Мідь, колесо й цивілізація богинь

Епоха міді в праУкраїні

Позаяк перші центри мідної металургії на Балканах знаходились близько до праУкраїні, мідь з’являється тут досить рано, близько 5 000 року до Р.Х. При цьому мідні вироби аж до появи бронзи залишаються тільки предметами престижу. Інструменти та зброя продовжували виготовляти з каменю, оскільки технології кам’яної індустрії були досконалими. Зрештою, щойно винайденим колесом туті також не вміли користуватись – биків запрягали у сани для перевезення вантажів. Втім, на сході праУкраїни уже одомашнили коня і, можливо, навчились їздити верхи. Землеробів та пастухів ставало все більше, але у деяких племен мисливство залишалось провідною галуззю господарства.

В правобережній частині праУкраїни домінували культури, що належали до комплексу так званої Старої Європи, всередині якого відбувався активний обмін товарами та ідеями. Всі ці культури об’єднували спільність походження, схожий рівень розвитку та спільні вірування – майже у всій праУкраїні, так само як і у всій Старій Європі, домінували релігії, пов’язані з культом жіночності та земної родючості. Найяскравішим явищем цього комплексу є знаменита трипільська культура, яка в очах сучасних українців затьмарює інші предкові для нас культури, кожна з яких по-своєму, унікальною й цікавою.

Між тим, на лівобережжі Дніпра етнічні та культурні процеси розвивались в дещо відмінному ключі, що було обумовлено насамперед природними особливостями цих регіонів. Саме тут в майбутньому мали з'явитись нові революційні ідеї, які суттєво вплинуть на долі половини світу. Але в часи, про які мовиться, ці ідеї тільки народжувались та визрівали в степах між Дніпром та Доном...

Культурна спільнота Старої Європи в праУкраїні

До цієї спільноти в праУкраїні належать культури Трипільська, Лендельська, Лійчастого посуду, Гумельницька, Мальованої кераміки та Полгарська. У кожної з них, звісно, були свої суттєві особливості й унікальна історична доля.

Трипільці

Витоки трипільсько-кукутенсько культури (від сіл Трипілля в Київській області та Кукутень в румунській Молдові) знаходяться в середовищі культур Старої Європи, серед яких певна роль належала людям вірменоїдної гілки середземноморської раси, - ймовірно, людям старчево-крішської культури. Інша, й кількісно більша частина трипільців, судячи з аналізу кісткових останків, були людьми європейського нордичного антропологічного типу, успадкованим від ранньонеолітичного населення Європи - високими на зріст, кремезними, з довгими кінцівками, широкими обличчями, прямими носами й русявим волоссям.

Генетичні дослідження вказують, що в останках трипільців домінують автохтонні гени ґраветтської людності часів кам’яної доби, оскільки етнічним субстратом трипільської культури стали буго-дністровські племена на територіях яких в басейні Дністра і Південного Бугу поширювались інновації. Пізніше трипільці займали простори лісостепу від східної Трансільванії на заході до Дніпра на сході та навіть почали заселяти Волинь і лівий берег Дніпра поблизу Києва та в Надпоріжжі.

Основним заняттям трипільців було землеробство: спочатку вогневе та мотичне, але з розвитком культури трипільці навчились сівозміні, знали рало і використовували тяглову силу волів. Існував розподіл праці на гендерних засадах: чоловіки полювали, пасли худобу, виготовляли знаряддя праці з каменю та кістки, а жінки ліпили кухонні горщики, ткали та шили одяг і відігравали провідну роль у житті громади. Рід був матрилокальним, а локальне управління теократичним. Племенами керували жінки-жриці й старійшини родів та племен обох статей.

Існували копальні солі, мідної руди та кременю та спеціалізовані гончарні майстерні, де високоякісний посуд вироблявся для продажу. Ймовірно, поява логографічної писемності була викликана саме потребами торгівлі. Приблизно з 3 400 року перед Різдвом трипільська культура знала мідну металургію, а на завершальному етапі - бронзову.

Присутність численних археологічних субкультур в межах єдиного трипільського масиву, є свідченням наявності окремішніх племен, які об’єднувались в якусь подобу конфедерації під впливом зовнішніх чи внутрішніх військових загроз. Особливо напружені склались у трипільців стосунки з людьми лінійно-стрічкової кераміки, які заселяли тоді Волинь, східну Галичину та північне Поділля. При цьому трипільці поступово витісняли та асимілювали населення культури лінійно-стрічкової кераміки.

Лендельці

Близько 5 200 року до Р.Х. внаслідок асиміляції місцевих культур долин Тиси та Дунаю західною групою племен культури лінійно-стрічкової кераміки з’явилась лендельська культура (від села Лендел (Lengyel) в Угорщині). Центром її формування стала територія сучасної Моравії. Лендельська культура очевидно успадкувала дух експансії властивий їхнім попередникам, носіям культури лінійно-стрічкової кераміки і швидко поширилась на всю південну частину Центральної Європи та північні Балкани.

Лендельці були людьми змішаного антропологічного типу, наділеного як рисами середземноморців, так і північних європеоїдів. В Україну лендельські племена близько 5 000 року до Р.Х. потрапили двома шляхами: з заходу - через Закарпаття та карпатські перевали, та з північного заходу - через Волинь і Львівщину. Експансія лендельців відбувалась мирно, оскільки тутешня людність культури лінійно-стрічкової кераміки була близькими їхніми родичами.

Лендельці займалась рільництвом та скотарством, розводячи головним чином велику рогату худобу та свиней, і меншою мірою овець. Вони перейняли копальні шоколадного кременю, які розробляли ще яніславці. Поблизу копалень існували майстерні, де кремінь проходив первинну обробку. Мідних виробів було мало, але лендельці уже мали свою власну металургію, яка базувалась на балканській сировині.

Люди лендельської культури ворогували зі своїми сусідами, а тому поселення зводили в місцях добре захищених природою. Вони також споруджували кругові земляні майданчики, діаметром до ста метрів, які укріпляли ровами й частоколами. Такі майданчики називають ронделями (з французької rondelle - кругляк, шайба) і вважають то культовими майданчиками, то обсерваторіями, то загонами де переховували худобу під час ворожих набігів. Такі набіги були, вірогідно, доволі частими явищами, особливо з боку дніпро-донецьких племен, які миролюбністю не відзначались.

Лійчастий посуд

Схоже на те, що дніпро-дончанам все-таки вдалось перемогти лендельців і витиснути їх далеко на захід, але скористатись плодами своєї перемоги вони не встигли. Близько 4 500 року до Р.Х. в межиріччі Ельби та Вісли внаслідок асиміляції людьми лендельської культури західноєвропейських постлінгбійських культур рессенської, міхельсбергської та ертебельської виникла нова й дуже активна культура лійчастого посуду, людність якої одразу почала переселятись на схід, асимілюючи лендельське населення й заселяючи територію від Балтики аж до Чехії, Словаччини й української Волині. Близько 4 200 року до Р.Х. люди культури лійчастого посуду з’явились в Україні.

Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство й розведення корів, овець, кіз та свиней, хоча полювання та рибальства теж відігравали свою роль. Ці люди не знали металургії, але з мідними виробами вже були знайомі й імпортували з півдня сокири та прикраси з міді. Культурі лійчастого посуду належать найстаріші, принаймні в центральній Європі, спроби конструювання колісних возів. Приблизно 35% сучасних мешканців карпато-галицького регіону є прямими нащадками саме носіїв культури лійчастого посуду.

Південними сусідами людей культури лійчастого посуду були трипільці, з якими стосунки укладались, ймовірно, по-різному. З одного боку трипільський посуд та жіночі статуетки трапляються в селах культури лійчастого посуду, а лійчасті келихи у трипільських селах, що свідчить про торгові контакти. З іншого ж боку, вали та рови довкола сіл зводились явно не для краси.

Гумельничани

Окрім, трипільців, лендельців, носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки та лійчастого посуду до староєвропейських культур належала гумельницька культура (від села Гумельниця/Gumelnița в Румунії), основою якої стала старчево-крішська людність і яка в Україні краєм зачепила захід сучасної Одеської області. На північному сході гумельничани межували з близькими їм за походженням та рівнем розвитку трипільцями, з якими знаходились в тісному та постійному контакті.

Основним заняттям людей гумельницької культури було вирощування зернових та бобових і розведення великої рогатої худоби, кіз, овець та свиней. Гумельницькі металурги вміли виплавляти мідь і виготовляти доволі багато масивних мідних інструментів та зброї.

Стимулом для розвитку металургії було те, що люди гумельницької культури контролювали найбільші в неолітичній Європі мідні копальні Айбунар. За час розробки родовища гумельницькі гірники видобули до тридцяти тисяч тонн мідної руди, з якої було виплавлено десь біля тисячі тонн міді. Копальні в Айбунарі були одним з найважливіших джерел постачання міддю металургів України часів мідної доби.

Ще одним джерелом добробуту гумельничан були соляні копальні неподалік сучасного болгарського міста Провадія-Солніцата, оскільки люди, для яких вуглеводна дієта була звичною, на відміну від м’ясоїдів-мисливців, не могли обійтись без солі, а звичайна кухонна сіль цінилась на вагу золота. До речі, саме у Провадії-Солніцате знайдено перші у світі золоті прикраси, які явно повинні були підтверджувати високий статус власників.

Мальованої кераміки та полгарська

Інші староєвропейські культури, частиною яких було українське Закарпаття – це культура мальованої кераміки та полгарська культура (від міста Полгар/Polgár в Угорщині).

Культура мальованої кераміки виникла близько 4 500 року до Р.Х. в басейні ріки Тиси внаслідок еволюції тиської культури котра, своєю чергою, була спадкоємицею культури лінійно-стрічкової кераміки на цій території. Господарською базою було землеробство вогнево-підсічного типу. Крім землеробства, важливу роль відігравали розведення великої рогатої худоби та свиней. Столовий посуд покривали фарбою на основі рідкої глини з додатками пігментів, яку наносили на поверхню виробу перед випалом, а після випалу розмальовували чорною фарбою. Ця технологія власне й дала назву культурі.

В Закарпатті населення культури мальованої кераміки стало основою для наступної полгарської культури, яка з’явилась близько 3500 року до Р.Х. у східній Словаччині та українському Закарпатті. Полгарці, як і всі староєвропейці, були землеробами й пастухами. Вони обробляли землю мотиками, але знали сівозміну. Серед знахідок полгарської культури чимало імпортних речей - виробів з бурштину, мідних ножів та кинджалів, золотих виробів і кременю з басейну ріки Південний Буг, що свідчить про торгівлю з трипільцями. Полгарська культура була асимільована баденською культурою близько 2 800 до Р.Х.

Протоіндоєвропейські культури правобережжя Дніпра

До цієї групи культур належать Сурська, Середньостогівська, Маріупільська, Репінська та Кемі-Обинська.

Сурська

На сході України панувала дещо інша етнічна атмосфера. На момент виникнення трипільської культури лісостеп від Волині до Полтавщини займала дніпро-донецька культура, а далі на схід починались землі сурської культури (від острова Сурського на Дніпрі), яка близько 6 500 року до Р.Х. еволюціонувала з південної групи кукрецьких племен.

Причини формування нової культури достеменно невідомі, але не останнє значення мали господарчі справи. Придніпровські заплави були чудовим місцем для випасу худоби, а в самій ріці були без ліку риби. Хоча не можна виключати й світоглядних причин - можливо невипадково в назві Сурського острова, виразно чується ім’я Сур'ї - арійського бога Сонця. А люди сурської культури належали до пращурів аріїв – перших індоєвропейців.

Сурське населення полювало в степу з луком та стрілами. Улітку ловили неводами та били острогами рибу, а поруч на заплавних луках випасали худобу. Землеробство було їм знайоме, однак, місцевий ґрунт важко піддавався обробці за допомогою рогових мотик. Тому перевагу віддавалось скотарству.

В поселеннях сурської культури багато зброї, оскільки існував затяжний конфлікт між сурським населенням та людьми дніпро-донецької культури. Популярними були шліфовані сокиро-молоти, булави для ближнього бою, вістря списів та зазубрені гостряки списів. Близько 4 600 року до Р.Х. людям сурської культури все-таки довелось поступитись дніпро-дончанам. Останнім вдалось відтіснити частину сурської людності на південь, до Криму та узбережжя Азовського моря, а тих, що залишились - асимілювати.

Середньостогівці

Кінцевим результатом всіх цих процесів стала поява нової культури - середньостогівської (від острова Середній Стіг на Дніпрі). В антропологічному аспекті носії середньостогівської культури являли собою результат змішування двох расових типів: неолітичного населення півдня України з домішкою середземноморських генів і однієї з останніх хвиль нордичних європеоїдів. Генетичний аналіз останків середньостогівців це підтверджує: вони були носіями батьківської гаплогрупи R1a1a1, властивої саме степовикам, та материнської гаплогрупи H2a1a, характерної для людей з півночі.

Середньостогівці вели напівкочовий спосіб життя, займалися скотарством та землеробством, яке відігравало другорядну роль і було чисто жіночим заняттям. Чоловіки ж випасали овець, кіз, свиней і, що найважливіше - коней, оскільки першими не тільки одомашнили коня але й навчились їздити верхи. Завдяки цьому швидкість комунікації виросла в рази, а це було вкрай важливо для трансляції інформації, обміну знаннями й навичками та гуртування людей.

На середньому етапі розвитку середньостогівської культури кераміку починають оздоблювати відтиском плетеного шнура, що вважається однією з найхарактерніших рис всіх ранніх індоєвропейських культур. Додамо також, що бойові молоти виготовлені зі шліфованого каменю або рогу, були, вірогідно, обов’язковими атрибутами кожного дорослого середньостогівського воїна.

Маріупільська

Середньостогівська культура була прабатьківщиною протоіндоєвропейської мови та саме звідси розпочалась індоєвропейська експансія в Європу та Азію. Водночас продовжувала існувати дніпро-донецька культура, яка також була однією зі складових частин формування аріїв-індоєвропейців. На базі людності місцевих дніпро-донецької та залишків сурської культур, а також прийшлої з району Самарської Луки на Волзі групи людей, що належали до пастушої самарської культури постала культура маріупільська (від міста Маріуполь) або, точніше, маріупольська культурна спільнота - декілька споріднених між собою культур, поширених в степах між Азовом та Каспієм.

Маріупольці були високими на зріст та широколицими європеоїдами, що явно вказує на їх північне походження. Господарство маріупольців було змішаним: в степу випасали стада худоби, час від часу організовуючи колективні мисливські виправи на зубрів, диких коней та сайгаків. Землеробством займались жінки, обробляючи мотиками невеликі поля проса, полби та ячменю неподалік від поселень.

Репінська

Близько 3 900 року до Р.Х. до Р.Х. група середньостогівських племен відкочувала з району середньої течії Дніпра в нижнє Подоння, чомусь розірвала зв’язки зі своїми одноплемінниками і вступила в спілку з північними маріупольцями. Згодом цей альянс оформився в самостійну культуру – рєпінську (від хутора Рєпін в Воронізькій області Росії).

Основою репінського господарства було конярство. Велике значення надавалось мисливству й, особливо, рибальству, а землеробство відігравало маргінальну роль і ним займались жінки. Рєпінська культура була невеликою і дуже бідною, однак відомий російський археолог Лев Клейн доводить, що саме західна частина рєпінців згодом мігрувала на північ Балканського півострова і стала одним з предків греків-ахейців. Східна ж частина рєпінців перемістилась в Приуралля де ввійшла до складу андроновської культури яку, зазвичай, пов’язують з індоіранцями. І саме спільним походженням з приазовських степів пояснюється помітна схожість давньоіндійської та давньогрецької міфології.

Кемі-обінська

Західні маріупольські племена тісно контактували з трипільською та середньостогівською культурами, ставши однією з важливих ланок у ланцюжку формування перших індоєвропейських культур. А от східні маріупольці разом з вихідцями з Північного Кавказу людьми майкопської культури (від міста Майкоп) створили близько 3 700 року до Р.Х. кемі-обинську культуру (від кургана Кемі-Оба в Криму). Пращури майкопців прийшли на Кавказ з теперішнього північного Іраку і, вірогідно, доводились родичам людям культури Убейд, яку вважають фундаментом месопотамської цивілізації. Тому, на відміну від усіх інших засновників майбутнього індоєвропейського світу, вони не були нащадками палеолітичних європейців. Майкопці були стрункими смаглявими кароокими та темноволосими людьми, з вузькими обличчями й видатними носами і фізично відрізнялись від високих, кремезних та русявих маріупольців.

В степах Криму та півдня материкової України кемі-обинці випасали стада овець, корів та коней. Допоміжну роль відігравали землеробство, полювання та прибережний морський промисел. Люди з Кавказу принесли з собою навички металургії й, що найважливіше, доступ до кавказьких мідних родовищ, а тому у кемі-обинців було багато мідних, а потім і бронзових знарядь.

Кемі-обинці виготовляли антропоморфні стели. Знаменитий Керносівський ідол, який зараз находиться в Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, вирізьблений саме руками кемі-обинських майстрів.

Що ми одержали в спадок

Староєвропейська Цивілізація Богинь існувала кілька тисяч років в незмінному стані. Війна в її світі існувала, але, тільки як останній доказ королів, а не як сенс життя. Староєвропейці любили спокій, комфорт, смачну їжу, вишуканий одяг та яскраві барви і не поспішали щось у своєму житті змінювати. І це не могло не позначитись на подальшій долі її нащадків.

Від них українська національна вдача перейняла любов до красивих речей, трохи гедонізму, а часом, навіть, і певне сибаритство, схильність до конформізму й консерватизм. Ми досі користуємось багатьма архетипними образами, створеними ними. На наших вишиванках та великодніх писанках неважко знайти ті ж символи, що й на староєвропейській кераміці. Просодія української мови, яка обумовлює її співучу милозвучність є, вірогідно, трипільським спадком так само як і чимало слів, що збереглись з доіндоєвропейських мов.

Втім, носії праіндоєвропейської мови, котрі жили в ті часи переважно на лівому березі Дніпра виводились від тих же предкових культур, що й староєвропейці. Однак спосіб господарювання та адаптація до степових ландшафтів, віра в інших богів та інші соціальні цінності вчинили їхню ментальність зовсім інакшою. Але їхній час ще тільки-но настає.