Час мавпи

Кінець Великого холоду і Прип'ятська катастрофа

Приблизно за чотирнадцять тисяч років до Різдва Великий холод закінчився. Льодовики поповзли на північ, зник спричинений ними скандинавський антициклон, який насилав холодні вітри, його витіснили вологі і теплі вітри з Атлантики. Північна Україна заростає березово-смерековими лісами, далі на південь тягнулись смерекові ліси, а Причорномор'я вкриває степ з невеликими березовими та смерековими гайками.

Зміна клімату та ландшафту змінила й способи полювання без якого тодішні люди обійтись не могли. Полювання не було спортом, як у пізніші часи — вони просто вимушені були якось звести до мінімуму ризик повернення додому із порожніми руками. Традиційне мисливське побажання, — ні пуху ні пера — звучало б для них прокльоном. Тому полювали завжди цілими родами, та так щоб напевне здобути й пух, і перо, і якомога більше і того й другого, а ще м’яса, сала, шкір та костей, вибираючи, як об’єкт полювання, великих травоїдних стадних тварин — мамутів, для прикладу, чи оленів з бізонами. Власне для того, щоб заганяти здобич, а зовсім не для того, щоб її висліджувати, і придались людям одомашнені собаки.

А тут разом з мамутовими преріями щезли стада мамутів й інших великих травоїдних тварин. Хіба що в південних степах ще бродили табуни диких коней та биків. Тому групові виправи втратили свій сенс, а нові умови змусили мисливців змінити тактику.

Полювання стало індивідуальним і тепер уже залежало не від злагоджених дій усього роду, а від майстерності, досвіду й везіння мисливця. Це руйнувало колективну родову особистість, сприяючи натомість зростанню власного Я — ядра особистості. І це, на загал, пішло нашим предкам на користь — їжі стало більше. А якщо їжі більше, то більше й дітей. Чисельність населення почала зростати.

Втім, так тривало недовго. Приблизно за дванадцять тисяч років до Різдва сталась жахлива катастрофа. Після відступу льодовика на місці теперішніх Прип’ятських боліт утворилось величезне прісноводне озеро, яке заповнювалось талою льодовиковою водою. Під тиском води перемичка, що відділяла озеро від річища Дніпра зруйнувалась і величезні маси змішаної з піском та щебенем холодної води покотились долиною Дніпра. Для тодішніх мисливців це означало смертний вирок — величезні терени центральної України збезлюділи на кілька сотень років.

Новації від мігрантів: луки, одяг, собаки, культ оленів

Тільки згодом спустошені землі почала заселяти людність, що прийшла з заходу, вірогідно десь з району сучасної Данії та південного узбережжя Балтійського моря, яке, до речі, приблизно у той самий час перетворилось з озера в море і теж наробило тамтешнім людям чимало біди. Матеріальна й духовна культура мігрантів виводилась зі спільної епіґраветтської традиції й генетично вони були близькими до попереднього населення, тому без проблем асимілювали залишки попередників.

Втім, мали вони у своєму доробку і значні технічні досягнення. Насамперед це лук — універсальний інструмент, який можна було використовувати і як зброю і як інструмент для добування вогню чи для свердління. Та й взагалі набір знарядь, якими вони користувались, мало відрізнявся від набору знарядь сучасних малих народів півночі, іннуїтів чи північноамериканських індіанців. Ці люди одягались в теплий, практичний і доволі складний одяг, одомашнили собак, вміли будувати намети-чуми і човни, знали рибальство за допомогою сіток та верш, але головними промисловими тваринами були олень у лісовій зоні та бізон у степу.

Саме бики та олені стали тотемами багатьох родів, а потім закріпились в культурі їхніх нащадків, щоб періодично з’являтись в казках, на малюнках, вишиванках та великодніх писанках. Характерно, що ці образи є не тільки українськими, вони є спільними для багатьох європейських культур, оскільки на той час Україна була частиною єдиного культурно-етнічного простору, що охоплював всю центральну та східну Європу аж до берегів Волги.

Генетичним слідом цього спільного простору є гаплогрупа R1a найбільш поширена у мешканців центральної та східної Європи від Рейну до Дону. Щоправда, гаплогрупа R1a поширена ще й далеко на схід євразійськими степами до Центральної Азії, Алтаю, заходу Монголії, Афганістану, Ірану, Індії, але це вже сліди набагато пізніших міграцій арійських кочовиків, пращурів індоіранських народів.

Війна за життєвий простір

Тим часом клімат продовжував теплішати, а більш просунуті технології добування їжі привели до першого в історії України бейбі-буму. Дуже швидко кількість населення досягла приблизно шістдесяти тисяч осіб, і ця кількість виявилась критичною для виживання мисливців на такій території та в такому кліматі, як сучасна Україна.

Здавалося б природні ресурси лісів та степів є величезними, майже невичерпними й що проти них якихсь шість десятків тисяч людей? Та, як виявилось, це далеко не так.

Щоб прогодувати себе, мисливське плем’я, яке складається з кількох родів, потребує території величиною в сучасний адміністративний район, інакше дуже швидко екологічний баланс порушиться, звірина перестане відновлюватись і настане голод. Постійно полюючи, підтримувати екологічну рівновагу було непросто, а щоб відкочувати в малолюдніші або багатші ресурсами землі, треба було пройти крізь землі заселені іншими племенами. Тому розкіш переселення могли собі дозволити тільки ті, хто жив на околицях ареалу. Всі ж інші вимушені були боротись за місце під сонцем або чухати потилиці й думати, як знайти спосіб прогодувати потомство, що постійно зростає.

Пора мезоліту, себто середньої кам’яної доби (а вона почалась за 10 тисяч років до Різдва) — це щонайменше два тисячоліття безупинних війн, які, як про це свідчать численні археологічні знахідки, велись з надзвичайною жорстокістю — переможці поголовно винищували чоловіків, а жінок ґвалтували. Врешті-решт, нічого нового в цьому не було. Надмірна агресивність — це, як би прикро про це не було говорити, нормальний стан людської натури. Чи, точніше, чоловічої. І має вона біологічну природу.

Про причини людської жорстокості

Джейн Гудолл, яка сорок п’ять років свого життя присвятили вивченню шимпанзе в живій природі, описує справжні війни, які ведуть між собою мавпячі клани. Молоді самці формують загони, які вдираються на територію інших кланів з єдиною метою — спіймати когось з противників і замордувати. Бажано з максимальною жорстокістю, роздираючи горла та відриваючи геніталії. Фактично, шимпанзе, окрім людей звісно, — єдиний в природі вид істот, який навмисне вбиває представників власного виду. Вчені пояснюють цю дивну поведінку цих, на перший погляд, безневинних та потішних пожирачів фруктів, інстинктом розмноження.

Самці переважної більшості тварин наділені конкурентною поведінкою в боротьбі за право запліднити самку і передати свої власні гени в майбутнє. Вирішуючи цю проблему, вони відрощують роги та хвости, нашорошують шерсть, роздувають щоки, одягають туфлі на високих підборах і роблять ще багато різних чудернацьких речей аби тільки приподобатись дамі серця й залякати своїм грізним виглядом конкурентів. Якщо цього замало, що ж, вони вступають у двобої та міряються силами. Проте такі бої рідко закінчуються смертю того, хто програв. Переможцеві достатньо ганьби та приниження супротивника.

А от самцям шимпанзе цього замало. Вони чинять по-сталінськи: є конкурент — є проблема, нема конкурента — то й проблеми немає. При цьому самки шимпанзе взагалі жодного вибору не мають. Їх просто використовують для свого задоволення спочатку високорангові самці клану, а потім і вся решта.

Генетичні лінії людини й шимпанзе розділились приблизно шість мільйонів років тому. Але цього часу, очевидно, було замало, щоб витерти мавпячі інстинкти з людської глибинної пам’яті. Десь, в глибинах чоловічих мізків, живуть агресивні та жорстокі мавпи готові вбивати собі подібних саме за те, що вони до них подібні. Зрештою, чому дивуватись, якщо у нас людей є спільними з шимпанзе дев’яносто вісім відсотків генів?

Поведінка людських прапредків, всіх отих пітекантропів та австралопітеків, від мавпячої, вірогідно, відрізнялась мало. На жаль мавпа, яка відчуває потребу вбивати й ґвалтувати, надалі живе в нас і тільки чекає дозволу взятись за цю приємну для неї справу.

Хоча, заради справедливості, слід зазначити, що мавпа навчилась маскуватись, ховаючись за архетипами героїв, захисників, переможців і ворогів. Саме в часи середньої кам’яної доби народився один з базових світових міфів про боротьбу порядку з хаосом, добра зі злом і справедливості з кривдою. І, зрозуміло, що в міфах кожного з народів їхня рідна мавпа захищає порядок, добро й справедливість.

Приборкання мавпи або як не знищити самих себе

Якщо за часів Великого холоду мавпа сиділа собі тихо, оскільки все енергія людей була скерована на виживання, то коли людей стало більше, у мавпи негайно з’явилась енергія для дій. Склалась парадоксальна ситуація. З одного боку, покращення кліматичних умов та зростання мисливської майстерності створювали достаток їжі і люди старанно виконували першу заповідь природи. Матінка ж природа наказує, як відомо, всім своїм дітям тільки одне — плодитись та розмножуватись. Тому людей ставало все більше. А міжмавпяча війна всіх проти всіх вела до зворотного результату — археологічні дані вказують, що за часів середньої кам’яної доби в Україні (та й не тільки тут) від тридцяти до сорока відсотків чоловіків гинули внаслідок бойових дій у віці до двадцяти п’яти років. Більша частина чоловіків не доживали до тридцяти. Чоловіки у своєму короткому житті встигали тільки стати воїнами, одружитись, зачати одну або, якщо пощастить, дві дитини й загинути, захищаючи мисливські угіддя свого клану. Ну, або намагаючись відняти їх в інших, в чому не було принципової різниці.

Популяція стрімко молодшала. Літні чоловіки, які могли бути хранителями знань, були на вагу золота. Функцію відаючих перебирали на себе жінки, яким також доводилось непереливки, адже смертність при пологах була порівняльною з бойовою смертністю чоловіків. Та й жертвами насилля вони ставали аж надто часто, бо що ж може бути найкращою нагородою переможцям, як не можливість ґвалтувати чужих жінок?

Закляте коло? Щось на кшталт цього, адже покращення умов життя вело для самознищення, яке велось задля покращення умов життя. Мавпа-убивця людської натури набирала занадто багато сили і вже могла загрожувати самому існуванню людства. До речі зовсім не виключено, що схожа мавпа, тільки сильніша та ще жорстокіша, винищила у свій час неандертальців, а може й інших гомінідів. Людям конче треба було знайти спосіб змучити мавпу хоч на якийсь час схаменутись. Способом, яким це було зроблено, стала принципова зміна людської поведінки.

Неолітична революція: старт цивілізації

Вважається, що перехід від мисливства-збиральства до виготовлення їжі, розпочалась на Близькому Сході в районі так званого Родючого Півмісяця десь між одинадцятитисячним та дванадцятитисячним роками перед Різдвом. Цей період називають новою кам’яною добою — неолітом, а сам перехід — революцією, підкреслюючи тим його швидкість. І хоча неолітична революція тривала кілька тисяч років, це ніщо, порівняно з десятками тисяч років мисливського існування.

Неолітична революція дала людям їжу, але, так насправді, вона була чимсь набагато більшим, аніж просто комплексом нових способів здобування харчів. Малі та мобільні групи мисливців-збирачів вимушені були перегрупуватись в значно більші громади, прив’язані до певної території де були їхні лани чи паслись стада худоби. Замість хаток з мамутових костомах чи переносних чумів, з’являються солідно збудовані, прямокутні, дерев’яні, а часом і кам’яні будинки, шліфовані кам’яні знаряддя та гончарні вироби. Тобто все те, що іноді називають неолітичним пакетом, і що, своєю чергою стало підвалинами централізованих адміністрацій і політичних структур, ієрархічних ідеологій, знеособлених систем знань (наприклад, писемності), густонаселених поселень, спеціалізації та розподілу праці, активної торгівлі та багатьох інших речей і явищ, які ми вважаємо ознаками цивілізації.

Це ще й радикальні зміни у суспільній свідомості. Родова згуртованість, як спосіб виживання, уже не виправдовувала себе. Мисливсько-збиральницький комунізм поступово ставав минулим. Натомість так само поступово стала з’являтись приватна власність та індивідуалізм, намітились зміни в мисленні. Це була не тільки неолітична, а ще й соціальна, нейрологічна і навіть гендерна революція — час жінок наближався!

Кукрецька культура як точка відліку українського народу

На теренах України неолітична революція розпочалась десь на дві тисячі років пізніше і вона не була імпортованою, а мала своє власне, тутешнє коріння, хоча, враховуючи близькість України до близькосхідного регіону, певні ідеї могли бути запозичені і звідти, як, наприклад, гончарство.

А почалось все з того, що відособлення окремих племен та ворожнеча між ними привели до розпаду колись єдиної етнічної спільноти й появи великої кількості локальних культур зі своїми власними особливостями. В результаті зрад, перемог та тимчасових союзів виділилось декілька культур, які стали домінувати над іншими та асимілювали дрібніші племена. Однією з них була кукрецька культура (від села Кукрек у Криму де було зроблено перші знахідки), яка займала величезну, як на тодішні умови, територію від Криму до північної Наддніпрянщини та Полісся. Вірогідно, що саме носії цієї археологічної культури стали одним з головних етнічних субстратів на якому сформувався український народ.

Генетичні дослідження стверджують, що понад половину чоловіків України складають носії гаплогрупи R1a та її підгрупи R1a1, яку ще умовно називають східноєвропейською або арійською. Окрім українців, ця гаплогрупа є домінантною для сусідніх нам слов’янських народів білорусів, поляків, лужичан, чехів, словаків і угорців. Чому угорців? Та тому, що більшість сучасних угорців є слов’янами, завойованими в ІХ-Х століттях кочовиками-мадярами, які згодом прийняли їхню мову.

Так от, дослідження показали, що серед усіх цих генетично споріднених народів українці виділяються тим, що мають у кілька разів більше генетичних зв’язків з іншими слов’янськими народами, ніж будь-який інший народ з цього переліку. Крім того, серед усіх гаплотипів, виявлених у представників цих народів, центральне місце посідає гаплотип, найбільш поширений в українців. Від нього походять інші гаплотипи, утворені пізнішими мутаціями. Нескладно зробити висновок, що предок, який започаткував гаплогрупу R1a1a, чия мутація дала їй початок, проживав на території сучасної України. І сталось це приблизно за вісім-дев’ять тисяч років до Різдва. Себто в час існування і на території існування саме кукрецької культури.