Мабуть, найбільш очевидною ознакою, за якою наші предки відрізнялись від будь-яких тварин, стало їх відношення до вогню. Найдавніші докази його використання первісними людьми походять з печери Вондереверк у Південній Африці. Ватру тут розкладали приблизно 1 000 000 років тому, про що свідчать перепалені кістки тварин та обвуглені рослинні залишки. Є, щоправда, сліди вогнищ у Чесованджі поблизу озера Барінго, яким 1 400 000 років і, навіть, 1 500 000 років в Кообі-Фора. Однак, довести, що до розпалювання цих вогнищ були причетні наші попередники Homo erectus, які замешкували ці місця у той час, ніхто на разі не може.
Втім навіть те, що істоти, котрі належали до предків роду людського, вогню не боялись і жили поряд з вогнищами, що горіли упродовж, щонайменше кількох десятків років, виглядає більш ніж дивним. Річ у тім, що страх вогню є інстинктивною захисною програмою всіх живих істот і програма ця виробилась в незапам’ятні часи, мабуть, ще у перших створінь, які вибрались з води на суходіл. Яким чином істоті, чиї когнітивні здатності лише на якусь дещицю перевищували здатності сучасних приматів, вдалось перепрограмувати своє мислення, залишається однією з найважливіших загадок походження людства.
Втім, це не єдина загадка походження людини. Людський геном на 98,8% збігається з геномом наших найближчих родичів в живій природі - карликовими шимпанзе бонобо. Але саме ці 1,2% генів визначають не тільки людську здатність контролювати свій страх перед вогнем, але й обумовлюють специфічну будову людського дихального горла, що дає нам можливість розмовляти (вона властива тільки й виключно водяним ссавцям і аж ніяк не суходільним), а також нашу голу шкіру та ще декілька унікальних чисто людських рис. Виглядає на те, що сукупність особливостей, які відрізняли первісних людей від мавп, не могла з’явитись просто внаслідок еволюційного процесу, оскільки кожна з них не давала жодних еволюційних переваг. То звідки ж ми, врешті-решт, взялись?