Народження народів

Про бронзову добу в праУкраїні

В епоху ранньої бронзи центральна й південна Європа та степова зона Азії стали індоєвропейськими. Тут пролягав торговий шлях, далекий прообраз Великого Шовкового Шляху, яким перевозили стратегічну для тих часів сировину – мідь та олово. Тому упродовж всієї бронзової доби землі праУкраїни стали ареною затятих і кривавих сутичок між місцевими й прийшлими племенами за контроль над транзитною торгівлею. Зрештою, Правобережжя окупували носії культури шнурової кераміки, спільні прапередки слов’янських, балтських та германських народів, а Лівобережжя – кочовики ямної та похідних від неї культур.

На тлі війни між ямниками та шнуровиками за контроль над торгівлею, на півдні праУкраїни нащадки аріїзованих трипільців створили сабатинівську культуру, носії якої належали до предків пізніших тракійців. У місці злиття Південного Бугу з Інгулом (тепер це один з районів Миколаєва) вони вибудували порт, який є першим, відомим нам післятрипільським містом і торговим портом тісно пов’язаним з Троєю та Мікенською цивілізацією. Тобто в ті часи праУкраїна була північною околицею середземноморської Ойкумени. Колапс бронзової доби поклав край цим зв’язкам. Є свідчення, що сабатинівські воїни брали участь в грабіжницьких походах так званих народів моря. З цих походів, сабатинівці привезли в праУкраїну перші залізні мечі.

Культури доби бронзи

Шнуровики

Близько 3 000 року до Р.Х. в межиріччі середньої Вісли та Ельби внаслідок акультурації місцевим населенням культури лійчастого посуду мови та звичаїв ямної культури постала культура шнурової кераміки (назва від специфічної технології виготовлення кераміки, яку перед випалом обмотували мотузкою). Цю культуру називають також культурою бойових сокир, що набагато більше відповідає ментальності цих людей. Вважається, що людність культури шнурової кераміки є спільним предком германських, слов’янських та балтійських народів.

Культура шнурової кераміки охоплювала величезну територію від Рейну на заході до Волги на сході, займаючи частини Північної Європи. Сучасні генетичні дослідження вказують, що міграції людності культури шнурового посуду є вектором поширення багатьох індоєвропейських мов у Європі та Азії. Союз племен культури шнурової кераміки майже одразу після свого виникнення вступив у боротьбу за родовища міді та торгові шляхи Центральної Європи відтіснивши на південь людність культури кулястих амфор. На територію України шнуровики прийшли з заходу, долинами Вісли й Західного Бугу, жорстоко винищуючи людей культури кулястих амфор і доволі швидко зайняли їхні землі.

Тшинецько-комарівська та сосницька

В басейні Дніпра шнуровики поглинули близькі їм за походженням племена середньодніпровської культури та, частково, мар’янівців. В результаті цього поглинання постало декілька нових культур, які часом об’єднують в єдиний етнокультурний простір. В верхній течії Дністра, Вісли та Західного Бугу близько 1 800 року до Р.Х. виникла тшинецько-комарівська культура (від села Тщинець (Trzciniec) в Люблінському воєводстві Польщі, а в Україні від села Комарів Івано-Франківської області). Трохи раніше, близько 2 300 року до Р.Х. в басейні середнього Дніпра та Десни на основі північної групи середньодніпровських племен сформувалась землеробська сосницька культура (від села Сосниця в Корюківському районі Чернігівської області), яка близько 1 800 року до Р.Х. асимілювала старшу мар’янівську культуру.

Сосницька та тшинецько-комарівська культури займали простір від середньої Вісли до верхів’їв Десни і вважаються балтослов’янськими. Тшинецька племінна група стала предковою для західних слов’ян, комарівська – для східних, а сосницька – для балтів. Майже 1 000 років ця етнокультурна спільнота домінувала в правобережному лісостепу та лісовій зоні України, час до часу породжуючи в своєму середовищі нові культури.

Лужицька

Близько 1 600 року до Р.Х. в межиріччі середніх течій Одеру й Ельби на основі тшинецької культури під впливом протокельтських племен сформувалась лужицька культура (від історичної землі Лужиця в теперішній Німеччині). Вірогідно, зміни насамперед стосувались світоглядних аспектів, оскільки є свідчення радикальної зміни похоронного обряду, а похорон, як відомо, є найбільш консервативним і найбільш стабільним ритуалом в системах обрядовості. Зміни ці стосувались всієї центральної Європи аж до півночі Балканського півострова та французького Провансу. Цю нову культурну спільноту називають спільнотою урнових полів від звичаю кремації померлих і поміщення їх праху в урни, які потім ховали в полях. При цьому слід зауважити, що спільнота урнових полів не є результатом експансії якого-небудь одного народу або генетично зв'язаних народів. Очевидно, цей обряд був прийнятий етнічно різними групами населення Європи в тому числі й лужицькою.

Вірогідно античні географи та історики знали лужицьку культуру під іменем венедів чи венетів. В ранньому середньовіччі венетів вважали предками слов'ян або, навіть, ототожнювали їх зі слов'янами побережжя Балтійського моря, яке, до речі, в давнину називали Венетським. В Україну людність лужицької культури мігрувала близько 1 400 року до Р.Х. Древні лужичани займалися орним землеробством, використовуючи дерев'яні плуг та соху. Найважливішими домашніми тваринами були корови й свині. На конях їздили верхи та запрягали їх у вози й колісниці.

Лужичани контролювали північну ділянку Бурштинового шляху. Завдяки цьому у лужичан були тісні контакти як з північними скандинавськими, так і з південними кельтськими й фракійськими племенами, а через Наддніпрянщину - з людьми північного Кавказу.

Катакомбна

Зміни світоглядного плану торкнулись і степової території. Близько 2 500 року до Р.Х. в Надпоріжжі на основі західної групи племен ямної культури та якоїсь точно неідентифікованої групи мігрантів з Балканського півострова почала формуватися катакомбна культура. Вірогідно, мігрантами, які змогли вчинити такий серйозний вплив, були протогреки, як тоді мешкали на півночі Балканського півострова. Це твердження ґрунтується на схожості захоронень катакомбних вождів з царськими могилами в Мікенах, оскільки тут також відбулась зміна похоронного обряду. Для поховання використовували спеціальну споруду - яму з катакомбою (звідси назва культури), яку обкладали дерев’яними колодами - зрубами. Деякі племена катакомбної культури так само, як і ямники, практикували штучну деформацію черепа.

Катакомбники знали два типи господарювання. У степу головним було скотарство кочового типу. У лісостепу була поширена модель присадибного скотарства з перевагою в череді великої рогатої худоби та свиней. Люди катакомбної культури добре знались на металургії. На території Донбасу в сучасному Бахмутському районі, в місці де знаходиться одне з нечисленних родовищ мідистих пісковиків, був металургійний центр. В навичках катакомбних металургів чітко помітні риси спільні з ливарниками середземноморського світу. Катакомбники вели активний обмін з сусідніми племенами, особливо із племенами Кавказу, а через них з Передньою Азією, Іраном та Єгиптом.

Катакомбники стали пращурами індоарійських племен, які мігрували в Приуралля, а згодом захопили Індію і принесли туди індоєвропейську мову. Численні паралелі між санскритом та слов’янськими мовами (зокрема українською) виводяться саме з контактів праслов’ян з людьми катакомбної культури. Контакти ці були доволі тривалими та інтенсивними. Десь в причорноморських степах були укладені перші гімни Вед та від простонародної говірки відділився санскрит - мова священників й інтелектуалів.

Зрубна

Вірогідно, зі зміною релігії була пов’язана громадянська війна, яка відбувалась в приазовських степах близько 2 400 року до Р.Х. Ця війна велась між племінними союзами ямної та катакомбної культур, про що свідчать тисячі крем’яних наконечників стріл у стінах оборонних споруд сіл катакомбної культури. Внаслідок цієї затяжної війни, яка тривала щонайменше упродовж життя 2-3 поколінь, склалось ядро зрубної культури, назва якої походить від специфічних похоронних споруд – підкурганних зрубів. Населення зрубної культури не було єдиним в етнічному відношенні, а тому мова йде скоріше про зрубну культурно-історичну спільноту, аніж про окремішню культуру.
Фізично люди зрубної культури були високими кремезними європеоїдами, світлошкірими, часто русявими й блакитноокими носіями Y- хромосомної гаплогрупи R1a, що зближує зрубників з людьми культури шнурової кераміки. З цього випливає, що основним етнічним субстратом формування культури була ямна людність, яка асимілювала людей степових неолітичних культур. Можливо, у формуванні західних варіантів зрубної культури відіграла рееміграція з Центральної Європи у північне Причорномор’я людей степового походження. Вірогідно, ця рееміграція відбувалась двома хвилями, тому відомі два українські варіанти зрубної культури - степовий (локалізований у сточищі Сіверського Дінця) та лісостеповий (лівобережжя Дніпра).

Господарство людей зрубної культури базувалось здебільшого на відгінному та напівкочовому скотарстві, яке у дніпро-донецькому межиріччі доповнювалось землеробством. Пріоритетним було розведення великої рогатої худоби, менший відсоток у стаді складали коні. Гірничо-металургійна промисловість базувалась на Бахмутському мідному родовищі і було зосереджене у декількох селищах металургів-ливарників. Ювеліри зрубників винайшли знаменитий звіриний стиль, який згодом знайшов свій розвиток в скіфському мистецтві. На пізньому етапі існування культури зрубні ковалі опанували таємниці отримання кричного заліза. Демографічний вибух у середовищі зрубників привів до експансії у східному напрямку.

Зрубна культурна спільнота займала величезну територію від північного Причорномор’я до Таримської улоговини в Синцзян-Уйгурському регіоні Китаю. Та ж частина зрубників, яка не покинула північного Причорномор’я стала попередниками кіммерійців, скіфів та близьких їм народів і вплинула на формування інших культур бронзової доби.

Багатопружкової кераміки

Близько 2 200 до Р.Х. на основі західної групи катакомбної культури у північному Причорномор’ї склалась культура землеробської культури багатопружкової кераміки (назва походить від кераміки, яку ліпили за властивою тільки цій культурі технологією). У ливарній та металургійній справі люди культури багатопружкової кераміки орієнтувались на північнокавказькі центри сировини та виробничих навичок.

Найголовнішим, стратегічним здобутком багатопружківців було освоєння виробництва коліс зі спицями. Це дало можливість створити та використовувати стратегічну зброю бронзової доби - легку двоколісну бойову колісницю. Разом з винайденим катакомбниками композитним далекобійним луком та достатньою кількістю бронзи, яка була тоді металом війни, бойова колісниця на якийсь час перетворила людей багатопружкової культури на панівну силу в північному Причорномор’ї і дала їм можливість контролювати степову частину торгових шляхів, що вели в Приуралля та на Кавказ.

Сабатинівська

Близько 1 800 року до Р.Х. частина людей культури багатопружкової кераміки разом з деякими катакомбними кланами мігрувала на Балкани, взявши участь у формуванні дорійської хвилі греків. Інша частина під впливом, а, можливо й за участі людей шнурової кераміки в межиріччі Дніпра й Південного Бугу еволюціонувала в сабатинівську культуру (від села Сабатинівка Голованівського району Кіровоградської області). Сабатинівці, швидше за все, були частиною прафракйської культурної спільнити. Чинниками, які стимулювали появу сабатинівської культури, були тиск кочовиків зрубної культури, які відрізали сабатинівців від кавказької металургійної сировини й змусили переорієнтуватись на сировинні Ай-Бунара й Трансільванії, а також тривале потепління, яке сприяло землеробству.

Сабатинівці вирощували зерно як для харчування, так і на корм худобі, оскільки велике значення мав випас стад, в основному великої рогатої худоби та овець. Металургія сабатинівців хоч і залежала від привізної сировини, була оригінальною у формах виробів. Завдяки сабатинівцям на українській землі вперше з часів трипільської культури почали з’являтись справжні міста.

Сабатинівцям належить честь заснування портового міста, яке тепер знаходиться в урочищі Дикий Сад на території сучасного Миколаєва. Цей порт був ключовим пунктом на перетині торговельних шляхів, який зв’язував землі центральної та північної України з малоазійськими торговими містами, зокрема Троєю та Мілавандою (пізніше Мілетом).

Кам’янська

Торгівля була стимулом утворення кам’янської культури (від села Кам’янка поблизу Керчі в Криму) на Керченському півострові Криму. Ймовірно, основою культури були декілька племен (чи може навіть кланів) сабатинівців, катакомбників, людей багатопружкової культури, а також невелика група мігрантів з північного Кавказу. Вони спільними силами встановили свій контроль над Керченською протокою, при цьому поселення поблизу сучасного, тепер уже неіснуючого, села Кам'янка відігравало роль військового форпосту та, одночасного, торгового перевального порту. Це укріплене поселення було дуже схожим на малоазійську Трою і закривало прохід з Чорного моря в Азовське.

Люди кам'янської культури займались рільництвом та рибальством, але основні доходи їм приносили контроль над торгівлею через Керченську протоку, яку в пізніші часи, називали Боспором Кіммерійським. Саме тому характерною особливістю кам'янської культури була прив’язки її поселень до суходільних доріг та морських шляхів, а також висока щільність і спеціалізація окремих поселень. Значна частина дорослого чоловічого населення кам’янців була воїнами-колісничими, які очевидно займались охороною торгових шляхів та переправ, зборами мит та податей. Вірогідно частина цих воїнів служила найманцями у володарів інших земель. Тривалий час кам’янська культура знаходилась в добрих стосунках з катакомбною культурно-історичною спільністю та культурою багатопружкової кераміки.

Отоманська

Близько 2 100 року до Р.Х. якась група племен культури шнурової кераміки та, можливо, кількох кланів людей катакомбної культури або культури багатопружкової кераміки закріпили за собою середній відрізок так званого Бурштинового шляху на теренах Словаччини, Угорщини та північно-західної Трансільванії. Ця культура отримала назву отоманьської (від села Отомань/Ottomány в Румунії). У Закарпаття ці люди прийшли близько 1 800 року до Р.Х.

Люди отоманьської культури займались орним землеробством та присадибним скотарством, знали металургію бронзи, мали чудово розвинені торговельні та культурні зв'язки з егейським світом. В околицях міста Берегове досі збереглись сліди давніх розробок покладів свинцю, цинку та золота. У господарствах використовувалися чотириколісні вози, в які запрягали волів, а в бойові колісниці - коней.

Кінець отоманьської культури пов’язаний з подіями катастрофи бронзового віку. Війни, політичні та господарчі кризи зробили Бурштиновий шлях нерентабельним. Отоманьська культура, вірогідно, зазнала нападу ворогів про що свідчать братські могили та численні скарби тих часів. Залишки населення отоманьської культури були асимільовано сусідами, нащадками отоманьців стали люди станівської культури.

Що лишили нам ці два тисячоліття воєн

Упродовж двох тисяч років на теренах праУкраїни велась війна між щонайменше трьома групами народів, які мали спільне походження. На Лівобережжі ситуація ускладнювалась ще й періодичними війнами між кочовими кланами на тлі релігійних непорозумінь, про які млисто згадує Рігведа, натякаючи, що частина воїнів-кшатріїв встановила тиранічну владу над брахманами. Ця подія назавжди розколола степову арійську спільноту. Південно-східна група аріїв поклала початок ведизму, а потім індуїзму, переселившись з Приуралля до Індії. Південно-західна група повірила пророку Заратуштрі й осіла на теренах сучасного Ірану. Ті ж арії, котрі нікуди не мігрували очевидно й були тією групою, яка ставила світську владу вище від влади релігійної і котра відома нам як зрубна культурна спільнота. Саме ці, західні арії-язичники, були предками кіммерійців, скитів та сарматів, які так багато важили для етногенезу власне українського народу.

Двохтисячолітня війна залишила в колективній ментальності українців таку рису, як недовір'я до людей взагалі й до людей однієї з нами нації зокрема. Недовіра до інститутів влади також випливає звідси, адже війни вели не посполиті громадяни, а військові дружини вождів племен. І на цьому тлі, може, саме тому українці традиційно виявляють довіру й пошану до військових — хтось же повинен нас захищати, чи не так?