Версії початку олюднення

Чи варто було олюднюватись в савані?

У загальній версії історії, яка є підставою шкільних підручників, чітко прописано, що мавпи, чи то пак наші мавпоподібні предки, жили собі колись у вологих африканських джунглях. Було це, нібито, десь із десять, може дванадцять мільйонів років тому. Жилось їм добре. Фруктів було вдосталь, а ворогів обмаль, і більш нічого для щастя вони не потребували. Та згодом клімат на планеті змінився, стало холодніше і сухіше, і джунглі стали висихати — фруктів стало мало, а ворогів багато.

Мавпам, чи, будемо дипломатичними, подібним до мавп предкам, ніде було жити й вони, шість мільйонів років тому, вимушені були переселитись у степ, або, по-африканськи, у савану. Там, у степу, вони скинули своє хутро, начебто для того, щоб не перегріватись на сонці, встали на задні лапи (тепер уже ноги), щоб здалека бачити ворогів, навчились говорити, щоб про ворогів повідомляти родичів, і взяли у передні лапи (тепер уже руки) дрючки та каміння, щоб від недругів відбиватись. А щоб мати силу все це робити, почали жерти м’ясо, бо де ж у степу візьмуться фрукти та ягоди? І все це, разом узяте, перетворило їх на людей.

Виглядає це логічно й розумно… з точки зору сучасної людини. Але з точки зору гіпотетичного мавпячого предка це зовсім не пояснює, чому ж це його так припекло ставати людиною.

Джунглі в Африці так і не висохли, і в них досі живуть собі дикі та вільні шимпанзе з горилами. І якби не докучливі люди, то жилось би їм весело, сито й щасливо, бо їжі вистачає, а ворогів обмаль. А в степу африканському кочують все ті ж шимпанзе, та ще й інші мавпячі племена — бабуїни з павіанами. І також, якби не людина, то почували б вони себе привільно. Не скидаючи з себе хутра, не встаючи на задні лапи й не хапаючи передніми дрючків та камінців.

Та й бігати на задніх лапах не так-то просто. Людська хода — це далеко не найшвидший спосіб пересування. Енергії, при цьому, марнується незміряно, а користі… Навіть найхирлявіший лев легко дожене чемпіона світу з бігу. І з’їсть, якщо голодний. Дрючки та камінці такого лева тільки б розсмішили, якби лев, звісно, умів сміятись. Єдиний порятунок — це видертись на дерево, якщо у степу таке трапиться. Тоді дозволимо собі спитатись: а якого біса було з того дерева злазити, якщо там і їжа, і безпека?

Мова й свідомість? Згуртованість та колективна підтримка? Ці, чисто людські якості, звичайно ж дають величезні переваги у боротьбі за виживання. Однак, для їх появи потрібен час. А, враховуючи швидкість виникнення та закріплення групових навичок у сучасних приматів, для цього потрібен був час життя багатьох поколінь. Часу ж цього у беззахисної голої двоногої мавпи не було аніскілечки. Перш ніж вона навчилась б захищати себе по-людськи, її б просто з’їли.

Робота генних інженерів?

Якщо звичайно не допустити, що мова та усвідомлення самого себе, а також інші чисто людські властивості, що дали можливість пралюдям вижити й стати людьми, сформувались не так і не там, як описано це в шкільних підручниках. Та ще й, при цьому, мусимо взяти до уваги, що при всій своїй генетичній схожості із приматами, - а генетична різниця між нами й ними це всього лиш двісті двадцять три гени, - у фізіології людини є риси абсолютно непритаманні приматам і сухопутним тваринам взагалі.

Насамперед — це специфічна будова горла, яка, хоч і справляє нам певні труднощі (не можемо ж ми, одночасно, дихати й ковтати, а тому часом ризикуємо, часом, подавитись), зате дає нам можливість робити те, чого не можуть інші примати, а саме говорити. Але пращури людей, оті, які не були ще людьми, говорити не вміли. То навіщо їм це здалось?

Істотам, для яких вода є домом, така будова горла дає можливість пірнати, затримуючи подих. Але навіщо це суходільним істотам? Бо, згідно з істиною шкільних підручників, наші пращури скакали собі по гіллю дерев, а не хлюпались у воді, чи не так? Та й чому в усіх наших найближчих родичів (отих, з якими у нас спільні дев’яносто вісім відсотків генів) такого чудового горла немає?

А ще, наша безволоса шкіра, яка не дає жодних переваг у степу, а тільки наражає на ризик зневоднення та сонячних ударів. Позаяк хутро, це зовсім не грілка, а термос, що створює повітряну прокладку і, в такий спосіб, підтримує (звичайно в певних межах) температуру тіла його власника, а тому ефективно діє тільки в повітрі.

В усіх водяних тварин шерсть або дуже коротка, або її взагалі немає, і її функцію виконує підшкірна жирова прокладка. До речі у людини, навіть у найбільш тренованих спортсменів, підшкірного жиру набагато більше, аніж у тих таки шимпанзе з горилами. То чому ми такі? Говіркі, двоногі, безволосі, і… розумні?

В шкільних підручниках відповідей на ці запитання ви не знайдете. Та якщо абстрагуватись від усіх аксіом науки, то можна навіть допустити, що ми, люди, є наслідком генетичної інженерії, коли в геном кількох видів людиноподібних мавп було вшито додаткові двісті двадцять три гени, які саме визначають будову горла, голу шкіру, прямоходіння, конфігурації нейронних мереж і всі інші чисто людські риси. Після цієї операції нас покинули напризволяще, себто дозволили змагатись із середовищем і в конкурентній боротьбі між видами. Хто кращий — той і виживе!

Але ким тоді могли б бути ті генні інженери, які переробляли мавп на людей?

Інопланетна гіпотеза

Американський письменник Зехарія Сітчін до останніх своїх днів невтомно твердив, що сучасна людина створена вихідцями з іншої планети та навіть знав, як саме це сталось. Сенс його теорії походження людини полягає у наступному: у Сонячній системі існує ще одна планета, яка у текстах стародавніх шумерів називається Нібіру і з’являється поблизу Сонця один раз за майже чотири тисячі років. Під час однієї такої появи, прибульці з Нібіру висадились на Землі, набудували тут шахт і почали колонізацію планети. Та праця для нібірян виявилась заважкою. Шахтарі-нібірійці збунтувались і тоді їхні менеджери вирішили, що доцільніше було б використовувати тубільців. А що ті були дикими і не піддавались навчанню, їх трохи… гм… модифікували. Себто, із цієї теорії випливає, що ми, люди, не тільки онуки мавп, раби інопланетян, а ще й генетично модифіковані організми. ГМО, коротко кажучи.

Відповідно до гіпотези Сітчіна та його послідовників, новостворені люди одразу обожнили свої творців, а ті, своєю чергою, навіщось змусили будувати їх платформи в Баальбеку, єгипетські піраміди та шумерські міста. Працюючи, люди вчились у небожителів і набирались розуму. Натомість інопланетяни побили між собою горщики та знищили один одного в ядерній війні. Людям, що вижили в цій катастрофі, дістався на дурняк увесь спадок по інопланетянах з якого і постала цивілізація. І всю цю, м’яко кажучи, дивну гіпотезу Зехарія Сітчін обґрунтовує численними й доволі серйозними аргументами, яких він назбирав чималу кількість. А диму, як відомо, без вогню не буває …

Однак, проблемою Сітчіна та й багатьох інших єретичних (і не єретичних теж) учених є те, що демонструючи факти, які не вкладаються в офіційно апробовані наукові теорії, вони беруться трактувати їх з точки зору панівних соціальних програм, цінностей та установок сучасної людини. Інопланетні колонізатори-імперіалісти, бунти шахтарів, експлуатація диких та наївних тубільців, міжусобні війни із застосуванням ядерної зброї й так далі. Тобто, і на превеликий жаль, саме так, як, вірогідно, вчинили б на іншій планеті люди, якби звичайно мали таку можливість.

Ми не можемо (або й не хочемо?) визнати, що предки наші мали інакші, часом діаметрально відмінні від наших, погляди на себе і на життя в цілому. Та й мислили вони зовсім інакше. Не кажучи вже про інопланетне мислення, про яке ми взагалі нічого не знаємо, однак, узурпуємо собі право вважати, що інопланетяни — це майже ми, тільки трохи більш технічно оснащені. При цьому, звичайно ж, вважаючи свої власні технічні здобутки вершиною всього.

Приблизно так само справа мається і з теорією штучного походження людини. Тільки-но ми відкрили для себе, поки що тільки в першому наближенні, генну інженерію, як одразу оголосили себе її продуктом. Переоцінюючи власну технологічність та якість знань, якими володіє сучасна людина, ми абсолютно недооцінюємо творчі здатності своїх предків. Бо що-що, а єгипетські піраміди, чи гігантські платформи Баальбеку будували таки люди, а зовсім не гіпотетичні інопланетяни. А те що, у наших предків не було піднімних кранів зовсім не означає, що у них не було мізків, які б не вимислили інших способів переміщення тягарів.

Аргументом проти теорії Сітчина є також час, який потрібен для змін. Ми ще не можемо пояснити, звідки у протолюдей з’явилось горло, одразу пристосоване до мовлення і чому з них злізла шерсть, залишивши беззахисною їхню ніжну шкіру, але з усією впевненістю можемо сказати (і цьому є маса археологічних підтверджень), що процес еволюції людини розтягнувся на мільйони років. З точку зору геологічної історії це дуже швидко, але скільки ж терпіння мусили мати оті нібірійці, аби чекати мільйони років, поки продукт їхнього виробництва дозріє і порозумнішає принаймні для того, щоб узяти в руки кайло.

Люди як попередники найпростіших приматів?

Втім, є й інша, цілком протилежна думка, щодо походження людини. Дарвінівська теорія та теорії позаземного чи штучного походження розумного життя все-таки сходяться на тому, що людина еволюціює, себто розвивається і цей рух приносить їй користь, тобто, умовно кажучи, людина рухається вперед і вверх, і вершина у нас ще далеко попереду. Але ж так само можна допустити, що ми, люди, вже давним-давно минули вершину свого розвитку і тепер, щораз швидше та стрімкіше, скочуємось вниз, переживаючи не еволюцію, а, навпаки, деволюцію? Власне про це, тільки своїми словами, намагались сказати у свій час чимало духовних лідерів людства. Американський археолог Майкл Кремо також долучив свій голос до цього хору критиків невпинного прогресу. І, навіть, був почутий.

Вільям Гоуеллс, один з провідних антропологів світу в листі до Майкла Кремо написав: Визнання того, що сучасна людина відбулась набагато раніше, коли, по суті, навіть не існувало найпростіших приматів, які могли б стати її предками, здатне похитнути не тільки устояні погляди. Воно здатне похитнути саму теорію еволюції. Альтернативна гіпотеза повинна мати на увазі певний процес, що не вписується в рамки теорії еволюції, як ми її знаємо сьогодні, і тут, на мій погляд, потрібні будуть пояснення.

Свої пояснення Майкл Кремо надав у книзі Заборонена археологія: невідома історія людства яку він створив у співдружності з Річардом Томпсоном. Фактів, приведених в книзі Кремо та Томпсона, занадто багато (майже дві з половиною сотні), щоб ігнорувати їх, хоча автори у своїй книзі скаржаться на те, що наукова спільнота з усіх сил намагається чинити власне це, тобто, замовчувати та вдавати, що нічого особливого не сталось. Зрештою, і Кремо і Томпсон не приховують, що чудово розуміють причину намагання наукової спільноти приховати певні факти.

Деволюція за Майклом Кремо трохи схожа, як не дивно, на еволюцію Чарльза Дарвіна — тільки от напрямки у них різні. За Дарвіном ми еволюціюємо від тварини до розумної істоти, а у розумінні Майкла Кремо — деградуємо від чистої свідомості до тваринного рівня, тобто, розвиваємось у зворотному напрямку. Як тепер люблять казати маємо негативне зростання.

Але якщо визнати це, то тоді слід визнати й те, що в прогресі, яким так пишається сучасна наука, немає нічого доброго, а, скоріше, навпаки, це шлях, що веде нас не до більшого розуму, а до отупіння та, врешті-решт, остаточного озвіріння. Втім, ні класична еволюційна теорія, ні теорія деволюції Кремо не пояснюють механізму появи розумного життя, просто відсуваючи цю подію у часі та змінюючи її напрям, а теорія Сітчина — ще й у просторі.