Калі-юга в праУкраїні

Початок бронзової доби в праУкраїні

Згідно з давньоіндійськими текстами опівночі 23 січня 3102 до Р.Х. Господь Крішна покинув Землю і розпочалась Калі-юга – епоха демона Калі, час розбрату та морального занепаду. Ця дата є частиною ведійського міфу, але, цілком можливо, вона відображає реакцію тодішньої людності (а нагадаємо, що ведизм в його первинній формі зародився в Приазов’ї і пов’язаний з носіями катакомбної культури) на тодішні обставини. Тривала посуха до якої долучилась пошесть, правдоподібно, чуми, занесеної з прикаспійських степів привели землеробські цивілізації Старої Європи до межі загибелі.

Натомість ця ситуація сприяла пастушим етносам. В результаті землеробська людність зазнала психологічного зламу – їхня Велика Богиня виявилась безпомічною, а чоловічі боги пастуших арійських племен – всемогутніми. Висновок напрошувався сам: слід прийняти арійських богів, арійську владу, арійські звичаї і, якомога швидше, стати частиною арійського світу. Упродовж життя декількох поколінь на місці Старої Європи з’явились синкретичні етноси, які або прийняли аріїв ямної культури як племінну еліту разом з нав’язаними ними правилами, або самостійно почали відтворювати арійські моделі існування. Почався процес індоєвропеїзації всієї Європи, який заклав підвалини нашого сучасного світу.

Культури початку бронзової доби

Ямково-гребінцева кераміка

Близько 4 200 року до Р.Х. в Україну з північного сходу почала переселятись людність уральського антропологічного типу, якому властиві як європеоїдні так і монголоїдні риси. Ці люди були невисокими але кремезними, плосколицими, з ввігнутою спинкою носа, монголоїдними рисами обличчя та світлою пігментацією шкіри й очей і, вірогідно, розмовляли праугро-фінською мовою. Вони належали до культури ямково-гребінцевої кераміки, оскільки прикрашали свою кераміку власне специфічним орнаментом з ямок та відбитків гребінця. Предковою культурою для людей ямково-гребінцевої кераміки була кунданська археологічна культура, котра, своєю чергою, була спадкоємицею культури свідерської.

Попри те, що люди культури ямково-гребінцевої кераміки жили в мідній добі і навіть на початку доби бронзи, вони майже не сприйняли неолітичних інновацій. Основою економіки надалі залишалось мисливство, рибальство та збиральництво, а землеробство та скотарство існували тільки на західних околицях ареалу культури.

Проживши в лісах Слобожанщини кільканадцять століть, люди ямково-гребінцевої кераміки розділились. Більша частина племен покинула межі України й перемістилась на північний схід у верхів’я Волги, ставши предками угро-фінських народів. Менша частина залишилась та еволюціонувала на теренах української Слобожанщини.

Ямники

Вірогідно тиск племен ямково-гребінцевої кераміки змусив консолідуватись степові племена Лівобережжя. Завдяки цій консолідації близько 3 500 року до Р.Х. постала ямна, культура. Ямною цю культуру назвали через те, що своїх небіжчиків вони ховали у глибоко викопаних ямах, обсипаючи їх червоною вохрою (звідси ще одна назва – культура вохрових могил). Її основою стали, в першу чергу, середньостогівська та маріупольська культури при активній участі людей кемі-обинської та рєпінської культур. Вірогідно, котромусь з вождів середньостогівських племен вдалось підкорити своїй волі степові племена, які знаходились в зоні його досяжності, і втримати свою владу над ними на довший час.

Більшість курганів, якими всіяні українські степи належать саме ямникам та їхнім спадкоємцям. Завдяки цьому звичаю доволі багато відомо про зовнішній вигляд носіїв культури та їх генотип. Ямники були високими, стрункими, кароокими людьми зі світлою шкірою та каштановим кольором волосся. Деякі з них практикували штучну деформацію черепа.

Генетичні дослідження вказують, що найпоширенішими серед ямників-чоловіків були дві гаплогрупи. R1b1a2 (M269) - найбільш чисельна гаплогрупа R1b, яка з’явилась на півночі Іраку близько 12 000 року до Р.Х., а в Україну потрапила разом з людьми зарзійської культури і потім передавалась ланцюжком поколінь нащадків кукрецької культури, щоб досягти своєї найбільшої концентрації серед людей дніпро-донецької та ямної культур. Сучасні носії R1b1a2 (M269) живуть переважно на заході Європи і є носіями індоєвропейських мов. Натомість гаплогрупа R1a, котра також пов’язана з ямниками, зараз поширена серед українців, білорусів, поляків та лужичан, окремих вищих каст півночі Індостану та у деяких іранських народів. R1a виникла в українському рефугіумі під час останнього льодовикового максимуму, а отже є для України автохтонною. Саме тому майже половина українських чоловіків є носіями цієї гаплогрупи. А от серед українок поширені гаплогрупи Н1 та Н2а, U, K і T, які були принесені в Європу ще первісним її палеолітичним населенням до льодовикового максимуму. І це теж свідчить про автохтонність і, що найголовніше, тяглість населення України.

До того ж ямники є першим народом, з тих, що заселяли терени України, самоназву якого історія зберегла. Вони називали себе аріями. Ямники були кочовими пастухами, хоча землеробство також знали і поблизу своїх літніх кочовищ сіяли просо. Зброю та інструменти виготовляли з шліфованого каменю на основі традиційних середньостогівських технологій. Мідь та олово імпортували з Кавказу від людей майкопської культури та, почасти, з Балкан через трипільців і виготовляли бойові сокирки-клевці, молоти та кинджали. Ливарникам та ковалям у ямному суспільстві належав особливий статус.

На перший погляд люди ямної культури нічим особливим не вирізнялись на тлі інших тогочасних народів. Та, хай там що, майже половина світу зараз розмовляє мовами, похідними від мови ямників-аріїв, а світова спільнота багато в чому повторює засади, на яких будувалось арійське суспільство. Що змогло запропонувати людям Європи це нечисленне й не надто цивілізоване плем’я, щоб переконати їх змінити свої мови, віру й звичаї? Більш ніж певним є те, що арії зовсім не збирались завойовувати світ. Їм просто хотілось покращити своє життя, а що для цього склались відповідні умови, то чому б ними не скористатись?

Експансія ямників

Починаючи з 3 250 року до Р.Х. Європа переживала так звану Піорську осциляцію (назва від долини Піора в Швейцарії, де це явище було вперше виявлене) - холодний та вологий період, який тривав до 2 900 року до Р.Х. В Причорномор’я напливають холодні й сухі повітряні маси. Причина цього явища наразі точно не встановлена, але цілком можливо, що це було виверження вулкана чи падіння астероїда. Пастухам ці зміни не дуже зашкодили, а от для землеробів це обернулось катастрофою.

Археологічні дослідження вказують, що в цей час великі території, раніше заселені землеробами – трипільцями та людьми культури лійчастого посуду – буквально безлюдніють. Вірогідно, приблизно у той самий час трипільське населення вимирало від занесеної степовиками чуми. Чумну паличку (Yersinia pestis) знаходять в тогочасних захороненнях кочовиків Прикаспійського степу. Можливо, степовики вже виробили якусь подобу імунітету від цієї хвороби. Важливу роль відіграло й те, що кочовики жили невеликими мобільними групами, а не в постійних поселеннях, де інфекція поширювалась дуже швидко. Землеробські землі втратили більшу частину свого населення і на вільні території стали переселятись степові кочовики ямної культури. Місцеву людність не винищували, а приймали в свої громади на певних правах.

Кастова структура арійської спільноти

На відміну від егалітарних суспільств Старої Європи, арійські спільноти були чітко структуровані. Існували три стани, права та обов’язки яких чітко обумовлювались звичаєвим правом. Обов’язком духовних людей було збереження знань, звичаїв і традицій та утримання контакту громади з богами. Їх, цих людей, в пізнішій ведичній традиції називали брахманами або брамінами. Другим станом були воїни-кшатрії, які справували адміністративну та військову владу, а третім - селяни та ремісники - так звані вайш’ї. Були ще й раби-шудри але вони, зрозуміло, не мали жодних прав. Надалі ця система суспільного розподілу еволюціонувала в індуїстські касти, але в ранніх арійських спільнотах суспільні ліфти ще могли підіймати людей на будь-яку висоту і двері між кастами від нижчих до вищих ще були відчиненими.

Але це зовсім не означало, що кожен міг одразу стати ким тільки захоче. Щоб стати духовною особою треба було пройти довгий шлях учнівства, а щоб стати воїном - витримати криваві й жорстокі іспити, ризикуючи власним життям і, майже обов’язково, набуваючи посттравматичний синдром на все подальше життя. А крім того воїни, щоб не втрачати бойових навичок повинні були постійно вправлятись в бойових мистецтвах і не мали часу працювати. Своєю працею їх утримували вайш’ї. Тому арії залюбки приймали в свої громади староєвропейських селян на правах вайш’їв.

Вайш’ї не могли воювати, не мали права голосу, не брали участі в арійських ритуалах і з точки зору арійського звичаєвого права вважались нечоловіками (справжніми чоловіками були тільки воїни), а, свого роду, дорослими дітьми. Кожне арійське плем’я мало своїх власних вайш’їв з яких збирали данину і яких зобов’язувались захищати в тому числі і від інших арійських племен. Взамін вайш’ї отримували право жити собі своїм життям, за що платили відносно невелику данину, підкорялись власним старійшинам і були цілковито автономними. Якщо ж арії погано захищали своїх вайш’їв, ті мали повне право знайти собі інших покровителів. І це влаштовувало всіх.

В тому числі й завдяки своїм соціальним інноваціям упродовж життя всього лиш двох поколінь ямники підкорили собі всю степову зону України, вийшли до гирла Дунаю, а звідти Дунайсько-Рейнським маршрутом, відомим ще з часів палеоліту, дістались Центральної Європи, аріїзуючи по дорозі місцеві племена і творячи разом з ними нові культури. Староєвропейці не зникли фізично, вони просто прийняли нову для них ситуацію і пристосувались до неї. Мова аріїв стала мовою цих людей, аде донині майже в кожній європейській мові (і українська не виняток) існує доіндоєвропейський субстрат. Нові боги змусили посунутись Велику Богиню, але не змогли її прогнати цілком. Ямники теж запозичували від підкорених ними народів певні елементи їхньої матеріальної та духовної культури.

Середньодніпровці

Однією з перших синтетичних культур стала середньодніпровська культура, яка постала близько 3 200 року, як вказує назва, в середній течії Дніпра. Вона є спадкоємицею арійською ямної культури і, одночасно, її можна вважати останньою фазою трипільської. Спочатку середньодніпровські племена просунулися із правобережжя середнього Подніпров’я на північ і на Лівобережжя, потім на береги рік Десна, Прип’ять, Сож, а у другій половині існування культури освоїли береги верхнього Дніпра.

Середньодніпровці сіяли пшеницю, жито, овес, просо та ячмінь, обробляючи землю ралом. Розводили велику рогату худобу в основному заради молока, оскільки ген, що сприяє засвоєнню лактози вони успадкували від своїх предків-ямників. Заради м’яса тримали свиней та коней, яких використовували і для верхової їзди. Полювання та рибальство теж відігравало свою роль.

Середньодніпровська культура контролювала найзручніші шляхи, які вели у центральну й північну Європу зі степів. Тому середньодніпровці вели дуже активний обмін з народами північного Кавказу, Карпато-дунайського та Балтійського регіонів. Вважається, що середньодніпровська культура є першою індоєвропейською, а, заодно, й предковою для балтів і слов’ян.

Усатівці

Натомість південна група трипільців під впливом кемі-обинської та ямної культур, перейшла до кочового скотарства. Ці люди можливо (але це не точно) говорили трипільсько-арійським суржиком та перейняли значну кількість арійських звичаїв, ставши частиною балкано-дунайського комплексу перехідних культур, що простягався від дарданелльської Трої до долини Ельби. Ця культура отримала назву усатівської (від села Усатове поблизу Одеси).

Усатівці пасли в степах овець та корів і коней, вирощували просо та рибалили в Чорному морі. Ще зберігаються трипільські технології роботи з камінням, але кераміка усатівської культури вже мало схожа на класичну трипільську. Тому парадний столовий посуд доводиться купувати у трипільців. Метал усатівці виробляли як самі, так і завозили його з північного Кавказу. З міді виготовляли інструменти, чимало зброї й трохи прикрас. Усатівські купці вели активний торговий обмін з племенами лісостепової України, населенням північного Кавказу та східного Середземномор'я, Анатолією та Єгиптом. Цілком можливо, що усатівці знались на мореплавстві і регулярно здійснювали каботажні рейси вздовж чорноморських берегів.

Люди усатівської культури знаходились під постійним військовим тиском племен ямної культури, котрі близько 2 800 року до Р.Х. врешті-решт витіснили усатівців за Дунай в гористі місцевості Трансільванії, де усатівська культура (в Румунії відома як культура Коцофень) знову повернулась до землеробства і стала одним із джерел формування прафракійської культурної спільноти.

Баденці

Пращурами фракійців були й люди баденської культури (від міста Баден поблизу Відня/Baden bei Wien в Австрії), яка близько 3 400 року до Р.Х. з’явилась в Центральній Європі внаслідок акультурації частиною племен лендельскої культури якоїсь групи степових кочовиків. При цьому, як вказують генетичні дослідження, фізична участь чужинців у творенні баденської культури була мінімальною. Місцеве населення просто перейняло арійські звичаї та мову (можливо близьку до мертвих тепер анатолійських мов. В Закарпатті баденська культура асимілювала й замінила собою полгарську культуру. Баденська культура відома своєю керамікою, яка, за своєю вишуканістю може конкурувати з трипільською. Тому імпорт баденської кераміки знаходять в Німеччині та Швейцарії.

Кулясті амфори

Тим часом близько 3 500 року до Р.Х. в межиріччі Вісли й Німану внаслідок еволюції північної групи лендельських племен виникла так звана культура кулястих амфор (назва походить від специфічного посуду, властивого тільки цій культурі). Близько 3 400 року людність культури кулястих амфор з’явилась на землях України, вклинившись довгим вузьким пасмом від верхів’їв Дністра аж до Дніпра на широті Києва, зайнявши колишні землі культури лійчастого посуду та відтіснивши на Волинь одну з ізольованих груп пізніх трипільців. Ці люди розмовляли ще доіндоєвропейською мовою, але вже знаходились під культурним впливом аріїв. Не виключено, навіть, що імпульсом для формування культури була інфільтрація в центральну Європу якогось клану середньостогівців чи рєпінців.

Люди культури кулястих амфор були пастухами і розводили переважно молочних корів, а також кіз, свиней та овець. Кулясті амфори використовували щоб переносити молоко з пасовищ до села де з нього робили сир, масло та кисляк - щоденний харч цих людей. Цікаво, що ці люди зовсім не вживали металу і пояснити це браком сировини було неможливо. Схоже, що існували якісь табу на використання металевих виробів.

Люди культури кулястих амфор контролювали південне узбережжя Балтійського моря, а тому, на певний час, стали монополістами у постачанні бурштину, який надзвичайно цінувався в мідну та бронзову епохи. Існував так званий Бурштиновий шлях, який вів з Балтики до Адріатики і далі в Єгипет та Месопотамію. Значна частина цього шляху проходила через землі людей культури кульових амфор, що, безумовно, приносило їм значні прибутки. Не виключено, що їхня експансія в поліські землі була пов’язана саме з намаганням взяти під свій контроль ще й тутешні бурштинові поклади, а заодно й торговий шлях, який межею степу та лісостепу зв’язував Європу з північним Кавказом та Приураллям. І на деякий час їм це вдалось - люди культури кулястих амфор підтримували сталі торгові контакти з населенням ямково-гребінцевої кераміки та племенами ямної спільноти.

Мар'янівці

В середині ІV тисячоліття до Р.Х. в середовищі людей ямково-гребінцевої культури стався внутрішній розкол. Причиною напруги стали суперечності між двома способами господарювання - мисливським та землеробським. Мисливцями потрібно було щораз більше землі, щоб прогодувати зростаюче населення, а землероби - ймовірно нащадки дніпро-дончан асимільовані першими хвилями культури ямково-гребінцевої кераміки - своїми землями поступатись не хотіли. Не виключено, що це змусило мисливців відкочувати на північ, а осілих пастухів та землеробів еволюціонувати в нову культуру, яка отримала назву мар’янівської (від села Мар'янівка Конотопського району Сумської області).

Важливу роль у формуванні нової культури відіграли люди середньодніпровської культури, які постійно тиснули на своїх північно-східних сусідів. Більш розвинені й агресивніші індоєвропейці нав’язали колишнім лісовикам не тільки свої способи господарювання, але й свою мову та частину власних генів - пізні мар’янівці набагато ближчі до європеоїдного антропологічного типу, аніж люди ямково-гребінцевої кераміки..

Засади суспільної моделі майбутньої України

Час до часу в популярній пресі виникає питання про так звану загадку зникнення трипільців. Але трипільці, так само, як інші староєвропейці нікуди не поділись. Вони просто стали іншими – прийнявши арійські правила гри, арійську мову, арійські звичаї стали індоєвропейцями. І тут слід усвідомити, що індоєвропейці – це не арії, оскільки спадщина їхніх неарійських предків теж не зникла повністю. Доіндоєвропейський субстрат і досі існує в більшості індоєвропейських мов. Образи доіндоєвропейських релігій та міфологій злились з арійськими й стали архетипами колективного несвідомого сучасного людства.

Для української національної вдачі цей, з історичної точки зору короткий період, став ключовим, хоча ні українців ні, навіть, слов’ян ще не існувало. В праУкраїні сформувалась і на довгий час зберіглась така модель суспільного устрою, в якому елітою ставали потомки арійської еліти (дуже часто прийшлі та іншомовні), котрі керували так званим простим народом, який складався з нащадків доарійських землеробів. Ця модель дожила майже до наших днів, ділячи українське суспільство на козаків та гречкосіїв, що, звісно ж, не могло не відобразитись у нашому менталітеті.