Характерники. Частина 2

Мамаєві часи в Україні

Парсуни козаків Мамаїв набули поширення у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях і мабуть жодному іншому жанру давнього українського народного малярства, - включаючи навіть православні ікони, не кажучи вже про світський живопис, - не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях. Були часи в православній (sic!) Україні, коли іконами могли похизуватись хіба що церкви та дуже багаті люди. Річ у тім, що мистецтвом (справді мистецтвом!) іконопису займались тільки спеціально навчені люди, що отримали благословення на цю діяльність від церковних ієрархів. І таких людей було мало. Тому іконописні майстерні працювали тільки при Київській Лаврі та дуже великих і багатих храмах.

Та й сам процес написання ікони був довгим, складним та дуже коштовним. Не по кишені були тоді ікони простим селянам чи ремісникам. До того ж вони вважались предметом сакральним, не призначеним для споглядання мирського життя. Вже значно пізніше, коли хатні ікони стояли у кожній хаті на покутті, існував звичай завішувати їх на час, коли подружжя збиралось зайнятись коханням. Бо навіщо ж святим дивитись на грішне? Але це вже було потім, у дев’ятнадцятому столітті, коли з винайденням нових способів виробництва фарб, іконопис став ремеслом і мало не в кожному селі з’явились свої богомази. А от козаки Мамаї й інші образи української міфології – світові дерева, рогаті олені та бики, гуси-лебеді й місяченько з зорями – до сакрального мистецтва не належали і церква крізь пальці дивилась на їхню присутність, оскільки були вони мало не у кожній хаті. Простий люд ще не втратив цілковито давнього магічного мислення і заповнював своє буття чаротворчими артефактами, в яких відчував практичну потребу. Мамаєві лики повинні були захищати всіх, хто в домі живе, від потойбічних напастей – вроків, ворожби, відьмівства, тобто виконувати добру частину тих функцій, які в пізніші часи покладались на хатні ікони. Іншими словами щось, на кшталт маркування, яке часто можна побачити на дверях наших крамниць: об’єкт знаходиться під охороною … козака Мамая. То ким він все-таки був той всемогутній охоронець українських осель?

Звідки це ім’я

Історики, досліджуючи образ козака Мамая намагаються вивести його ім’я з тюркських мов, що виглядає дуже вже притягнутим за вуха. Попри те, що в нашій мові справді багато тюркських запозичень, ну не може народ називати свого героя чудовиськом! А саме так, начебто, перекладається слово мамай з давньотюркської мови-предка. Чи не бабай це часом, яким лякають дітей? І не міг назвати народ свого захисника іменем хана Мамая4, який начебто програв битву на Куликовому полі5 проти московського князя Дмитрія6 названого за це Донським. Занадто короткочасним є цей історичний епізод та й невідомо чи взагалі мав місце чи Куликовська битва відбулась тільки на сторінках московських сочінітєлєй історіі?

Так само, як і випадку характерництва, наші учені чомусь ніяк не можуть відважитись визнати, що козак Мамай міг мати свої власні, тутешні корені. Майя в індуїзмі - це означення ілюзії. У Ріґведі, - а не забуваймо, що Ріґведа укладалась власне на землях теперішньої України, - майя мала магічне та культове значення. Маха майя або ма майя – це велика чи могутня ілюзія. А козак Мамай – чи то творець чи то продукт цієї магічної ілюзії. А може і те й те одразу. Це перекликається з буддизмом, а тому ті, хто ніяк не хоче погодитись із місцевим походженням козака, висунули навіть гіпотезу, що образ Мамая занесли в України калмики – єдиний в Європі буддійський народ.

І справді, калмицькі загони приходили до нас, їх наймав ще Іван Сірко. Одна з калмицьких громад навіть осіла у місті Чугуєві, що знайшло відображення у його гербі, бо переселені сюди з калмицької орди козаки були одягнені в калмицькі гуні - чуги, через що городян отримали прізвисько чугаїв, а місто - Чугуїв. Та ж скільки тих калмиків було, що засіяли вони своїми буддійськими впливами мало не всю Україну? І найголовніше: в який спосіб воїни-калмики пояснювали українським селянам засади буддизму?

Код Мамаєвих парсунів

Всі, насправді давні, зображення козака Мамая різняться хіба що певними деталями і, звісно ж, майстерністю виконання. Композиційно вони однакові: козак завжди сидить в оточенні канонічного набору атрибутів - дерева, коня, прив’язаного до списа, музичного інструмента (в руках козака або відкладеного поруч), штофа з келихом, зброї, підвішеної на гіллі дерева. Характерними є руки козака: він або грає на своєму інструменті (найчастіше це торбан - близький родич європейської лютні) або ж складає пальці в магічну мудру. Не вміючи пояснити останнього жесту, в народі казали, що це козак воші б’є – поширена, на жаль, у військових походах проблема.

Тільки от на надкурганних стелах та скульптурах, залишених ранніми арійськими племенами, дуже часто можна помітити аналогічне Мамаєвому положення рук. Вони що, також вошей б’ють, ці суворі арійські воїни? Звісно, що ні. Цей жест означає медитативний стан та очікування просвітління. Вони, ці Мамаєві предки зі степових курганів можливо уже й досягли його, оскільки ці скульптури, вірогідно, є втіленням образу Пуруші – арійської першолюдини, тіло якого було принесене в жертву і з розчленованої на три частини тіла його виник світ. А що Пуруша був брахманом, як серед людей, так і серед богів, то в його образі можна вбачати представника не лише духовної, а й світської влади, тобто особи, яка поєднує у собі риси брахмана (жреця) і кшатрія (воїна). Підтвердженням цього є те, що майже всі арійські статуї мають сталі атрибути – зброю як символ військової влади і ритон або чашу для священного трунку – соми, як символ влади сакральної. Мамай – це воїн-священник, себто козак-характерник в українському виданні. І не тільки …

Козак, як і всі характерники, може бути багато ким. Він музикант та поет, а спів та гра завжди мали зв’язок з чаклунством, магією, волхвуванням. Він завжди сидить на землі в медитативній позі і, обов’язково, під деревом. А дерево це – це не просто який-небудь собі явір чи дуб, а світове дерево. яке відповідало тричленному поділу світобудови на яву, праву та наву. Мамай може бути одночасно в усіх трьох світах – і з богами, і з людьми і з душами померлих. Написи, які часто зустрічаються на образах з козаком Мамаєм тільки підтверджують це: В мене ім’я не одне, а єсть їх до ката, хоч ти на мене дивишся, та ба, не вгадаєш. Або: Сидить козак, в кобзу грає, що замислить, то все має.

Позаду козака доконче кінь, зазвичай осідланий. І це теж не випадково, бо жертвування коня супроводжувало усі поховання знаті у ведичних аріїв. Під час жертвопринесення коня прив’язували до списа, який символізував у цей момент дерево життя. Відомо, що в козацьких поховальних ритуалах на могилах встромляли спис з прапорцем. Ще одними обов’язковими атрибутами канонічних картин з козаком Мамаєм є штоф з келихом, але в келиху цьому не вино, і не оковита. Та й взагалі-то і штоф зовсім не є штофом. Це все вже пізніші раціоналізації малярів, які, як то кажуть чули дзвін, тільки не знали де він. Так само, як магічний жест мудри вони пояснювали прозаїчним полюванням на паразитів, так і арійську чашу для священного напою соми, яку давали пити воїнам перед боєм, пізньосередньовічні богомази перетворили в горілчану пляшку. Малярі ж ці не були характерниками, чи не так? І не відали вони, що келих козака Мамая – це не напій відваги, а напій безсмертя, а точніше – вічного життя.

Від Сварога до Вакули

Хто доніс цей образ священного воїна, хоч і в трохи зміненому, але цілісному вигляді майже до наших днів? Адже давні арії, котрі ставили над могилами своїх вождів кам’яні стели з прототипами наших мамаїв давно зникли з арени історії. Щоправда зникли вони не без сліду, позаяк мало не половина людства розмовляє мовами похідними від давньоарійської та й звичаї, запроваджені аріями досі визначають долі світу. В чиїй глибинній пам’яті цей образ зберігався так надійно, що зміг відродитись до життя аж через чотири тисячі років?

Як не дивно, але підказку до пошуку відповіді на це запитання дає нам Микола Васильович Гоголь. Пригадаймо собі, що коваль Вакула – не тільки коваль, а ще й художник, якого навіть запросили розмальовувати стіну в церкві. І Вакула не виняток. Ковалі за сумісництвом часто займались різними справами, і не тільки малюванням. Наприклад хірургією та цілительством, замовляннями, зніманнями вроків і тому подібними магічними речами. Так що Микола Васильович трішки лукавить, зображаючи Вакулу таким уже побожним та релігійним чоловіком. Знались ковалі з характерниками. Знались! А часом і самі ними були. А все тому, що фах коваля з давніх, ще арійських, якщо не трипільських часів, вважався фахом магічним, сакральним, майже божественним.

Пантеони всіх арійських народів. В ведійській релігії – це Тваштрі, який наділяє всі істоти їх формою, хранитель священного напою – соми (згадаймо келих козака Мамая), грецький Гефест, що кує зброю та богів та героїв, скандинавський Велунд, прообраз булгаківського Воланда, осетинський Курдалагон, що латає кості та черепи воїнів і, звичайно ж, слов’янський Сварог – бог небесного вогню, ковальства та справедливості. В обожнюванні ковальського ремесла нічого дивного немає: перетворення каміння у метал для древніх людей виглядало як магічне, понадприродне, майже неможливе дійство, яке аж ніяк не могло обійтись без божественного втручання. І немає сумнівів, що таємниці ремесла зберігались у дуже вузькому колі майстрів-священиків, які були, на додаток, ще й зброярами й воїнами. Себто існували в певному сенсі замкнуті таємні товариства, в яких знання та навички зберігались та передавались по ланцюжку поколінь винятково втаємниченим людям.

Носії традиції

Існування таких груп має свої археологічні підтвердження. Між 2 100 та 1 900 роками перед Різдвом на території від Монголії до Фенноскандії, існував так званий сеймінсько-турбінський міжкультурний феномен (назва походить від місць перших знахідок). Відносно невелика група чоловіків, швидше за все вихідців з Алтаю, подорожувала кінно або у візках від одного племені до іншого, затримуючись на кожному місці на невеликий час. Ці люди володіли винятковими, як на свій час, навичками бронзової металургії та ковальства і виготовляли металеву зброю, яка дуже високо цінувалась на всій території Євразії. Достатньо сказати, що знаменитий бородінський скарб7, знайдений у бессарабських степах, частково складався з виробів сеймінсько-турбінських майстрів.

Генетичні дослідження цих людей вказують, що подорожували вони без жінок, хоча й не цурались сексуальних контактів з місцевими жінками, а потім йшли собі далі, можливо забираючи з собою хлопчиків, що народжувались від таких тимчасових шлюбів. Цих людей шанували, але й боялись, а часом і ненавиділи. Знайдено могили сеймінсько-турбінців, розорені та сплюндровані місцевими людьми. Характерно, що хоча кості й було викинуто з гробів, всі матеріальні супровідні дари, в тому числі й дуже коштовна зброя, залишились неторкнутими. Ці речі, вочевидь, вважались чарівними.

Ніхто не стверджує, що сеймінсько-турбінці були предками українських характерників. Ми приводимо цей факт тільки як доведений приклад існування у древніх суспільствах закритих товариств (тепер би їх назвали езотеричними) священних майстрів, носіїв знань, недоступних поспільству. Не виникає сумнівів, що серед арійських племен, суспільна структура яких була дуже складною, такі таємні товариства хранителів знань також були. Змінювались релігії, мови та політичні режими, але традиція пошуку, накопичення, збереження та переказу знань, недоступних широкому загалу продовжувала існувати. І, можливо, ковалі та ще, мабуть, гончарі були одними з носіїв цієї традиції. Саме завдяки їй, цій традиції, образ козака Мамая ще не настільки втратив свій сенс, щоб ми зовсім не могли зрозуміти його.

Перед нами на древній український землі сидить характерник, давній арійський ріші - поет, укладач та виконавець гімнів (а нагадаємо, що арії надавали слову магічного значення), споживач енергетичного напою, що дозволяє жити в різних часах та просторах, спілкуватись з людьми та духами і, одночасно, могутній воїн, сама присутність якого повинна оберігати весь його рід від небезпеки. Він медитує або декламує заклинання, підіграючи собі на торбані. Він прийшов з потойбіччя і може в будь-який момент зникнути в невідомому напрямку (він же характерник). Його не цікавлять земні справи, він не втручатиметься в них доти, доки на землі пануватимуть лад та гармонія. Його діло зберігати цей лад – якщо треба, то й оружною рукою за допомогою зброї, освяченої богами.