Перегони розумності

Чудо олюднення

Дарвінівська теорія еволюції, яка є мало не аксіомою у нашій сучасній науці (нашій — це в масштабах світу, а не тільки України), твердить, що предками людей були мавпи. Ну, не зовсім мавпи, а істоти на них схожі. Або ще інакше у нас із мавпами був спільний предок. Так дипломатично, щоб не вразити наших почуттів, кажуть нам науковці. І це зрозуміло. Бо кому ж хочеться, щоб його прабабусю звали мавпою? Не хочеться, звичайно ж…

Втім, і не тільки через це. Дуже багато людей дарвінізму не сприймають. Для християн, скажімо, дарвінізм неприйнятний тому, що суперечить божественному одкровенню про створення людини Богом із праху земного. Навіть, попри те, що католицька церква, разом з частиною протестантських, ухвалила компромісне рішення, визнавши, що теорія еволюції не суперечить християнському вченню і може розглядатися, як гіпотеза в питанні про походження тіла людини. Зауважте — тіла! Але аж ніяк не душі!

Інші ж, в тому числі й чимало вчених, бачать і внутрішні суперечності в самій теорії Дарвіна. Однак, те, що дарвінізм, як теорія, котра намагається пояснити механізми еволюції, далекий від ідеалу, жодним чином не може скасувати самої еволюції. Так само, ми не можемо заперечити своєї спорідненості з тваринами. Чи погоджуємось ми визнавати теорію Дарвіна, чи ні, але дев’яносто дев’ять відсотків генів у нас, людей, спільні із шимпанзе, а дев’яносто вісім із горилою.

Всього лиш один-два відсотки спадкової інформації чинять із нас людину, а решта — це, хай там що, мавпа. Хоча й це стосується не всіх нас, бо поведінка деяких (і на жаль доволі багатьох) людей часто-густо змушує замислюватись, чи усвідомлюють вони, що вже стали людьми, чи продовжують залишатися… гм… мавпами. А якщо без жартів, то в нашій людській поведінці так багато звірячих рис, а мавпячих особливо, що сумнівів у тваринному нашому походженні бути не повинно. Тільки от як відбулось олюднення тварини ми таки не знаємо. А чудо це, аж ніяк не менше за своєю неймовірністю від чуда ліплення людини із праху земного. І те, і друге просто не могло відбутись! То звідкіля ж ми тоді взялись?

Від дріопітеків до пітекантропів

В наші дні майже ніхто в науковому світі не має сумнівів у тому, що всі люди, що заселяють Землю (у тому числі й українці), походять від одного і єдиного предка. Генетичні дослідження, про які ще йтиме мова, дають, на підтвердження цієї тези, доволі вагомі аргументи.

Та при цьому, генетика разом з археологією кажуть нам, що вид Homo sapiens не був єдиним розумним видом, з тих живих істот, котрі існували на планеті. Поряд з людьми, і, навіть, в один час з ними тут жили розумні нелюди. І їх було чимало. Не дивлячись на це, усталеним в масовій культурі є уявлення про еволюцію людини, як про лінійний послідовний рух. Ми звикли вважати (зрештою так написано в шкільних підручниках), що десь і колись, дуже давно, жила-була собі істота, схожа до теперішніх мавп. Ця істота поволі набиралась розуму, вивчилась ходити на задніх лапах, передніми ж стала обробляти каміння, заодно навчившись говорити, і, врешті-решт, стала настільки розумною, що відчула себе людиною і взялась писати книжки та демонструвати себе у Ютюбі.

Але тепер нам відомо, що це далеко не так. Втім, масова культура, при всій своїй спрощеності, тут не дуже-то й винна, бо ще недавно саме так вважала учена більшість.

Вчені знали дріопітека — дрібне, схоже до гібона, звірятко, що, з’явившись десять мільйонів років тому, обжило весь Старий Світ, не діставшись хіба що Австралії та островів Тихого океану. Дріопітека стали називати пращуром людиноподібних мавп і, заодно, нас з вами. Справа була за малим відстежити шлях еволюції від дріопітека до людини та виявити всі проміжні ланки. А що такі ланки будуть знайдені, ніхто сумнівів не мав — це, якраз, мало стати завданням археологів. І, само собою розуміється, дуже швидко така, нібито проміжна між твариною та людиною ланка, знайшлась. Її, цю ланку, відкрили ще в 1891 році й одразу охрестили пітекантропом, себто мавполюдиною.

Неандертальці та денисівці

Однак, згодом (і доволі швидко) раніше відсутні ланки, почали множитись ледь не в геометричній прогресії та, якби ми поставили собі на меті всіх їх перелічити й, хоч коротко, описати, то, сумнівно, чи нам вистачило б для цього кількох годин. Тому відзначимо лише деякі, найвидатніші з них, і зауважимо, що завдяки знахідкам їх скаменілих кісток лінійний процес, як він бачився першим дослідникам антропогенезу, перетворився в суцільне мереживо, зіткане з величезної кількості еволюційних ліній різних видів, тою чи іншою мірою, розумних істот.

Найбільш популярними з них є неандертальці, котрі сусідили з нашими предками й навіть, певний час, були успішнішими за них. І це, як було уже сказано, далеко не все. Не тільки неандертальці були сусідами й сучасниками (чи може дублерами?) людини.

Сучасна наука знає ще й, так званих, денисівців — від Денисівської печери на Алтаї, де було відкрито кості та сліди діяльності цих істот. Вони жили близько шести-семи десятків тисяч років тому на території, де, разом з ними жили неандертальці, а згодом і люди. Денисівці володіли складними, як на ті часи, навичками: вміли робити кістяні голки з вушком, намистини з зубів тварин, підвіски з мушель, кам’яні браслети. Виявилось, що, набір навичок, якими вони володіли, був схожим до навичок, якими люди обробляли камінь у значно пізніші часи. Та тільки от були денисівці саме окремішнім видом розумних істот. Вони були буквально нелюдами. Всупереч цьому, їм, вдалося якось посіяти свої гени серед сучасних людей. В геномі меланезійців, мешканців островів, розкиданих в океані біля берегів Австралії та Нової Гвінеї, є близько п’яти відсотків генів, спільних з генами денисівської людини. Не можна виключити, що унікальні мови папуасів Нової Гвінеї теж якось пов’язані зі спадком денисівців.

І чи не гноми на додаток?

На додаток, кільканадцять років тому відкрито кістки так званої флореської людини - назва від острова Флорес в Індонезії, де було їх знайдено. Як на наш погляд, це були вкрай дивні істоти — на зріст не більше метра. Тому журналісти, за аналогією з істотами, що їх вигадав Джон Толкін, назвали їх гобітами. Гобіти ці, не дивлячись на свій невеликий зріст, знались на виготовленні кам’яних та кістяних знарядь. Флоресці зникли всього лиш дванадцять тисяч років тому, та й то через природну катастрофу — вибух вулкана. А отже, цілком могли дожити й до наших часів.

Чи може й дожили? Бо в пам’яті багатьох народів з островів Полінезії присутні міфи про менехуне — народ нічних карликів, які віддалено схожі на людей, але ними не є. В міфах менехуне не вміють розпалювати вогню та готувати собі їжу, зате знаються на чарах і, часом, якщо їх добре попросити, можуть допомагати людям. Вони, нібито, мають коротке й дуже міцне тіло, обросле рудуватою вовною, червонувате обличчя і великі круглі очі, що ховаються під густими бровами. Характерною рисою менехуне є випнуте вперед, мавпяче лице і товстий м’ясистий ніс. Тому вигляд менехуне наганяє на людей страх, хоча вони ніколи не поводяться агресивно в стосунку до людей, а, навпаки, любили, в давнину, разом з ними влаштовувати свята і тоді ставали страшенно смішливими та галасливими, голосно вигукуючи слова, схожі на собачий гавкіт.

Всі ці описи (за винятком може собачого гавкоту та веселої вдачі, про які нам важко судити) чудово пасують до реконструкцій зовнішнього вигляду флореських людей, виконаних за викопними рештками. А тоді виникає запитання: а чи не існували часом якісь прообрази європейських гномів та ельфів? І не здивуйтесь ствердній відповіді — були й такі. Поминаючи неандертальців, з якими люди (справжні люди) сусідили й контактували досить довго, що не могло не залишити слідів в нашій глибинній пам’яті, були ще й предки неандертальців — так звані гейдельберзькі люди, котрі бродили європейськими просторами десь із шістсот тисяч років тому. Були вони невисокими на зріст, десь із півтора метра, жили у печерах і вміли майструвати різні корисні речі. Ну чим не гноми?

Мас-старт еволюції розумності?

А от на півдні Африки, приблизно в той самий час, що й гейдельберзька людина, мешкала людина родезійська. Ніби для контрасту з іншими гомінідами, ці нелюди були довготелесими (понад метр вісімдесят) та дуже худими. І теж розумними. Та й це ще не все.

Існують певні й доволі аргументовані підозри, що видів розумних істот було набагато більше, аніж ми знаємо і навіть більше, аніж ми можемо собі уявити. Генетичний аналіз останків денисівських людей дав досить несподівані результати. В денисівському геномі є приблизно один відсоток генів, яких немає ні у неандертальців, ні у людей, і які помітно старші від інших генів, тобто, є слідами схрещування предків денисівців з якоюсь цілком невідомою науці розумною істотою, яка жила дуже давно. Якою була ця істота?

Цього ми не знаємо, але про певні речі можемо здогадуватись. Можливо, навіть, що череп одного із представників цього виду було знайдено в печері Іво-Елеру (Ivo-Eleru), що знаходиться посеред тропічного лісу на південному заході Нігерії. Однак, тоді слід визнати, що подібні нелюдські види жили й процвітали ще зовсім недавно, адже черепу з Іво-Елеру, так само як і останкам флоресців, не більше тринадцяти тисяч років.