Українські відьми. Частина 2

Ще раз про коріння

В першій статті про українських відьом йшлося зокрема про те, що найглибше коріння відьомства слід шукати ще в древніх шаманських практиках. В епоху ранньої та середньої кам’яної добі (палеоліт та мезоліт) шаманство було чоловічою професією, оскільки саме мисливці-чоловіки мали статус основних годувальників. Але в неоліті (новій кам’яній добі) із розповсюдженням вирощування рослин жінки також одержали подібний статус. Саме в ці часи в уяві людей головною правителькою Світу стає Велика Богиня, і для неї виявилось зручнішим передавати власну волю через своїх доньок-відьом, які її краще розуміли, а отже й ставали керівною силою в суспільстві.

Оскільки жінкам взагалі властиві такі якості, як практичність, толерантність та шанування краси (щоправда, разом із певною консервативністю), то цей період на загальному тлі людської історії виглядає досить мирним та благополучним. Це повністю стосується Трипільської цивілізації, яка протягом чи не трьох тисячоліть забезпечувала своїм людям досить заможне існування саме на теренах праУкраїни. Науковці називають подібний суспільний лад матріархальною теократією. А ми тут можемо собі дозволити інше визначення: цивілізація відьом.

Саме від епохи Трипілля, яка тривала протягом близько півтора сотен поколінь, українці успадкували в своєму національному характері такі риси, як хозяйновитість та плекання краси, і, разом з тим, неабияку долю хуторського консерватизму та індивідуалізму. А ще від трипільських часів ми одержали в спадок певною мірою магічний склад мислення, який значною мірою визначив подальшу долю українського відьомства. Свого часу професор Володимир Антонович7описував його таким чином: «Народний погляд на чарівництво був не демонологічний, а винятково пантеїстичний. Припускаючи існування в природі сил і законів, невідомих загалові, народ уважав, що багато з цих законів відомі особам, що зуміли в той чи інший спосіб їх пізнати. Отже, само по собі посідання тайни природи не вважалося за щось гріховне, суперечне релігійному навчанню …».

Мабуть звідсіля навіть уже в християнизованій Україні не переводилась певна повага (хоч і не без побоювання) до цих Обраних, яких в залежності від статі тут називали: чоловіків — характерниками, а жінок — відьмами. І не дивно, що саме на тлі такого відношення історична доля відьомства в Україні склался значно позитивніше, ніж в Західній Європі, де справжніх та вигаданих відьом масово спалювали на кострах інквізиції.

Як же само тут сприймала відьом народна уява, та яким було відношення до них?

Хто ви, пані Відьма?

Розпізнати відьму серед людей зазвичай дуже складно: вона, яка і її прабабуся – староєвропейська Велика Богиня, може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. При цьому з VIII ст. стало прийнято розділяти відьом на дві категорії – «від народження» та «вчених». Це пов'язано з тим, що відьомство, якщо можна так сказати, це сімейний бізнес. Уміння та знання передавалися у спадок. Відповідно першим таємнича сила дається від природи, другі набувають цю загадкову силу шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Можливо, еліксир безсмертя – «засіб Макропулоса» в п'єсі Карела Чапека – був теж зіллям, створеним за рецептом грецьких відьом.

Відмінності між відьмами подібні до різниці між членом академії високих наук і початківцем-першокурсником. Тільки академіки не можуть отримати наукове звання від народження, а відьми чудовим чином можуть. Природжена або родима відьма могла народитися у матері, яка, будучи вагітною, готувала святкові вечірні страви і ненароком проковтнула куточок, або коли дитину ще в утробі матері прокляли саме в таку хвилину. Варіанти – коли дитина народжувалась внаслідок чужої смерті чи коли у жінки народжувалось підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця. Ще це могло трапитись, якщо жінка була представницею третього покоління позашлюбних дівчат чи просто дочкою відьми, тобто з генетично обумовлених причин.

Якщо у відьми не було дітей, то обиралася якась стороння дівчина, яка мала дізнатися про всі тонкощі «професії» та її секрети. Навчалася відьма у іншої відьми (в деяких епосах – у біса). Народні перекази пов'язують із процесом «ініціації» відьми ритуали, такі як, наприклад, потоптання ікони, прочитання молитви навпаки, мистецтво володіння ритуальним відьомським ножем. Старша відьма вмивала свою ученицю чарівним відваром, після чого та вилітала надвір через пічну трубу і по поверненні ставала вже справжньою відьмою. Інформацією не мали володіти злі та негідні жінки, і, щоб цього не сталося, природжені відьми іноді влаштовували кандидатці іспит.

Успішно пройшовши його, «вчена» відьма-неофіт згодом набиралася своїх надприродних сил від спадкової відьми-наставниці. За повір'ям природжені відьми ставилися до людей добріше, ніж їхні вчені вихованки, інколи їм навіть доводилось виправляти скоєне останніми. Недаремно каже прислів'я: «Гірша відьма вчена, як родима».

Відьомська авіація

Згідно з народними повір'ями, відьми здатні літати самі по собі, але іноді вони воліють використовувати підручні засоби. У фольклорі основним засобом пересування відьом вважалася мітла, сидячи верхи на якій відьма може переноситися на будь-які відстані. Цей образ став поширеним культурним стереотипом.

Існують різні теорії того, чому мітла асоціюється з відьмою. Згідно з найбільш правдоподібною з них, мітла є символом жіночого домашнього господарства, «робочим інструментом» кожної жінки (зокрема і відьми). У давнину жінка зазвичай підпирала мітлою двері зовні або встромляла їх у димар, як знак сусідам і гостям, що її немає вдома.

Інша теорія стверджує, що зв'язок між відьмою та мітлою сягає давнини, коли язичники виконували ритуали, пов'язані з родючістю, щоб посіви дали багатий урожай. Відьми тоді сідали на мітли, жердини та вила і скакали на них по полях у дикому танці. Всі ці довгі предмети – мітли, віники, жердині – здавна були фалічними символами, що відповідають за родючість. Тому й славнозвісна Баба-Яга літала не на помелі, а в ступі - і справді, навіщо дамі в роках важко підбиратися на «диявольського коня», якщо у неї все в минулому?

Однак ступа була не просто предметом переміщення старої чаклунки. Вона була приналежністю млинового господарства, а млин, як відомо, у народних повір'ях, з одного боку, теж асоціювався з чортовиною, але з іншого – був місцем вироблення борошна як основи хліба, ставлення до якого здавна було сакральним. У слов'янському світогляді ступа, як символ жіночого та чоловічого початку, використовувалася у весільних обрядах, народній медицині та інших важливих життєвих ситуаціях. Зокрема ступа була ще й атрибутом богині Мокоші. У давнину духи стихій також асоціювалися зі ступою і пестом. Зокрема, грозові хмари уподібнювалися ступі, а блискавки – пестику, який ударяв по ній, внаслідок чого на посіви проливався довгоочікуваний дощ. До речі, на Русі Бабу Ягу вважали причетною до грозових явищ, – чи не була вона попередницею громовержця Перуна в жіночій іпостасі?

Та, повертаючись до нашої основної теми, згадаємо, що найбільш відомим призначенням всих цих авіапристроїв були польоти на відьомські свята. І звичайно, найбільш розповсюджений мем — це відьма, що мчить на мітлі на свій шабаш...

Відьомські свята в західній традиції

Власно поняття «шабаш», що означає таємні свята та збіговиськи нечистої сили, має кілька версій походження. За однією з них, свято корінням сягає Шабату (шабос, шабес) - сьомого дня тижня в іудаїзмі, коли євреям наказується утримуватися від роботи (відповідає нашій суботі). Відповідно, відьми на шабашах не перевантажувалися земними турботами, а на всю гуляли, бешкетували і вдавалися різним втіхам, що були грішними на думку пізніх релігійних уявлень.

Згідно з іншою версією, словом шабаш позначалася назва будь-якого свята в неоязичницькій релігії Вікка (англ. Wicca), заснованої на шануванні природи. Ця віра стала популярною в середині XX століття завдяки якомусь Джеральду Гарднеру, який назвав її «відівництвом» (англ. witchcraft). Гарднер стверджував, що Вікка – це релігія стародавнього чаклунства, коріння якої сягає дохристиянського європейського язичництва, до культу Матері-Землі та Великої богині, про яку вже говорилося вище.
При цьому описи шабашу у слов'янській культурі разюче відрізняються від європейських аналогів. Чи то тому, що наша земля не знала інквізиції, чи з інших причин, але слов'янський шабаш несе в собі значно менше сатанинського і за своїм описом набагато ближчий до старовинних язичницьких ритуалів.

Щодо окремих свят, Джейсон Манк в своїй книзі «Відьмино колесо року»8 пише: «У наші часи великі саббати (шаббаті) відомі в основному як Самайн (31 жовтня), Імболк (2 лютого), Бельтейн (1 травня) і Ламмас або Лугнасад (1 серпня), хоча у різних відьом і груп іноді може бути деякі розбіжності у назвах і навіть датах». У старомовні часи, понад 4000 років тому, відзначали лише два вогняні свята: Белтейн та Самхейн, які розділяли рік на дві половини. При цьому найбільшу популярністю користувався саме Белтейн, що припадає на ніч із 30 квітня на 1 травня. У германомовних народів це свято називається Вальпургиевой ніччю. У німців, австрійців та скандинавських народів це головне свято родючості та землеробства, пов'язане з культом сонця. В Україні ж це не лише стародавнє свято, присвячене родючості, а й ніч, коли на шабаш збирається всіляка нечисть, тому цю ніч називають тут ще й Велесєвою, названою так на честь бога темряви Велеса.

Назва свята Белтейн пов'язана з іменами кельтських богів Белена (Бела) та Беліси, її можна перекласти як «сяючий вогонь». Це одна з найважливіших язичницьких урочистостей, присвячених родючості, свято, вшанувати яке зобов'язана кожна відьма, що поважає себе. Але й прості люди, далекі від відьомства, у багатьох країнах так само відзначають цей день, причому він стосується родючісті як землі, так і жінок. Традиційно Белтейн став святом молодих дівчат і хлопців, які влаштовували веселі гулянки вночі в лісі або, якщо поряд з селищем лісу не було, то навколо якого-небудь дерева. Здавна цієї ночі дівчата виготовляли амулет на честь шлюбу Бога і Богині і підвішували його на гілки дерева.

Свою всесвітньо відому назву «Вальпургієва ніч» свято отримало набагато пізніше. За німецьким народним повір'ям, цей день і наступна за ним ніч служить щорічним святом відьом, які збираються цієї ночі навколо свого повелителя, Сатани, на високій, недоступній горі Брокен, де й справляють свій «шабаш». Назва свята походить від імені християнської святої Вальпурги (Вальдбурги) – черниці, яка приїхала з Англії до Німеччини і заснувала там у горах монастир. За переказами, саме тут у 877 році відбувся перший шабаш відьом, присвячений цьому дню.

Свято Івана Купали

Свято Івана Купали – це давнє народне свято східних слов'ян, яке відзначається 24 червня (7 липня). Воно було присвячений літньому сонцестоянню та найвищому розквіту природи. Івана Купала є, по суті, не відьмінським святом, а навпаки, спрямований проти відьом з їхнім ворожінням та поганим оком.

Це свято швидше нагадує виставу, кульмінацією якої є вигнання нечистої сили, що саме в цей час, за народними уявленнями, стає особливо небезпечною. Центральним актом купальського обряду є символічне знищення атрибута, що символізує відьму. Часто їм слугувало опудало, пучок трави, кінський череп, старий черевик, причому цим предметам надавалися жіночі імена. З цими опудалами учасники обряду оминали село, влаштовували хороводи та ігри, після чого відьомські артефакти знищувалися. Яким тільки випробуванням ці предмети не зазнавали! Їх спалювали, сплавляли водою, викидали в канави, розривали на частини, забивали камінням, намагаючись всіляко видалити ритуальний предмет за межі села. Звідси й приказка: «Віться собі, куди хочете, хоч на шибеницю».

Найбільш типовим способом знищення «відьми» було спалення на багатті, яке в народі позначалося виразом «відьму палити». Багаття мало бути величезним, бо в ньому спалювали все, що хоч якось було пов'язане з відьмою. Найчастіше це було колесо, бо вважалося, що відьма любить обертатися колесом, клубком ниток чи стогом сіна. Але спалювали і предмети домашнього побуту – палиці з укріпленими ними колесами чи корзинами, рогатини, віники, мітли, взуття, нитки, бочки, дерев'яну посуд. Щоб багаття горіло довше, у справу йшли й викрадені із сусідських дворів двері, хвіртки, частини розібраних огорож. Незаміжніх дівчат змушували стрибати через багаття – ту, котрій це не вдалося, називали відьмою.

Особливе місце у купальській традиції займали вінки, які плели дівчата для ворожіння про нареченого. Наприкінці обряду вінок найчастіше знищували: спалювали у вогнищі, кидали в колодязь, закидали на дерево, тобто повторювали всі дії, що чинилися з опудалом. Проте частину вінків зберігали для захисту будинку, худоби та городу: їх вішали над дверима будинків та хлівів, «щоб зло не проникло всередину» та одягали на роги коровам, щоб захистити їх від відьмівських чар.

У східних і західних слов'ян було прийнято ворожити по вінках: їх кидали в річку і рухом у воді намагалися дізнатися про долю; залишали вінки на добу на подвір'ї та дивились: чий вінок зав'яне, той загрожує нещастя.

Суди над відьмами

Професор Антонович звернув увагу на різницю в стосунку до відьом в Україні і на заході Європи. На заході головною підставою для переслідування відьом була підозра в стосунках із нечистою силою та зневаженні християнства. В Україні всі відомі нам процеси проти відьом були організовані не безпосередньо за відьомство, а побудовані на скаргах про конкретну шкоду, яку підозрювана начебто вчинила за допомогою своїх неприродних здатностей. Вироки, які вимагали смертної кари, виносилися в окремих випадках – вони становили буквально 5% від усіх вироків. Дуже часто «справа відьми» закінчувалась штрафом в кілька кіп грошей та кілька кругів воску для церкви. Додатковим покаранням було биття буками десь нижче за пояс і настанови чоловікові покараної, як йому краще тримати свою бабу, так би мовити, «при порядку».

У ролі обвинувачених в українських відьомських процесах найчастіше виступали дружини ремісників, у пізніші часи–попаді або козачки. І звинувачували їх, як правило, шлюбні родичі: свекрухи, свахи, часто мачухи і, хоч і значно рідше, сусідки. При цьому, на відміну від Західної Європи, українська церква, як правило, ігнорувала такі процеси, або навіть заступалась за відьом.

Зокрема, наприкінці XVIII ст. в Україні з'явився Совісний суд, до компетенції якого закон відносив справи про знахарів, чаклунство, чари і забобони, які кваліфікувалися законодавством у просвітницькому розумінні цих явищ, як прояви «дурості, обману та невігластва». Совісні суди були досить гуманними, вони були створені як установі покликані охороняти безпеку особи, її недоторканість. Головним завданням судових розглядів було допомогти людям, звинуваченим у ненавмисному злочині. Під цю статтю саме підпадали і відьми з їхніми змовами та приворотами.

Разом з тим, хоча звинувачення на свою адресу з боку правосуддя відьми могли більше не побоюватись, їм часто загрожував самосуд, який влаштовували незадоволені рішенням засідателів позивачі-сусіди. Якщо в селі почала вимирати худоба чи поля накривала посуха, мешканці вже знали, кого в цьому звинуватити. З вилами та смолоскипами вони йшли до будинків тих жінок, які займалися окультними практиками та влаштовували над чаклунками розправу.

Існував дуже древній спосіб, за допомогою якого перевіряли, чи правда, що підозрювана у чаклунстві є відьмою. Оскільки вода – це чиста речовина, вважалося, що вона не приймає все, що є «нечистим», тобто відьму. Обвинувачену кидали у водойм: якщо вона спливе – отже, відьма. Тому самосуд часто здійснювався прилюдно здавна відомим способом. До речі, в Англії, де теж широко застосовувалася ця практика, навіть прижився термін Witch dunking, що буквально означає «макання відьом».

Де в Україні найбільше відьом

Що першим спадає на думку, коли говорять про українські відьми? Напевно, Конотоп, що у Сумській області України. Місто прославилося як «відьмінське» завдяки повісті українського письменника Григорія Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма», яка була написана у 1833 році. В Конотопі досі мешкають «чарівниці» на будь-який смак: добрі та злі, яснозорі та ворожки, з ліцензією і без неї, тому до різного роду чортівни конотопчани давно звикли. Приїжджають до головної місцевої відьми – баби Люби навіть депутати Верховної Ради, а про бізнесменів і говорити не доводиться. Слава про можливості конотопських майстринь розійшлася далеко за межі України.

Друга асоціація з «вітчизняними» відьмами – це Полтавщина, де за згадками Миколи Гоголя, відбувалися різні містичні речі (згадаймо хоча б літаючу в труні відьму-панночку з повісті «Вій», що леденить душу). І хоча відомий письменник використав у своїх творах етнографічні, а не документальні матеріали, на Полтавщині кількість відьом на квадратний кілометр була явно більшою, ніж загалом по Україні (ходять чутки, що навіть свою Маргариту Булгаков писав із однією з полтавських відьом).

Ну і, звичайно, як не згадати Київ із його Лисою горою (щоправда, таких гір у столиці України тринадцять, але прославилася лише одна з них). Цю лису гору огортає безліч легенд та повір'їв. Згідно з однією з таких легенд, землю опоясує змія (змій), яка сама себе кусає за хвіст, і місце, де це відбувається, знаходиться на легендарній Лисій горі. Образ змія, як темної сили, та різного роду змієборців є дуже характерним для української міфології. Вони з'явилася в пізніші часи, коли світ Трипілля вже зник, але не зникла ще пам'ять про нього. Ці образи символізують світоглядну перемогу чоловічого над жіночим і Сонця на Місяцем у релігіях наших предків.

Відомий письменник та мовознавець Володимир Даль9 пише: «Відьма відома, я думаю, кожному, хоча вона і водиться, власне, на Україні, а Лиса гора, під Києвом, служить збіговиськом усіх відьом, які тут уночі справляють свій шабаш». Говорять, що «лисою» гору назвали тому, що колись це місце було абсолютно голим – тут не росли ні трави, ні дерева, бо на вершині, як кажуть, знаходилося святилище язичницького бога-громовержця Перуна. Коли люди, бажаючи задобрити бога, приносили йому дари, Перун метал блискавки, і вся зелень вигоріла. Згідно з повір'ям, над цим місцем відбувається матеріалізація духів і перехід їх у астральний світ – найкраще місце для відмінських шабашів вигадати важко.

Проте з погляду української історикині Катерини Диси, авторки книги «Історія з відьмами»10, яка досліджує історію відьомства в ранньомодерній Україні: «при визначенні магічних місць, що знаходяться на території сучасної України, все залежить від того, наскільки збереглися архіви та документи. Судова система працювала, але діловодством займалися не усюди. Крім того, за останні 200 років не всі архіви збереглися добре… На початку ХІХ століття під час пожеж на Подолі згорів київський архів, а разом із ним і майже всі документи. Тому ми не знаємо, що саме було у Києві. Найкраще збереглися архіви у Галичині, на Волині, а також на Гетьманщині, тобто на Лівобережжі. Через це складається враження, що саме там випадків із чаклунством більше, але це все лише завдяки збереженим документам».

Сучасні українські відьми

«Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала, сонце-руту знайшла і мене зчарувала» … рядки з легендарної пісні композитора Володимира Івасюка нагадують, що і в час радянського атеїзму, космічних подорожей та доказової медицини українці продовжували вірити, що літати можна і на мітлі, а лікуватися зіллям, що зварить відьма, мольфар, знахар чи баба-ворожка.

Сучасні українські відьми – ерудовані та успішні жінки, які живуть у гармонії із собою та природою. Сучасні відьми мають профілі у Фейсбуці та Інстаґрамі, та називають себе рунологами, тарологами, езотериками та навіть психологами.

Ми бачимо, що не перевелися Солохи в сучасній Україні – згадати хоча б епізод із тіточкою, яка зустріла російських окупантів словами: «Ти знаєш, де знаходишся? Це Конотоп, тут кожна друга жінка – відьма». А далі повідала загарбникові, що назавтра станеться з його дітородним органом.

Шкода, що ми не знаємо, чи здійснилося прокляття конотопської відьми, але психологи твердять, що за допомогою навіювання можна змусити людину повірити у будь-що. Недарма сьогодні стала так популярна пісня «Буде тобі враже так, як відьма скаже».