є маса археологічних підтверджень), що процес еволюції людини розтягнувся на мільйони років. З точку зору геологічної історії це дуже швидко, але скільки ж терпіння мусили мати оті нібірійці, аби чекати мільйони років, поки продукт їхнього виробництва дозріє і порозумнішає принаймні для того, щоб узяти в руки кайло.

Люди як попередники найпростіших приматів?



Втім, є й інша, цілком протилежна думка, щодо походження людини. Дарвінівська теорія та теорії позаземного чи штучного походження розумного життя все-таки сходяться на тому, що людина еволюціює, себто розвивається і цей рух приносить їй користь, тобто, умовно кажучи, людина рухається вперед і вверх, і вершина у нас ще далеко попереду. Але ж так само можна допустити, що ми, люди, вже давним-давно минули вершину свого розвитку і тепер, щораз швидше та стрімкіше, скочуємось вниз, переживаючи не еволюцію, а, навпаки, деволюцію? Власне про це, тільки своїми словами, намагались сказати у свій час чимало духовних лідерів людства. Американський археолог Майкл Кремо також долучив свій голос до цього хору критиків невпинного прогресу. І, навіть, був почутий.

Вільям Гоуеллс, один з провідних антропологів світу в листі до Майкла Кремо написав: Визнання того, що сучасна людина відбулась набагато раніше, коли, по суті, навіть не існувало найпростіших приматів, які могли б стати її предками, здатне похитнути не тільки устояні погляди. Воно здатне похитнути саму теорію еволюції. Альтернативна гіпотеза повинна мати на увазі певний процес, що не вписується в рамки теорії еволюції, як ми її знаємо сьогодні, і тут, на мій погляд, потрібні будуть пояснення.

Свої пояснення Майкл Кремо надав у книзі Заборонена археологія: невідома історія людства яку він створив у співдружності з Річардом Томпсоном. Фактів, приведених в книзі Кремо та Томпсона, занадто багато (майже дві з половиною сотні), щоб ігнорувати їх, хоча автори у своїй книзі скаржаться на те, що наукова спільнота з усіх сил намагається чинити власне це, тобто, замовчувати та вдавати, що нічого особливого не сталось. Зрештою, і Кремо і Томпсон не приховують, що чудово розуміють причину намагання наукової спільноти приховати певні факти.

Деволюція за Майклом Кремо трохи схожа, як не дивно, на еволюцію Чарльза Дарвіна — тільки от напрямки у них різні. За Дарвіном ми еволюціюємо від тварини до розумної істоти, а у розумінні Майкла Кремо — деградуємо від чистої свідомості до тваринного рівня, тобто, розвиваємось у зворотному напрямку. Як тепер люблять казати маємо негативне зростання.

Але якщо визнати це, то тоді слід визнати й те, що в прогресі, яким так пишається сучасна наука, немає нічого доброго, а, скоріше, навпаки, це шлях, що веде нас не до більшого розуму, а до отупіння та, врешті-решт, остаточного озвіріння. Втім, ні класична еволюційна теорія, ні теорія деволюції Кремо не пояснюють механізму появи розумного життя, просто відсуваючи цю подію у часі та змінюючи її напрям, а теорія Сітчина — ще й у просторі.
Отже, не будемо відкидати жодної із теорій тільки тому, що, як казав герой одного з оповідань Чехова, цього не може бути, позаяк не може бути ніколи. Все може бути. І, можливо, в чомусь-таки Зехарія Сітчин і мав слушність. Бо якщо спробувати реконструювати найбільш ранній етап антропогенезу, взявши до уваги оті чудні аномалії людської природи, про які ми говорили вище, то виглядатиме він більш ніж дивно. Так, наче якась сила навмисне створила достатньо ізольоване та захищене, але не позбавлене викликів середовище — таку собі гігантську теплицю чи, може, лабораторію, наче спеціально призначену для вирощування розумних істот та експериментів з ними. В наступній нашій розмові ми спробуємо, в уяві, звичайно ж, заглянути у цю лабораторію.