Русь: на самому початку

Засади формування Русі

Стирання відмінностей та суперечностей між словенським племінним союзом, якому відповідала празько-корчацька археологічна культура та антами-хорватами пеньківської культури призвела до появи нової, уже чисто слов’янської лука-райковецької культури. На Волині сформувався племінний союз дулібів. Частина дулібів мігрувала на захід, ставши одними з предків сучасних чехів. Від дулібського племінного союзу відділились також предки літописних волинян, древлян та дреговичів. Натомість від пеньківської культури - племена полян, тиверців та уличів, які згодом влились до лука-райковицької культури. На півночі схожий процес злиття відбувається з балтослов’янською колочинською культурою, а на північному сході з волинцівсько-роменськими сіверянами. В середині ІХ століття інтеграція слов’янських культур праУкраїни завершується і лука-райковецька культура трансформується в культуру давньої Русі.

Приблизно в той самий час в причорноморських степах з’являються тюркські народи – печеніги, торки, половці. Щоправда, дещо раніше в праУкраїні якийсь час перебували тюрки-булгари, котрі пізніше мігрували звідси та тюрки-авари, асимільовані слов’янами. Стосунки Русі з тюрками складались по-різному, були і війни й родичання, але заперечити участь тюрків в етногенезі українців на пізньому його етапі заперечувати неможливо. Населення Русі контактувало зі степовиками і з осілими тюрками салтівської культури та Хозарського каганату. Вірогідно, ці контакти призвели б до асиміляції Руссю частини цих народів, однак монгольська навала перервала еволюційний розвиток країни. Історія Русі добігла кінця, розпочавши історію України.

Культури часів початку Русі

Лука-райковецька культура

Лука-райковецька культура (від урочища Лука поблизу села Райки Житомирської області) сформувалась на основі взаємної асиміляції та акультурації людей празько-корчацької та пеньківської культур. Територія поширення культури охоплювала всю правобережну Україну й Закарпаття та суміжні області Білорусі, Молдови, Румунії (де вона відома як культура Глінча) та Болгарії. Людність лука-райковецької культури ідентифікують з культурою літописних слов'янських племен, які поступово інтегрувались в єдину цілісність.

Основу господарства лука-райковецької людності становило орне, в північних районах вогнево-підсічне, а в південних - перелогове, землеробство й присадибне скотарство. Сільськогосподарські й ремісничі знаряддя та зброю робили із заліза та сталі. В кожному поселенні була власна кузня, а в багатьох - металургійні горни. Прикраси та деякі деталі одягу виготовляли з кольорових металів. На поселеннях Подніпров’я і Подністров’я трапляються знахідки арабських срібних монет, що були на той час універсальною валютою.

Серед пам’яток лука-райковецької культури відомі язичницькі капища. До капищ зазвичай примикав цвинтар, де покійника спалювали, а попіл зсипали в спеціальну урну, яку хоронили під курганом. Але упродовж IX-X століть набуло поширення тілопокладення, яке пов’язують із впливом християнства слов’янської Великої Моравії. Важливим чинником інтеграції були й військові загрози: зі сходу, з боку Хазарії та з заходу, від аварів, союз з якими ставав для словенів все більш обтяжливим.

Торгівля та спільне протистояння хазарам, котрі контролювали волзьку ділянку північної гілки Великого Шовкового Шляху і намагались накласти свою руку на дніпровські, дністровські, а, якщо пощастить, то й дунайські переправи, інтегрували слов’янські племена в єдину Руську державу.

Постання Руської держави

У широкому сенсі Руська земля означала усі землі, що були підвладні Києву. У географічному сенсі – це місцевість, що лежала на південь від Києва, між річками Рось, Росава й Дніпро. Найбільш вірогідним є сарматське походження етноніма Русь від іранського кореня rox- (rūxs-, roxs-або raox-) зі значенням ясний, світлий. Нагадаємо собі, що одне з провідних сарматських племен, яке у свій час мешкало на схід від Дніпра, іменувало себе роксоланами. Вірогідно, літописні поляни, які стали йменуватись руссю - це якась група вихідців з пеньківської культури, яка пам’ятала про своє походження від сарматської еліти - роксоланів, а поляни - це не етнічна назва, а вказівка на географічну локалізацію - люди поля, степовики.

При цьому, древляни, з якими згідно з літописами поляни конкурували за владу, є не стільки людьми дерев, лісовиками, як можна було б подумати, а людьми древніми, старшими. Під пером літописця це мало стати завуальованим свідченням про певну легітимність полян-русів, владу яких без спротиву визнали племена колишнього антського союзу - сіверяни, тиверці й уличі, але не дуже хотіли визнавати князі інших племен, наприклад, древляни. В такому випадку запрошення варягів було політичним ходом прополянської партії, вчиненим заради власного підсилення.

Центром Руської держави став Київ, тому в радянській історичній літературі з'явилась назва Київська Русь, що є очевидним нонсенсом, оскільки іншої Русі, некиївської, просто не було. В геополітичному плані Русь являла собою історично важливу територію контактів між рівновіддаленими від неї арабським Сходом, Західною Європою, Візантією та Скандинавією, що зумовило її швидке входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність. Скандинави називали Русь країною міст, а Київ був третім за значенням містом Європи після Константинополя та Кордови.

В духовній сфері збереглась спорідненість міфологічного світу східних слов'ян з давньоіранським, яка з'явилась ще у скіфську епоху, знову відродився скіфський звіриний стиль. Відбувся своєрідний сплав давніх слов’янських та скіфо-сарматських традицій з візантійськими та, почасти, західноєвропейськими, що проявилось в руському синкретичному християнстві. Попри повзучу християнізацію побутували обрядові дійства були пов’язані з язичницькими віруваннями календарно-землеробського циклу. Зникли явні ознаки язичництва такі, наприклад, як кремація чи вшанування ідолів богів. З’явилось духовенство, церкви й монастирі, ікони, слов’янська писемність та літературна мова. Але слов’янські боги прибрали собі християнські імена та стали християнськими святими, язичницькі традиції вплелись у християнські обряди. Десятки років, а подекуди й цілі століття, існували язичницькі анклави, як, наприклад у Медоборах.

Населення Русі-України, на початку етнічно й культурно неоднорідне, упродовж століть консолідувалось. Якщо в X столітті вживались ще племінні назви, то вже на початку XII століття етнотериторіальні назви забуваються, а їх замінюють похідні від назв князівств та міст, а назва Русь поширюється на всю територію підвладну Києву, і стає не лише політонімом, а й етнонімом - склалась єдина етнокультурна та етнополітична спільність. Міграції існували, але вони ніколи не призводили до повної зміни населення - переважна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях. Не переривалась історична пам'ять, генофонд органічно передавався в спадок новим поколінням. При цьому існував і доплив сторонніх культурних та генетичних впливів. Помітну участь у формуванні руської етнічної спільності взяли неслов'янські народи, інтегровані в державну структуру Русі: на півдні - тюркомовні народи, на заході - угорці, на півночі - балтійські та угро-фінські етноси.

Угорці, суботцівська культура

Предки угорців, історичні мадяри, генетично споріднені з сучасним ханти-мансійським народом. У антропологічному відношенні це були люди уральського типу - європеоїдно-монголоїдні метиси. Вважається, що назва угри походить від тюркської назви цього народу On-Ogur (буквально Десять стріл або Десять племен), а самоназва мадяри - від назви найбільшого з угорських племен медьєр (megyer).

У IV-V століттях угорці переселилися на захід від Уральських гір, на територію між південним Уралом і річкою Волгою, а на початку VIII століття частина угорців переселилася на територію північного Приазов’я між Доном і Сіверським Дінцем, яку назвали Лебедією чи Леведією і вважали своєю прабатьківщиною. В 830 році та під тиском печенігів та булгарів угри відкочували в землі, які вони називали Етелькозом (Etelkez), себто межиріччям Дністра й Дніпра. У 895/896 роках під проводом вождя Арпада угри Етелькозу перетнули Карпати й завоювала Придунайську низовину, зруйнувавши слов’янську Велику Моравію, підкоривши й асимілювавши її мешканців.

Угри вели кочове або напівкочове господарство, розводячи велику рогату худобу й коней та вирощуючи просо та ячмінь. Велике значення для економіки мала військова справа - работоргівля, грабіжницькі набіги, найманство. У зв’язку з цим видатну роль у мілітаризованому угорському суспільстві відігравали ковалі та, особливо, зброярі. Матеріальні сліди короткочасного перебування угрів в Україні отримали назву суботцівської культури (від села Суботці Кіровоградської області). Політично українське Закарпаття ввійшло до складу Угорського королівства3 майже одразу після його заснування в 1000 році, однак масове заселення угорцями закарпатських земель розпочалось аж з XVI століття після навали турків.

Печеніги

У 744 році розпався Тюркський каганат, що спричинило цілу низку етнічних пертурбацій у євразійських степах, зокрема привело до виділення з загального тюркського етнічного масиву. Близько 850 року печеніги переселились у межиріччя рік Урал та Волга, а у 890 році вони перемістились до північно-причорноморських степів. Антропологічно печеніги належали до європеоїдної раси з монголоїдними рисами і розмовляли мовою, яка належала до огузької гілки тюркської мовної сім'ї, хоча панівна верхівка племен використовувала іранську мову. Самоназва печенігів Bäčänäk походить від давньотюркського слова, яке означає родича, родовича, свояка. Важливі для народу рішення ухвалювались всіма вільними чоловіками-воїнами на загальних зборах. Тактичні рішення ухвалював верховний вождь - кангар.

Печеніги вели кочовий спосіб життя, випасаючи стада великої рогатої худоби, в’ючних тварин, овець та коней. Славилися конярством, продаючи коней до візантійського Херсонесу й на Русь. Чисельна кінна армія дозволяла печенігам контролювати степові торгові шляхи та стягувати мита з купців за перехід караванів через підвладну їм територію. Додатковим джерелом доходів печенізької знаті були грабіжницькі набіги на сусідів, работоргівля та найманство.

Серед печенігів було багато християн-несторіанців, хоча більшість населення дотримуватися древніх шаманських практик й традиційних тюркських культів. Серед знатних людей популярним було маніхейство. Печеніги використовували різновид рунічного, так званого орхонського письма.

По двох століттях боротьби з Візантійською імперією Болгарією, Руссю, Хазарією та уграми, печеніги були знищені як незалежна сила об’єднаною візантійсько-половецькою армією. Печеніги на південь від Дунаю доволі швидко втратили свою національну ідентичність і повністю асимілювалися з балканськими етносами. Значні громади печенігів оселилися в Угорському королівстві, де зберігали залишки своєї мови до XV століття. Печенігів називають серед предків сучасних гагаузів та кримських татар. Кілька печенізьких родів прийняли православ’я влились до складу руського народу.

Торки

До огузької гілки західнотюркських племен належали й торки, які паралельно з печенігами почали мігрувати з Центральної Азії в Причорномор'я після розпаду Тюркського каганату у 1744 році де, під тиском печенігів, а пізніше половців, вимушені були прийняти залежність від руських князів, оселившись в басейні річок Росі та Росави й на півдні Переяславщини, зайнявши колишній домен печенізького кангара та зобов’язавшись охороняти терени Русі від інших кочовиків - половців.

В 1146 році племена торків і залишки печенігів були об'єднані руськими князями у військовий союз, відомий з літописів як чорні клобуки - через високі чорні шапки, яка нагадували головний убір православного священника. До торків долучилась також частина половецького роду Баяндурів, який, згідно з середньовічними джерелами, вів своє походження від прабатька всіх огузьких народів Огуз-хана. Берендеї, вірогідно навіть, були певний час елітою чорних клобуків. Адміністративним центром берендейської землі стало місто Бердичів.

Окремі впливові роди торків в Україні не втрачали своєї ідентичності аж до XV століття, залишивши після себе безліч топонімів. До речі близькі родичі давньоруських чорних клобуків досі живуть в Середній Азії і навіть мають там власну автономну територію Республіку Каракалпакстан у складі Узбекистану.

До переходу на службу до руських князів торки вели напівосілий спосіб життя. Головним заняттям було скотарство. З переходом на руську службу, розміри стад та масштаби кочовищ різко скорочуються. Чоловіки несли сторожову службу на кордоні, отримуючи за це оплату, а жінки ж займались землеробством, присадибним скотарством, домом і дітьми.

Половці

Так само, як і торки до огузької гілки західнотюркських племен належали половці або кумани. Назва кумани, вірогідно, походить від тюркського кореня quman або qoman, що означає блідий відтінок жовтого кольору або жовтувато-сірий колір. Звідси й слов’янське слово половці (полові - світло-жовті), що є калькою тюркської назви. Половці були темноволосими й кароокими європеоїдами з певною домішкою монголоїдності. Половецька племінна конфедерація Кипчацький степ (Дешт-і-Кипчак) простягалась від гирла Дунаю до пониззя Сирдар'ї та озера Балхаш і складалась з куманів (власне половців) та кипчаків. Ці два племені зрештою злилися: половці-кумани становили західну половину конфедерації, тоді як кипчаки - її східну половину.

У період з кінця 800-х років до 1230 року половці поширили свій політичний вплив у степах від Алтаю до Криму та Дунаю. В степах України половці з’явились близько 1055 року, витіснивши звідти печенігів та торків. Половці були кочовиками. Вони випасали коней, овець, кіз, верблюдів і велику рогату худобу, а також вирощували невелику кількість проса. Влітку вони рухалися на північ зі своїми стадами, а взимку поверталися на південь до своїх зимівників. Біля зимівників знаходились поля проса та, часом, пшениці, а в самих зимівниках ковальські, зброярські, кушнірські, шевські та сідельні майстерні. У своїх подорожах половці використовували вози для перевезення припасів. Легкі повстяні намети з каркасом, що складався з дерев’яних планок, так звані буди, можна було розміщати на возах і швидко монтувати на землі.

Половці відігравали роль посередників у торгівлі між Візантією та Руссю, яка відбувалась через контрольовані ними порти Судак (Сурож) та Озів. Половці хоронили своїх померлих під курганами, на яких встановлювали так званих кам’яних баб. На загал половці сповідували тюркське тенгріанство, практикували шаманізм, але серед них було багато православних християн, християн-несторіанців та мусульман. Спеціально для католицьких місіонерів було створено Codex Cumanicus, а половецька мова була мовою спілкування у більшій частині євразійських степів.

Після монголо-татарської навали більшість вцілілих європейських половців мігрувала до Угорського королівства та Болгарського царства і довгий час були головними військовими союзниками цих держав та зберігали свою ідентичність до XX століття. Після розпаду Монгольської імперії з кипчацьких племен виділилося декілька лінгвістично та генетично споріднених народностей - казахи, киргизи, ногайці, карачаївці, караїми, кримчаки, частково узбеки, башкири й татари.

В Україні значна частина половців була асимільована слов’янським населенням і стала однією зі складових частин етногенезу українців. В Криму половці стали етнічною основою кримськотатарського народу.

Ким були наші пращури

У межиріччі Дніпра та Дону в ІІ - ІІІ століттях існувало сарматське плем’я роксоланів, яке домінувало серед іраномовних кочовиків північного Причорномор’я. Але що означає це ім’я? Вірогідно роксолани — це перекручене греками іранське raoχšna aryāna, себто сяючі, яскраві, світлі арії, чим підкреслювався панівний статус цього клану. Це військова спільнота, братство лицарів-професіоналів, захисників усієї громади, наділених від богів виключним правом управляти всіма...

Вірогідно, хтось з антів-хорватів пам’ятав про це, назвавши себе raoχšna aryāna, а в слов’янізованому варіанті – руссю. Зрештою хорват – це також перекручене тодішньою вимовою давнє слово сармат. Про це пам’ятали ще козаки Хмельницького і давні вольності козацькі за які вони боролись розумілись в тому, щоб бути окремою спільнотою, не змішуватись із поспільством, з волостю. підлягати власному праву. Бути, одним словом, руссю. Так само, як руссю були їх попередники - чубаті воїни Святослава, сармати-роксолани, царські скити-паралати чи засновники багатьох царств та династій кіммерійці.

А що ж наша офіційна історія? Що вона нам каже? Майже нічого. Були якісь невиразні й незрозумілі напівдикі слов’яни, що ховались по лісах та болотах, землями нашими бродили зайди та чужинці, всякі там скити з кіммерійцями, які потім (з появою слов’ян, що чомусь вилізли зі своїх боліт) випарувались у повітря чи відлетіли у вирій. Людей в цій історії немає, а є тільки народи, які то виникають ніби з нічого, то приходять нізвідки, то зникають в нікуди.

Та хіба так було? Змінювались мови. Змінювались релігії. Змінювались звичаї та традиції. Незмінною є тільки глибинна пам’ять нації. І це незалежно від того, якою мовою ми сьогодні розмовляємо, яким богам молимось, як себе називаємо чи за які партії голосуємо. Всі ми є носіями спадку своїх пращурів, а пращури ці були й сарматами, і скитами, і кіммерійцями, і трипільцями. Були. І нема на те ради …