Виживання в часи добробуту

Головне про епоху мезоліта в праУкраїні

Після 11 700 року до Р.Х. льодовик почав танути. Тепліло і їжі стало більше. Як наслідок, європейське населення почало швидко зростати і через кілька сотень років настала демографічна криза. Попри те, що в ті часи щільність населення була далекою від сучасної, первісні мисливці потребували для виживання величезних територій. Інакше дичина перестане відновлюватись і настане голод. Щоб вижити треба було контролювати якомога більше ловецьких угідь, що вело до постійних міжусобних війн, в яких конкурентів винищували безжалісно.

Іншим способом виживання була зміна харчової бази – перехід до виключно збиральництва, наприклад, чи рибальства. Племена, які вибирали цей шлях зазвичай тільки відстрочували свою загибель. Але хтось уже подумував про те, що може не варто очікувати милості від природи і замість того, щоб шукати їжу навчитись її вирощувати. Залишилось зробити тільки один крок.

Мезолітичні культури

Осокорівціі

Втім, на початку середньої кам’яної доби землі та ресурсів ще вистачало для всіх. Кілька кланів межиріцької культури після катастрофи яка спіткала їхніх одноплеменців через прорив Прип’ятського озера подались на південь долиною ріки Оріль. В Надпоріжжі вони знайшли багаті ресурсами та малозаселені терени. В результаті постала нова культура, яка отримала назву осокорівської (від села Осокорівка Синельниківського району Дніпропетровської області). Люди осокорівської культури полювали на коней, бізонів та антилоп-сайгаків, а також рибалили в Дніпрі та його притоках. Робили вони це успішно і змогли не тільки захистити свої мисливські угіддя, але й розширити їх, вірогідно, за рахунок давнішої людності анетівської культури, які успішно асимілювали.

Лінгбійці

Натомість на північному заході, починаючи з 11 000 року до Р.Х. відбувалась експансія племен лінгбійської культури, або, точніше, культур лінгбійського культурного кола (від данської місцевості Лінгбю, тепер частини Копенгагена), оскільки існувало декілька дуже схожих між собою культур, об‘єднаних спільним походженням від західноєвропейської мадленської культури та мисливської спеціалізацією (полювання на північних оленів). Лігнбійці мандрували нечисленними, але надзвичайно мобільними групами слідом за стадами північних оленів по території північної Німеччини, Польщі, Литви й Білорусі. Вони були справжніми лісовими кочовиками, оскільки ніколи не закладали базових стійбищ. Ця мобільність, хоч і створювала величезні побутові труднощі, мала свої переваги – лінгбійці завжди були з їжею і могли легко відірватись від переслідувачів. Постійне просування населення з південного узбережжя Балтики до Польщі, а потім і до України підтверджують дані археології, які засвідчують появу тут у мезоліті масивних, високих північних європеоїдів, близьких тодішній людності західної Балтії. Асимілюючись з місцевими племенами вони передавали їм свої знання й навички і нерідко ставали співтворцями нових культур.

Свідерці

Близько 9 700 року до Р.Х. в середній течії Вісли на основі місцевої липської культури, носії якої колись переселились з Галичини та Волині на терени Польщі та груп лінгбійської культури постала нова культура, яка отримала назву свідерськоїї (село Сьвідри Вєльке/Świdry Wielkie тепер передмістя Варшави). До появи культури спричинилось тимчасове похолодання, яке пересунуло ареал поширення північних оленів на південь. Тому упродовж 300 років свідерська людність заселила всю територію Польщі, землі Саксонію та Бранденбург у Німеччині і близько 9 400 року до Р.Х. слідом за оленями почала переселятись в українське та білоруське Полісся. На нових місцях мігранти зустрічали переселенців першої хвилі та частково асимільованих ними місцевих мешканців і стосунки з ними складались не найкращим чином. В межах єдиної свідерської культури стали з’являтись окремі ізольовані субкультури. Додатковим стимулом для формування цих субкультур були локальні поклади кременю, які контролювались окремими клановими групами чи племенами й до яких чужинців не допускали.

Кудлаївці

Про те, що стосунки між окремими племенами були далекими від братської любові свідчить хоча б доля кудлаївської культури (від села Кудлаївка Новгород-Сіверського району Чернігівської області). Ці люди також належали до мігрантів другої хвилі лінгбійського культурного кола. Кільком кланам мисливців, що належали до культур дювензе та федермесер з землі Шлезвіг-Гольштейн на півночі Німеччини, пощастило якимсь чином пробратись долинами Вісли, Західного Бугу та Прип’яті в багаті оленями землі українського Полісся. Однак тут їхнє везіння закінчилось і вони наштовхнулись на супротив місцевих племен. Ймовірно, прибульців було занадто багато, щоб одразу їх винищити, але створити зайдам проблеми сил місцевим вистачило. Кудлаївці майже не користувались крем’яними знаряддями, оскільки були відрізані від родовищ кременю. Ловецькі угіддя кудлаївців були обмеженими, а тому вони були вимушені задовольняти свої потреби в калоріях збором ліщинових горіхів та перетиранням їх на борошно. Врешті-решт сусіди витіснили кудлаївців на північний схід.

Шан-кобинці та мурзак-кобинці

Тим часом, синхронно з лінгбійцями але незалежно від них, в Україну прибували невеликі але активні групи мисливців з заходу Європи. Однією з таких груп була група вихідців з далеких Піренеїв, які належали до кола азило-романельських культур, котрі сформувались у свій час у Франко-кантабрійському рефугіумі. На землі майбутньої України ці люди потрапили з-за Дунаю вздовж узбережжя Чорного моря і, цілком можливо, що на чорноморському шельфі можна було б знайти більше пам’яток цієї культури. Азило-романельці закріпились у гірському Криму створивши тут свою власну, нечисленну але унікальну шан-кобинську культуру (від Шан-Коба скельного навісу у Байдарській долині Криму). Ще більш загадковим є те, що на зміну шан-кобинській культурі близько 7 500 року до Р.Х. прийшла ще одна група мігрантів з Європи, тільки тепер уже з північної Франції яка належала до тарденаузької культури і разом з шан-кобинцями поклала початок новій культурі гірського Криму, тепер уже мурзак-кобинський (від печери Мурзак-Коба в Балаклавському районі Севастополя).

Втім, ці дві загадкові культури жодного впливу на етногенез українців не мали, а тому не будемо на них зупинятись. Натомість в степовій зоні України назрівали дуже важливі процеси, які матимуть вирішальний вплив на формування в дуже віддалених від епохи середньої кам’яної доби часах української нації.

Кукречани

Близько 9 500 року до Р.Х. західна частина північного Причорномор’я між Дніпром та Дунаєм контролювалась племенами на той час уже дуже древньої анетівської культури, а в лівобережних степах полювали осокорівці. В цей час в степовому Криму з’явилась група переселенців з північного Іраку – людей зарзійської культури (від печери Зарзі в іракському Курдистані). Зарзійці, як вихідці з Переднього Сходу, де уже розпочалась неолітична революція, були знайомі зі скотарством та, не виключено, що й з землеробством. В Крим ці люди потрапили з північного Кавказу через Керченську протоку, яка тоді була ще гирлом Палео-Дону. Нагадаємо, що Азовське море було тоді суходолом, а Чорне море - прісноводним озером, через що перехід з Кавказу до Криму був тоді коротшим. В степовому Криму зарзійці зустріли анетівців і знайшли з ними спільну мову. Це поклало початок кукрецькій культурі (від урочища Кукрек в Білогірському районі Криму).

Інновації принесені південними мігрантами дали новій культурі ключові переваги в конкуренції з сусідами. Вірогідно, завдяки зарзійцям кукречани навчились контролювати стада травоїдних тварин. Схоже на те, що кукречани направляли стада степових биків в потрібному їм напрямку, використовуючи для цього як природні перепони на кшталт ярів та долин рік, так і штучно побудовані загороди. Коли було потрібно, кількох тварин відганяли від стада й забивали на м’ясо, а всьому стаду просто не позволяли покидати терени, які контролювались племенем. Завдяки цьому вдалось збільшити запаси м’яса і, при цьому, зменшити необхідну для виживання територію. Це, своєю чергою, дозволяло концентрувати військову силу племені для охорони своїх земель і, при нагоді, захоплення чужих. Дуже скоро кукречани опанували степову та лісостепову зони України де винищуючи, а де асимілюючи своїх конкурентів – анетівські й осокорівські племена.

Кліматичні зміни

На якийсь час українські землі часів середньої кам’яної доби розділились на два етнічно-культурно-господарчі терени. Південні степи та лісостепи належали до циркумпонтійської зони, центром якої було Чорне море (тоді ще озеро) і тут вже зароджувались скотарські та землеробські спільноти. Натомість лісова північна Україна була єдиним цілим із землями, що тяжіли до південного узбережжя Балтійського моря. Ці землі були заселені близькими за походженням племенами лісових мисливців. Через різницю в способах полювання степові й лісові мисливці не конкурували між собою. Втім, починаючи з VІІІ тисячоліття до Р.Х. клімат почав теплішати і стада північних оленів знову помандрували на північ. Разом з ними на північ рушили й мисливці, для яких олені були головною дичиною. Щоправда, деякі з них намагаючись адаптуватись до нових умов та переходили на інше меню.

Яніславці

Близько 7 000 року до Р.Х. в центральній Польщі внаслідок асиміляції місцевою свідерською людністю прибульців з південного узбережжя Балтики - культури Маглемозе, котра належала до лінгбійського культурного кола, - виникла яніславицька культура (від села Яніславіце/Janisławice в Лодзькому воєводстві Польщі). Яніславці відкрили для себе поклади високоякісного кременю в районі Свєнтокшиських гір центральної Польщі і завдяки доступності сировини використовували його не тільки для власного використання але й для торгівлі. Особливо цінувався так званий шоколадний кремінь, який відзначався однорідною структурою й темним кольором. Для видобутку цього кременю яніславці будували справжні копальні. Вірогідно, кожна з таких копалень належала окремому роду, який утримував там своїх власних гірників та майстрів. Забезпеченість ресурсами та сприятливі кліматичні зміни дозволили яніславцям просунутись далеко на схід звичним маршрутом мігрантів з заходу – долиною Вісли, Західного Бугу й Прип’яті і привели до того, що їхня культура на якийсь час стала панівною в лісовій зоні України.

Донечани

Близько 6 500 року до Р.Х. в басейні Сіверського Дінця внаслідок асиміляції східною групою племен кукрецької культури групи яніславців виникла невелика донецька культура (від ріки Донець). Дончани були рибалками і рибальство стало їх способом зменшення ареалу власного проживання. Втім, розвиток технологій та значне потепління диктували свої власні сценарії змін. Створений демографічним вибухом надлишок лісової людності перекочовував на північний схід де ще були й олені й малозаселені землі, а от степовики вимушені були шукати якісь інші рішення. Україна вступала в пору нової кам’яної доби – неоліту.

Мезоліт - час народження етносів

Колективне виживання втратило сенс. Мисливський успіх залежав від індивідуальних навичок, досвіду та везіння кожного окремого мисливця, а тому колективне родове мислення зникло. Повністю утворилась структура особистості людини з її ядром, персонами й тінню в тому вигляді, в якому вона існує зараз, проте набір персон та простір тіней були куди меншим ніж у нас. Вельми цінувались знання, яких ставало щораз більше і носіями яких були літні люди. З їхнього середовища виділилась професія шамана – первісного інтелектуала, котрий суміщав у собі функції хранителя та збирача знань, лікаря, психолога та дослідника.

Постійні війни сприяли підтриманню інстинктивної чоловічої агресивності та відособленню окремих груп людей з власними мовами, навичками господарювання та світоглядом. Мезоліт – це час народження етносів.