Первісна телепатія

Як слабким істотам стати царями савани

Судячи з того, що прапаредки людини дуже швидко поширились по всьому африканському континенту і навіть почали свою експансію в Азію, всі свої потреби, необхідні для виживання, вони легко задовольняли. Але як їм все це вдавалось? Відомо, що перший погляд може ввести в оману, але реконструкції будь-якого з видів першолюдей якось не дають змоги повірити, що в боротьбі за виживання вони могли конкурувати з могутнім хижаками савани. Фізично були вони досить хирлявими, на вигляд трохи схожими до сучасних карликових шимпанзе — бонобо. І, додамо, не набагато розумнішими за них.

Проте, бонобо живуть собі в джунглях і звідти носа не потикають. І їхні родичі горили й орангутанги терпіти не можуть відкритого простору. Правда, в африканському степу кочують зграї мавп-бабуїнів, яких навіть леви бояться? І таки бояться, бо не дарма бабуїнів називають собакоголовими мавпами. Ікла у них не дуже й менші від левиних. Та й тримаються бабуїни величезними, щільними зграями, де один за всіх, а всі за одного.

Перші ж версії людей були іншими. Великими іклами похвалитись не могли, і збиратись у велетенські зграї не мали звички. Пралюдська спільнота ділилась не невеликі групи, які розходились віялом по території, знаходячись між собою десь на відстані межі зорового контакту.

В, так званих, науково-популярних фільмах часто можна побачити акторів, загримованих під первісних людей, які гуртом кидають камінням у хижаків, змушуючи останніх відступати. Гуртом і батька легше бити? Аякже! Зараз! Хай би автори такого фільму чи, навіть, уся знімальна група поїхала б собі до Африки, а хоча б у Серенгеті, і покидали там камінцями в левів чи гієн. Чи багато б з них там залишилось, окрім кінокамер?

Та все ж, всупереч, здавалося б, очевидному, людські наші предки якось давали собі раду і зуміли вижити. І не просто вижити, а перемогти всіх своїх конкурентів та стати царями савани. Яким чином? Мабуть, очевидним є те, що фізичні чинники не були визначальними. За усіма чисто тваринними ознаками — міццю м’язів, швидкістю ніг, гостротою зубів та кігтів вони програвали усім своїм конкурентам. І навіть непересічна тямущість та доволі добре розвинена мова нічого не рятували. Будь ти хоч ейнштейном, хоч шекспіром для голодного лева ти тільки здобич, з якою досить легко впоратись.

Страх, що став зброєю

Та було щось, що заважало левам, а також леопардам, гієнам і, разом з ними, всім іншим хижакам це чинити. Мабуть, саме про це щось спробував сказати нам автор, улюбленого всіма дітьми Мауглі, англійський поет та письменник сер Редьярд Кіплінг, вклавши в уста тигра Шер-Хана наступні слова: Він Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі! Кінець цитати. Для тварин зоровий контакт — це, свого роду, міряння силою і той, хто першим опускає очі долу, той визнає себе слабшим і відступає.

Щоб замінити гострі зуби та драпіжні кігті, еволюція подарувала первісній людині іншу зброю — можливість ментального впливу на розум інших істот. Протолюди, навіть ще не усвідомлюючи цього, могли в телепатичний спосіб навіювати іншим живим істотам болючі та неприємні емоції. Одна тільки поява голої двоногої істоти, викликала в інших тварин жах і вони воліли відступитись. Це, без жодних сумнівів, було ілюзією. Та навіть сьогодні люди, з усім своїм розумом, більше схильні вірити почуттям, аніж здоровому глузду. А що вже казати про нерозумних тварин?

Вірогідно, на початку емоції ці були неконтрольованими. Протолюди страшенно боялись і, мимоволі, транслювали у простір свій панічний страх, чинячи це так ефективно, що створювали довкола своєї громади ментальну ауру жаху, яка легко зчитувалась розумами інших істот.

Давньогрецькі міфи оповідають нам, що богиня Афіна носила накидку з козячої шкіри — егіду, на яку було пришита голова страховища — Медузи Горгони, один тільки погляд мертвих очей якої викликав жах, як у смертних людей, так і у безсмертних богів. А цапоногий та цапорогий лісовий бог Пан, в якому легко вгадуються риси протолюдини, вмів наганяти нестримний і некерований страх, який називали панічним. Панікою. Себто, страх, який наші предки навіювали іншим тваринам, був настільки гострим, що не тільки захищав їх, але й відганяв голодного хижака від його законно впольованої здобичі.

У тваринному царстві це було чимсь абсолютно нечуваним. Страх, що супроводжував протолюдей, став щитом, який прикривав їх впродовж довгих сотень тисяч років і дав можливість людському роду спокійно просуватись в часі до майбутнього. З часом еволюція ментальних особливостей прискорилась і стала домінувати над еволюцією фізичною. Майже певним є, що з часом люди, а, принаймні деякі з них цими властивостями стали користуватись свідомо, вдосконалюючи їх так само як свої мануальні здатності.

Феномен «Радіо Калахарі»

Залишки цих колишніх і, на жаль, майже втрачених людських можливостей досі збереглись у так званих примітивних, тобто, нецивілізованих народів. Особливо помітні здатності до телепатії демонструють представники народності сан, - або, більш звично, південноафриканські бушмени, - гілка яких першою відокремились від загальнолюдського стовбура, завдяки чому, вони зберегли достатньо багато архаїчних, невластивих іншим сучасним народам, фізіологічних та психічних особливостей. Шосте почуття бушменів дозволяє їм легко знаходити напрямок у незнайомій місцевості й знати про дії близьких людей.

Та найбільше враження на дослідників справляє робота радіо Калахарі — стовпів диму, якими бушмени передають повідомлення на відстань. Парадокс полягає в тому, що такі сигнали не несуть жодного інформаційного навантаження, окрім одного — вони привертають увагу. І при погляді на дим деякі представники племені розуміють, про що йде мова.

Пояснити, яким чином це відбувається, не можуть ні вчені, ні навіть самі бушмени. Це просто знання про щось, яке виникає саме по собі. Правда, самі бушмени не заморочують собі голів пошуками пояснень своїх неймовірних здатностей, адже не маючи можливості порівнювати себе з іншими людьми, вони вважають такі здатності абсолютно природними, таким же, як, наприклад, мова чи дихання.

Один із місцевих мешканців пояснював дію радіо Калахарі приблизно таким чином: Я роблю дим для того, щоб інша людина знала, що я думаю. І він теж думає, і в такий спосіб він думає мої думки. Кінець цитати.
Саме зміни психологічного характеру, такі як телепатія, ментальний вплив на розум інших істот, екстрасенсорне відчуття світу, можливості яснобачення та передбачення ситуації дали протолюдям вирішальні козирі у великій грі за виживання і дозволили видряпатись на вершину харчової піраміди.

Телепатії і дзеркальні нейрони

Але чи є якісь свідчення парапсихічних здібностей пралюдей? Може екстрасенсорні здатності бушменів та інших, так званих, примітивних народів, не є спадком, отриманим від далеких предків, а надбанням уже їхньої власної еволюції?

Зрозуміло, що прямих доказів того, що пралюди були екстрасенсами, немає, бо від предків наших залишились хіба що скам’янілі кості, та оброблене їхніми руками каміння і погаслі головешки вогнищ. Однак, цілком можливо, що докази ці зберігаються в головах їхніх нащадків — нас з вами, оскільки ми і є колишніми ними, а їхні гени продовжують собі жити в наших тілах, зберігаючи в собі набуті давним-давно навички та знання. Це звісно ж наша генетична пам’ять, але не тільки вона.

В дев’яностих роках минулого століття італійський нейрофізіолог Джакомо Ріццолатті, до речі народжений у Києві, виявив групи специфічних нейронів, які активуються не тільки під час безпосереднього виконання якоїсь дії, але й тоді, коли ми бачимо (чи уявляємо), як цю дію виконують інші. Інакше кажучи, ці нейрони дозволяють нам приміряти на себе поведінку іншої людини й у такий спосіб зрозуміти її. Ріццолатті назвав їх дзеркальними нейронами.

Функція дзеркальних нейронів чи, точніше, мереж дзеркальних нейронів полягає в тому, щоб відчувати почуття, настрої, можливо, навіть, думки інших людей і повторювати їх. Якщо ми їмо яблуко, активується група дзеркальних нейронів, і ця ж група клітин активується, якщо ми будемо спостерігати, як яблуко їсть інша людина. Ми легко можемо собі пригадати та відчути смак стиглого соковитого яблука, навіть, якщо в руках у нас цього яблука немає.

Себто, дзеркальні нейрони — це свого роду механізм, який координує колективні дії групи людей. Саме завдяки їм, вливаючись в юрбу, ми самі стаємо її частиною. В основному це відбувається за допомогою, так званих, невербальних сигналів, себто тонкої міміки і майже непомітної мови рухів, які наш мозок зчитує мимоволі з облич та тіл інших людей. Втім, є й інші канали отримання такої інформації. Дзеркальні нейрони дають нам можливість, - щоправда, не всім і не завжди, - одержувати інформацію про почуття інших людей, навіть, якщо вони знаходяться десь далеко від нас, в усякому випадку поза зоною зорового чи слухового контакту.

Брехня проти телепатії

Люди називають таке явище телепатією, шостим чуттям, передачею думки на відстань і тому подібними назвами. Та, як би ми це явище не називали, воно існує і підтверджене численними експериментами. Щоправда, у сучасних людей цей ментальний контакт якщо й працює, то тільки між емоційно близькими людьми — батьками та їх дітьми, сексуальними партнерами, друзями, однодумцями своїми, інакше кажучи. Чому так сталось? Чому, така корисна на перший погляд здатність не еволюціонувала, а, навпаки, майже зникла.

Відповідь на це запитання дала російська нейрофізіолог, пані Наталія Бєхтєрєва. Тому, що це дуже невигідно суспільству. Якщо всі люди будуть знати думки інших, - каже вона, - то жодне суспільство не зможе існувати. Адже воно може вижити тільки приховуючи певну інформацію. Тому, задіявши інстинкт самозбереження, люди закриваються від телепатії, підсвідомо блокуючи в собі прояв унікального природного дару. Тому феномен телепатії був сильно розвинений у давнину, а в наші дні по більшій частині згас. Кінець цитати.

Доповнимо цю цитату менш дипломатичною мовою. Тому що брехня й маніпуляція стали й продовжують залишатись основою нашого людського соціального устрою в будь-якій з наявних на сьогодні його форм. Ми звикли брехати (в тому числі й самі собі) і жити без цього не можемо. Ми це розуміємо, і тому не довіряємо нікому. А телепатія без довіри неможлива.

В групі протолюдей всі були своїми, емоційні контакти між учасниками групи були, поза жодними сумнівами, набагато міцнішими, аніж це взагалі мислимо у нашому світі. Тому дзеркальні нейрони працювали на всю свою потужність, фактично творячи й транслюючи єдину групову емоцію. І якщо це був страх, то важко не поспівчувати тим, хто опинявся в полі його дії.