Як нас формує інформація

Фундамент самоорганізації людських груп

Навички соціального життя стали одним із найважливіших чинників олюднення. Голі, повільні та беззубі створіння просто вимушені були об’єднуватись в групи, щоб ефективно протистояти хижакам, яких в африканській савані ще й дотепер вистачає. Позаяк, групове існування стало запорукою виживання, то в таких групах протолюди поступово втрачали ті біологічні якості, які дозволяють виживати окремим тваринам, а насамперед — егоїзм. Тепер відбір сприяв тим, хто краще міг співіснувати з іншими. Якраз вони виживали, розмножувалися і дарували свої гени наступним поколінням.

Еволюція почала сприяти пересічним людям. Це чітко можна бачити на прикладах людських груп, що заради дотримання встановленого рівня стосунків відторгають від себе, як низи, так і верхи. При цьому всіма правдами та неправдами намагаються витурити зі свого середовища, як розбишак та негідників, так і найбільш талановитих, енергійних і розумних, не роблячи особливої різниці між першими й другими. Бо і ті, і ті заважають спокійному та усталеному існуванню в групі. А, давно помічено, що будь-яка група людей, навіть випадково зібрана, має яскраво виражену здатність до самоорганізації. Особливо, якщо завданням групи є запевнення собі виживання. Механізм цей виробився давно, швидше за все саме в ті часи, про які зараз у нас мовиться.

Ми поки що не навчилися сприймати людство, як єдиний цілісний організм. І це не поетична метафора або заклик до всесвітнього братерства. Це факт. Усі ми є мислездатними істотами, усі ми народжуємося, живемо й умираємо. Усі ми керуємося у своєму житті власним розумом, але, при цьому, не усвідомлюємо, що добра половина програм, які здійснює наш маленький, але ефективний біологічний комп’ютер, іменований мозком, є програмами успадкованими генетично. Це ті програми, які є базисом нашої особистості. Саме на такий фундамент лягають усі інші, отримані в процесі виховання й освіти, елементи особистості. А фундамент цей уже приготований природою до виконання нами певних, необхідних для виживання всієї спільноти, функцій.

Яка роль притаманна тобі: функціональні психотипи

Назвемо цей фундамент майбутнього характеру — функціональним психотипом. Тут одразу слід звернути увагу, що це не означає, ніби ми приходимо у світ уже запрограмовані характерами робітників, лікарів, селян чи юристів: людство ще не стало гігантським мурашником. Функціональний психотип кожного з нас є достатньо універсальним і зводиться скоріше до напрямків діяльності, ніж до конкретного її виду.

Щоб краще усвідомити це, спробуймо подумки промоделювати діяльність будь-якої групи людей, об’єднаних досягненням якоїсь мети. Спочатку у них з’являється певна ідея. Її автором, як правило, є одна людина або дуже невелика група людей. Ця ідея спростовує який-небудь загальноприйнятий порядок або таку ж загальноприйняту істину й пропонує принципово новий вихід із проблемної ситуації. Автора (авторів) ідеї назвемо генератором ідей.

Але самих ідей для змін замало. Для того, щоб втілились в життя, ідея повинна певним чином структуруватись, тобто, отримати конкретні параметри, які можна виміряти й визначити шляхи для реалізації цих параметрів. Тільки тоді ідея, чи, нехай буде, мрія стає метою. Людей, що перетворюють мрію в мету та знають, як вдихнути в неї життя назвемо стратегічними лідерами.

Втілення мети в життя вимагає приєднання до неї якоїсь кількості людей. Поширення інформації про мету є функцією тих людей, яких можна назвати промоутерами чи тактичними, ситуативними лідерами. Реалізація мети вимагає виконавців. Їхньою функцією є виконання поставлених завдань у напрямку руху до мети й забезпечення цього руху всім необхідним. Це люди логістики.

Мети досягнуто й залишилося закріпити отримані результати. Це робота для людей, що створюють і підтримують певні правила. Функцією цих людей є впорядкування й підтримання порядку. На цьому цикл закінчується.
Через якийсь, довгий чи короткий час, наявний порядок перестає відповідати поставленим перед ним вимогам, тобто перестає сприяти виживанню. І тоді виникає ідея, яка руйнує порядок, і все починається спочатку — руйнування того ладу, що існує, і впровадження нових правил життя.

Рушійна сила - невизнана геніальність

Основою всіх видів діяльності людей є цикл створення-руйнування-створення: свого роду перехід з порядку в хаос і знову в порядок. І у кожного з нас існують генетично обумовлені потреби в саме такому, а не іншому виді діяльності. Всі ми, або мрійники й генератори ідей, або стратегічні чи тактичні лідери, або виконавці поставлених кимсь іншим завдань, або охоронці й захисники того ладу, що існує на цю мить. І, зрозуміло, що кожен із функціональних психотипів має своє власну хімію щастя.

Всюди й завжди, у кожній спільноті, були, є і будуть люди у яких підвищення рівня дофаміну є головним способом отримувати своє щастя. Такі люди, як правило, не завжди здатні дотримуватись правил, встановлених групою для запевнення пересічного існування. За природою своєю вони руйнівники, стратеги й лідери, а тому більшістю групи, зазвичай, відторгаються. У спільнотах первісних людей цей процес йшов повним ходом, бо непересічних серед них були, мабуть, на порядок, а то й кілька порядків, більше, аніж у сучасному людському суспільстві. Примусова елімінація найдикіших і найрозумніших вела спочатку до швидкого розширення ареалу буття людини, а потім і до міграції за межі африканської прабатьківщини усього людства.

Асоціальні й, при цьому, дуже часто, найбільш інтелектуальні з них покидали свої домашні групи й гуртувались із собі подібними енергійними авантюристами. І в цих нових групах рівень розуму був, хоч на дещицю, але вищим від пересічного. Така спільнота устатковувалась, виробляла власні норми співжиття, ставала пересічною і, з часом, знову породжувала всередині себе потенційних мігрантів, які не хотіли миритись з наявним порядком і яким не подобалось бути пересічними первісними людьми.

Поділ на пересічних та геніальних знову відбувався, і в кожній новій геніальній групі ріс рівень розуму, а разом з ним, і шанси на виживання. Завдяки цьому наші предки впродовж мільйона років наростили собі аж триста грамів мозку, довівши його від дев'ятисот грамів на старті до тисячі двохсот грамів у наших найближчих предків. Нагадаємо, що середня вага мозку сучасної людини — це приблизно тисяча триста грамів.

То чим далі люди просувались від місця свого виникнення, тим розумнішими ставали? Не зовсім так. Бо якісь частини мігрантів з різних причин повертались назад, вступали в контакти з іншими групами, як розумнішими, так і дурнішими, обмінюючись з ними генами.

Про користь розповідей

При цьому, більшість первісних якось утримували стосунки з усією спільнотою. На це вказує хоча б однотипність їхніх знарядь на всьому її ареалі — від мису Доброї Надії на півдні до Британії на півночі, від скель Гібралтару на заході до Тайваню на сході.
Як це діялось — велика загадка, бо усіх наших предків на цій території навряд чи було більше, як кілька сотень тисяч осіб. Чи не якісь бува, невідомі нам властивості дзеркальних нейронів створювали щось, на кшталт телепатичного поля? Вірогідно радіо Калахарі, про яке ми колись говорили, безперебійно працювало тоді. Та й, мабуть, було набагато потужнішим. Хоча вже тоді зароджувались нові способи переказу інформації.

Один з можливих механізмів стимуляції переказу інформації в первісному суспільстві сучасні вчені виявили буквально декілька років тому, досліджуючи життя людей з племені агта, котрі живуть на Філіппінських островах. Агта не користуються благами цивілізації й досі добувають їжу шляхом полювання і збирання, так само як робили це їхні й наші далекі-далекі предки. Спостерігаючи за повсякденним життям цих людей, вчені помітили незвичайну річ: найбільшою повагою і популярністю серед них користувалися не уміліші мисливці, ні, навіть, старійшини племені, а ті чоловіки та жінки, котрі найкраще вміли розповідати історії.

Це привернуло увагу вчених і вони вблагали оповідачів племені розповісти кілька історій, якими ті обмінюються між собою, і декілька казок, які ті передають своїм дітям і онукам. Як виявилося, більшість оповідань та казок агта безпосередньо стосувались того, як члени племені повинні взаємодіяти один з одним, про користь співпраці та утримання племінних стандартів, наприклад, рівності статей чи заборони застосування сили під час вирішення суперечок. Що важливо, вміння оповідати казки не тільки підіймає престиж їх автора серед інших членів племені, але і помітно збільшує його шанси продовження роду: в середньому, такі люди мають дітей більше, ніж інші агта.

Тобто, еволюція подбала про те, щоб закріпити механізм розповсюдження інформації та створила для нього систему підкріплення, яка з доісторичних часів тільки зміцніла — достатньо пригадати, якими благами в нашій цивілізації можуть користуватись співаки, музиканти, актори, журналісти чи письменники, - тобто, ті люди, які створюють та поширюють інформацію.

Однак, разом з тим, швидкість передачі інформації в доісторичну епоху була значно більшою, аніж це було б можливо при простій передачі уста-вуха-уста. Отже, мали працювати ще якісь механізми...

Поля, що формують організми

Мабуть, вам доводилось чути про ефект сотої мавпи. На всяк випадок нагадаємо: історія ця була опублікована в книзі Лоуренса Блера Ритми бачення: мінливі патерни віри 1976 року, і відтоді мандрує з книги в книгу і від автора до автора. Нічого дивного в цьому немає, оскільки історія ця справді дуже показова.

На японському острові Якусіма в тропічному лісі досі живе популяція диких мавп. Люди підгодовували звіряток солодкою картоплею і помітили, що одна з мавп навчилась змивати з картоплин налиплий на неї пісок. З часом цьому навчились родичі й друзі цієї кмітливої мавпочки. А потім родичі родичів та друзі друзів. Через якийсь час процес навчання покращенню життя (картопля на зубах не хрумтить і смак її солонуватий — чим не покращення?) лавиноподібно охопив усю зграю і став незворотним. Усі мавпи стали мити картоплини. Коли кількість мавп, що володіли цією навичкою, досягла критичної маси (умовно сто особин), уся популяція мавп даного виду, навіть ті, що жили на сусідніх островах і сном-духом не відали про те, що можна мити картоплю, одночасно стали це робити. Такий ефект передачі інформації (навичок, знань, ідей) отримав назву ефекту сотої мавпи.

Цікаво, що ефект сотої мавпи, задовго до появи самого терміну описав Карл Юнг, уживаючи для цього термін колективне неусвідомлене. Юнг вважав, що колективне неусвідомлене є гігантською базою інформації, яка постійно поповнюється досвідом кожної живої людини. Це не картотека, в якій на кожну людину заведена окрема особова справа, а, скоріше, єдиний літопис, хроніка всіх подій людства, яка складається з окремих розділів — родових, національних, расових, станових і навіть професійних рубрик колективного несвідомого. Можливо, якби в часи Карла Юнга уже існували персональні комп’ютери, він порівняв би колективне неусвідомлене з єдиним жорстким диском всього людства, з якого зчитуються індивідуальні програми кожного окремого біологічного комп’ютера, яким є наші власні мізки. Причому, Юнг не виключав, що на диску цьому записано не тільки історію людства, але й усіх наших попередників — історію земного життя в цілому.

Ідея існування позаклітинних інформаційних структур була вперше висловлена австрійським дослідником Паулем Вейсом на початку минулого століття, себто, майже в той самий час, коли набирала популярності теорія колективного неусвідомленого Карла Юнга. Вейс припустив, що довкола зародка, ще в момент зачаття, виникає певне поле, яке він назвав морфогенетичним (себто формонароджуючим), якому підкоряються пасивні клітини. Знову ж таки, використовуючи комп’ютерні порівняння, - такий собі нематеріальний диск з індивідуальним програмним забезпеченням. Під дією програм, записаних на цьому диску, із клітинного матеріалу постають окремі органи й цілі організми. Саме програми, що знаходяться у цьому полі, визначають послідовність утворення окремих клітин у просторі й часі. До схожих висновків, приблизно у той самий час, дійшли український біолог Олександр Гуревич та російський генетик Ніколай Кольцов. Щоправда, після другої світової війни, а особливо після революційних відкриттів у генетиці, тема морфогенетичних полів була відтиснута на задній план. Гени були об’єктами матеріальним — їх можна побачити, помацати й описати, а чим же є нематеріальне морфогенетичне поле? Чи може його й взагалі нема? Є! І підтвердження цьому факту прийшло якраз із царини генетики.

Поля, що формують свідомість

Річ у тому, що ядро клітини може містити не більше 10¹⁰ біт інформації, а тільки для функціонування механізму пам’яті людини необхідно зберігати не менш 10²⁰ біт. А коли оцінити весь інформаційний комплекс людини, з урахуванням успадкованих програм, генетичної пам’яті та іншої інформації, яку ми отримуємо від батьків, то отримаємо не менш як 10²⁵ біт. Не поміщається така кількість інформації в ядрі кожної окремої клітини, хоч як не крути! То де ж така інформація може зберігатися?

Концепція існування морфогенетичних полів твердить, що кожна клітина організму наділена індивідуальним морфогенетичним полем, котре містить в собі всю інформацію про клітину, про її взаємозв’язки з іншими клітинами, про місце в єдиному цілісному організмі, а також і програми розвитку клітини на майбутнє. Поля окремих клітин поєднуються в спільне морфогенетичне поле, що пронизує весь організм, знаходиться в постійному зв’язку з кожною клітинами й керує всіма процесами, необхідними для формування й діяльності, як кожної клітини, так і всього організму в цілому.

Це докорінно змінює наше бачення спадкової інформації, бо головним носієм стає вже не ядро клітини з напханими туди генами, а її морфогенетичне поле. А гени при цьому бачаться не стільки архівом біологічної інформації, скільки зчитувальним пристроєм і тимчасовим сховищем. Тобто, в момент зачаття відбувається не злиття двох архівів генетичної інформації з батьківської та материнської клітин, а монтаж двох комплектів деталей зчитувальних пристроїв, які вибирають з єдиного світового морфогенетичного поля тільки ту інформацію, на яку налаштовані. Вся унікальність будови нашого тіла, його фізіологічних особливостей, так само як і особливостей психічного устрою, ґрунтується на позаклітинній інформації, яка містить не тільки біологічні, але й психологічні чинники.

А якщо так, то у розвитку теорії морфогенетичних полів напрошувався наступний крок, що і був зроблений видатним російським математиком Васілієм Налімовим, який вперше в науці заговорив про, так звані, поля свідомості. Налімов писав, що інформація про живі істоти існує незалежно від самих цих істот, які мають можливість підключатись до цієї бази даних і частково використовувати її. При цьому, Налімов вважав, що в певному, мінімально необхідному для елементарного виживання обсязі, ця інформація зчитується нами неусвідомлено (це і є спонтанним морфогенетичним полем), але при певних природних здібностях чи вироблених навичках таких, як, наприклад, медитація, людина може отримати значно більше інформації. Як ілюстрацію своєї концепції математик Налімов посилається на те, що деякі дуже серйозні математики були глибоко переконані в тому, що вони у своїй творчій діяльності не винаходять, а відкривають реально й незалежно присутні абстрактні структури. Зрештою, історія знає чимало випадків, коли одна й та сама інформація приходила до різних людей, які, найчастіше навіть не відали про існування один одного, в один і той самий час, породжуючи суперечки про пріоритетність тих або інших винахідників чи відкривачів.