Час змін

Початок індоєвропейського світу: сонячні вершники арії

Під кінець четвертого тисячоліття в українських степах розпочались події, які мали вирішальне значення для світу. На сьогодні, тобто через трохи більше як п’ять тисяч років після цих подій, індоєвропейськими мовами у побуті користується десь близько трьох мільярдів людей. І враховуючи, що деякі з цих мов, як, наприклад англійська чи іспанська є мовами міжнародного спілкування, можна сказати, що переважна частина населення Землі з більшою чи меншою мірою досконалості володіє хоча б однією з індоєвропейських мов. А що словами ми не стільки описуємо світ, що нас оточує, скільки творимо його, то без будь-якого перебільшення можемо сказати, що всі ми, всі люди світу живемо за звичаями, створеними предками індоєвропейців. Ким же були ці предки, звідки вони почали своє завоювання світу і як вдалося їм нав’язати іншим народам власні правила гри?

Носіями нової ідеї, яка перевернула світ, стало невелике плем’я, назву якого, як не дивно, історія нам зберегла. Ту назву, яка через багато років стала назвою величезної культури, базової культури нашої сучасної загальнолюдської цивілізації. Мова йтиме, звичайно ж, про аріїв — найдавніший народ індоєвропейської мовної сім'ї. У 1850-х роках термін арій був використаний як расова категорія французьким письменником Артуром де Гобіно і потім його в такому ж сенсі, саме як расову, а не етнічну категорію, вживали нацисти. Тому більшість учених сьогодні використовують нейтральний та політкоректний термін індоєвропейці, замість заплямованого нацистами. Втім, в древніх індо-іранських мовах слово арій мало близьку до нацистської конотацію, протиставляючи аріїв (своїх людей) навколишнім чужим народам — anairya — не-аріям, варварам. Тобто арії — це ми, а не арії — це вони.

В Україні в певних колах побутує теорія, що арії чи то пак орії були першим землеробським народом, а заодно і предками українців. І, якщо друга теза без сумнівів є справедливою, з тією тільки поправкою, що арії є предками не тільки нашого народу, то з першою тезою варто посперечатись. Землеробами були трипільці і, взагалі, всі староєвропейці, а праарійська культура аж ніяк не була землеробською. Її основою було скотарство, а землеробство тут відігравало допоміжну роль.

Втім, є ще одна і, можливо, найбільш правдоподібна версія походження назви арії. Вслухаємось в синонімічний ряд наступних слів: ярий, яровий, яровина, яр, російські — яркий, яростный, а також у звучання імені відомого всім язичницького божества Ярила. Що ми чуємо в цих словах? Різкість, чіткість, енергію, силу, світло, весну, сонце. Недарма в санскриті yarvan — кінь — є постійним епітетом Сонця. Арії і є людьми Сонця, сонячними вершниками, сонцепоклонниками.

У пошуках прабатьківщини аріїв: політика vs історія

Пошуки прабатьківщини індоєвропейців почались уже давно і мають вони свою власну й дуже цікаву історію, яка очевидно нам демонструє наскільки історична наука може стати політикою, оберненою у минуле. На початку прабатьківщиною була проголошена Індія, а санскрит Вед, священних текстів індуїзму складених три-чотири тисячі років тому, розглядався мало не предком усіх інших мов. Це було чудовим виправданням колонізації Індії — європейці просто повертаються на свою історичну батьківщину.

Однак, дуже скоро з’ясувалося, що мова іранської Авести, священної книги зороастризму, не набагато молодша від санскриту Вед. Тобто, спільний предок усіх індоєвропейських народів міг жити не тільки в Індії, але й в Ірані або десь на Близькому Сході, де саме в цей час були зроблені великі археологічні відкриття.

В середині дев’ятнадцятого століття почалась експансія європейських країн до Центральної Азії. Автоматично прабатьківщина індоєвропейців переїхала туди, а Центральну Азію стали називати кузнею народів, виводити звідси свої корені і, відповідно, посилати туди війська, щоб до цих коренів докопатись. Проте, на перепоні цій теорії стали дані лінгвістичної палеонтології, себто науки, яка на підставі порівняння слів із різних споріднених мов, намагається реконструювати спільну для них прамову.

Як виявилось, люди, що розмовляли індоєвропейською прамовою, жили в помірній зоні з холодними зимами й теплим літом. Жили як у гірській, так і в рівнинній місцевості, серед рік, боліт, хвойних та листяних лісів. Чудово знали степ. Були переважно пастухами, хоча не цурались і землеробства. Мали коней, корів, овець, кіз, свиней та собак. Вміли добре обробляти шкіри, прясти вовну та виготовляти масло й сир. Якщо займались рільництвом, то орали ралом та сохою, в які запрягали пару волів. Сіяли ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами й молотили, а потім мололи зерно ручними жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (яблука, вишні, виноград) і бджільництво. Виготовляли глиняний посуд. Були знайомі з металургією міді, бронзи, срібла, золота. Особливу роль відіграв колісний транспорт: у візки запрягали не тільки биків, а й коней. Уміли їздити верхи. Рослинний і тваринний світ прабатьківщини індоєвропейців був найбільш схожий на помірну зону Європи, а точніше на межиріччя Дніпра й Дону.

І такі люди тут справді жили. Археологічною культурою, що належала прааріям була середньостогівська культура (від острівця Середні Стіг поблизу Хортиці, де було зроблено перші знахідки). Середньостогівська культура сформувалась майже паралельно з раннім етапом трипільської на основі давніших дніпро-донецької та кукрецької археологічних культур. У всякому випадку генетичні дослідження їхніх костей вказують на наявність батьківської гаплогрупи R1a і материнської — H2a, характерних для давнього населення України з невеликою північнокавказькою домішкою. Саме вони розмовляли мовою, сліди якої збереглись у всіх мовах-нащадках.

Арії та трипільці: перегони виживання

Середньостогівчани були скотарським народом і жили доволі мобільним життям. Вони навчились доїти корів і споживати цільне молоко — генетичні дослідження вказують на появу гена, що керує утилізацією лактози. А ще, вперше в історії, вони одомашнили коня і навчились їздити верхи.

Чисельно ця спільнота була набагато меншою аніж трипільська, набагато біднішою, гірше організованою і, в певному сенсі, навіть залежною від неї — в середньостогівських поселеннях зустрічаються трипільські вироби й помітні впливи трипільських майстрів, чого не скажеш про які-небудь впливи скотарів на своїх сусідів землеробів-трипільців. Можливо, з часом, трипільська культура асимілювала б середньостогівську, але цього часу у трипільців уже не було.

В нашій офіційній історії занепад трипільської культури пояснюється кліматичними змінами. Клімат, мовляв, став сухішим, стало випадати менше дощів і сіль господарська цивілізація не змогла з цією проблемою справитись.

Звичайно, не можна применшувати кліматичного чинника, але й перебільшувати його теж не варто — українська земля не перетворилась на пустелю, річки та озера не повисихали та й наступали ці зміни поступово, даючи людям час пристосуватись.
Вони й пристосовувались, покидаючи рільництво й переходячи до скотарства. Але ж зміна способу господарювання не могла спричинити тотального занепаду культури. А він таки відбувся — трипільці (тепер уже колишні) перестають розмальовувати свою горщики, мистецтво стає примітивним, щезають поселення-гіганти, зникають будь-які сліди писемності, рівень життя падає. Деякі регіони взагалі безлюдніють, хоча на піку свого розвитку Трипільщина була заселена може навіть щільніше, аніж сучасна Україна — за приблизними підрахунками її населення могло складати близько чотирьох мільйонів осіб.

Можливим поясненням цього краху є чума. Плазміди збудника чуми Yersinia pestis знаходять в останках пастухів, що жили в прикаспійській зоні, приблизно за 3 тисячі років до Різдва. Більш ніж ймовірним є те, що племена дніпровського лівобережжя теж не уникнули контактів з цією, тоді майже смертельною, хворобою. Однак, напівкочовий спосіб життя дав їм час виробити колективний імунітет, а от висока щільність трипільського сільського населення обернулась проти них.

Втім, зміна клімату, яка сприяла скотарству, та колективний імунітет від чуми ще не є остаточним та єдиним поясненням неймовірної експансії арійських мов та звичаїв. Тим більше, що переважна більшість сучасних носіїв індоєвропейських мов не є аріями за походженням. Схоже на те, що їхні пращури з якихось причин перейняли арійську мову та звичаї. Це стосується і українців, більша частина яких є нащадками саме трипільських землеробів і, меншою мірою (хоча й значно більше, аніж інші європейці), - потомками арійських пастухів. А чому люди переймають чужу мову?

Ціна стагнації: кінець цивілізації Трипілля

Відповідь на це запитання дають нам новітні часи — тоді, коли ця чужа мова є мовою влади. Арії справді завоювали більшу частину Європи, але зробили це не військовою силою, якою у них просто не було, а запропонувавши староєвропейцям абсолютно нову для них ідеологію, котра для багатьох з них виявилась привабливішою від ситого й спокійного життя.

Щоб зрозуміти, якою була ця ідеологія, ще раз заглянемо в золоту добу Старої Європи. Ми вже згадували, що трипільське суспільство було теократичним та матріархальним. Окремі громади у своєму самоуправлінні керувались звичаєвими нормами та вказівками Великої Богині, які переказували громаді її жриці — вкотре нагадаємо собі, що ці люди були бікамеральними мислителями й для них Велика Богиня була частиною їхньої реальності, так само як і всі інші образи, згенеровані неусвідомленою частиною їхнього мислення. А панівним архетипом був архетип Звичайної людини, метою якого є досягнення максимального рівня комфорту за умови мінімальних енергетичних затрат. Коротко кажучи — мати все необхідне і не переобтяжувати себе зайвими зусиллями.

Зрозуміло, що вказівки Богині генерувались саме в рамках такого динамічного стереотипу. В трипільських громадах рішення ухвалювали жінки-жриці та, можливо, старійшини громади — молоді чоловіки з цієї системи були виключені.

Це усувало схильність до ризику та надмірну агресивність, викликану психофізіологічними особливостями нашого виду. Адже, як не крути, а люди є нащадками приматів з усіма їхніми інстинктами територіальної домінантності та конкуренції між самцями, про що ми також уже говорили. Мавпу-вбивцю, що дрімає в чоловічій підсвідомості, трипільцям вдавалось приборкати через ранні шлюби та матрілокальність, коли чоловік переходив у рід дружини, а головою роду вважається найстарша у роді жінка.

З певним перебільшенням, але можна сказати, що основою міжлюдських стосунків в трипільському суспільстві була стратегія win-win. Недарма ж Марія Гімбутас називала Стару Європу цивілізацією партнерства. Щоправда, пацифізм староєвропейської цивілізації був відносним — сутички і тут траплялись, але, схоже, збройні дії бачились староєвропейцям, як останній доказ королів, а не як сенс життя.

Однак ціною цього миру та спокою поколінь була втрата конкурентних стимулів і технологічна стагнація. За три тисячі років свого існування трипільці навчились використовувати тяглову силу волів та орати землю ралом, а не копати мотикою. Довели, щоправда, до ідеальної досконалості керамічне виробництво. Але, винайшовши колесо, так і не спромоглась створити на його основі транспортні засоби чи гончарне коло. І все всіх влаштовувало.

Бунтівники здобувають владу

А от за Дніпром мешкали люди, яких у їхньому житті влаштовувало далеко не все. Ба, навіть більше! Їх постійно щось не влаштовувало! І якщо для трипільців головним архетипом, який керував їхньою поведінкою був архетип Звичайної людини, то для задніпровців таким архетипом був діаметрально протилежний архетип — Людини незвичайної. Очевидно, що вироблення такого архетипу мало біологічне підґрунтя.

Основою дитячої поведінки всіх ссавців є гра. І в цьому немає нічого дивного, адже гра є природним способом навчанням, з допомогою якого природа доповнює те інстинктивне програмне забезпечення з яким істота народилася. Навички, здобуті в захищеному безпечному середовищі, згодом стануть необхідністю в дорослому житті. Людські дитинчата в цьому нічим не відрізняються від вовченят чи мавпенят. Інстинкт змушує їх гратись, а в процесі гри вони навчаються тим необхідним моделям поведінка, яких немає в наборі інстинктів. Поки персона ще не сформувалась, маленька людина у своїх іграх самодостатня — вона ще не освоїла навіть свого тіла і на це їй потрібен час. Потім приходить етап рольового моделювання — ігри в тата-маму, лікарів, вчителів та продавців — персона приміряє свої майбутні маски.

На порозі дорослішання настає етап бунтарства — ігри в самостійність, в перше кохання, в незалежність від авторитетів і тому подібні підліткові забави. Це вкрай необхідний етап, оскільки він стимулює індивіда до пошуку свого власного місця в соціумі. І це, одночасно, дуже небезпечний етап, позаяк прагнення до незалежності дуже легко трансформується в пошук ворогів. Якраз тоді, в період статевого дозрівання, древня мавпа у чоловічій психіці прокидається і починає бентежити розум тестостероновими посланнями.

Гра перестає бути грою і стає змаганням, а потім і війною (бо хто скаже, що війна — це не гра, нехай і жорстока?). Психологи називають це підлітковим комплексом — невротичною потребою у самоствердженні, адже бути кращим у всьому, або, хоча б у чому-небудь, — це потаємна мрія кожного підлітка. А ще характерною рисою підліткового комплексу є допитливість, гнучкість розуму, прагнення до пізнання всього на світі та, одночасно, заперечення досвіду своїх старших попередників. Бажання зруйнувати неправильний світ і вибудувати його заново й по-новому — це теж частина підліткового комплексу.

Арійський світ, за правилами якого ми живемо й досі, якщо придивитись до його початків здалеку, — це бунт підлітків, які в результат цього бунту дорвались до влади. На відміну від трипільського світу, з його консервативною застиглістю, в арійському світі є безліч можливостей зазнати нових вражень, утвердити себе як переможця над кимсь чи чимсь, досягнути успіху в змаганні, себто мати чогось (не важливо — корів, дружин чи скальпів ворогів) більше ніж у інших. Трипільський спосіб життя пропонував пересічному триполянинові дуже обмежений набір личин для його персони та трохи більший набір для персони пересічної триполянки. А от арійська персона отримувала доступ до майже безконечної кількості масок.

В умовах зовнішньої стабільності трипільська модель мислення давала свої результати — сите, безтурботне, наперед прогнозоване життя, в якому від самої людини мало що залежало. А от в умовах флуктуації, викликаної збігом несприятливих обставин — засухою та чумою, арійська модель видавалась більш ефективною для виживання. Почалось бродіння в умах, яке, на додаток до об’єктивних чинників, почало руйнувати трипільську цивілізацію зсередини.