Час слов'ян. Походження

Походження західних слов’ян

Найбільш, якщо можна так сказати, слов’янським народом є поляки, які мають найвищий у Європі рівень гаплогрупи R1a1 і є генетично одноріднішими, ніж представники інших європейських етнічних спільнот. Етнічною основою польського народу були праслов'яни-венеди з певною домішкою германців, кельтів, балтів та сарматів.

Так само дуже слов’янським народом є білоруси, які, як і українці та східні поляки, є автохтонним населенням. Різні популяції білорусів генетично дуже схожі одне на одну. При цьому жодної критики не витримує теза про те, що білоруси — це слов’янізовані балти, оскільки по батьківській лінії (Y-хромосома) відмінності між білорусами та балтами виражені досить явно. А от по материнській лінії (гаплогрупи мтДНК) білоруси однаково схожі на балтів і на слов'ян — як західних, так і східних, що свідчить про те, що пращури білорусів доволі часто брали собі за дружин жінок з балтських племен.

Безсумнівним є також факт, що слов'яни витіснили балтів з теперішньої північної та східної Білорусі, що й пояснює використання ними географічних назв, якими раніше послуговувалось місцеве балтське населення. Давньою назвою народу білорусів є литва, що виникла, ймовірно, від слова лютва. Цим словом означали військову еліту одного з племен полабських слов’ян-лютичів, міграція яких відбулася з Помор'я в західну і центральну Білорусь. І в цьому назва Литва дуже схожа за механізмом свого утворення з українською Руссю.

Етнічних чехів до початку ХХ століття називали богемами так само як і країну Чехію — Богемією. Ця назва походить від племені кельтських бойїв пізнього залізного віку. Приблизно в VII столітті слов’янські племена з території української Волині, Полісся та південного Поділля мігрували в теперішню Чехію, асимілювавши рештки кельтського та германського населення. Етнонім чехи (Čechové) можливо походить від слов’янського кореня čel- (свояк, родич — українською челядь). Більше третини чеських чоловіків належать до типово слов’янської гаплогрупи R1a, а ще третина мають гаплогрупу R1b, яка дуже поширена в Західній Європі серед германських і кельтських націй, але рідко зустрічається. серед слов'янських народів. Тобто генетично чехи навіть більше кельти та германці аніж слов’яни.

Попри близькість словацької мови до чеської, походження цих двох народів є різним. Ранні слов’яни прийшли на територію Словаччини кількома хвилями в V та VI століттях, можливо з середнього Подніпров’я в союзі з кочовим тюркомовним народом аварів, який спочатку підкорив слов’ян, а потім сам був асимільований ними. Тому сучасні словаки — це, у великій мірі, слов’янізовані авари й почасти, так само як і українці, слов’янізовані сармати.

Походження південних слов’ян

Слов’янізовані сармати-хорвати, відомі в Україні, як анти, є пращурами хорватського народу. В V та VI століттях під час останньої слов’янської хвилі Великого Переселення народів вони прийшли сюди з межиріччя Дністра й Дніпра (Біла Хорватія), асимілювавши місцеве іллірійське населення та греко-римських колоністів. А ще раніше ці люди були складовою частиною черняхівської культури й поклонялись сонячному божеству Хорсу, від якого, можливо, походить хорватський етнонім. Генетичні дані підтверджують міграцію давніх хорватів з території України через Польщу, Румунію та Болгарію до Адріатичного моря.

Схожий шлях і майже одночасно з хорватами пройшли й балканські (але не лужицькі) серби. Сербські літописи стверджують, що їхні предки прийшли з країни, яка звалась Білою Сербією (аналогічно, як і Біла Хорватія) або Boiki. Це дає нам можливість доволі точно визначити точку початку сербських міграцій — це Бойківщина — гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей між ріками Лімниця і Тересва (на сході) та Уж і Сян (на заході), частина ще давнішої кельтської Богемії. Генетичні дослідження також підтверджують спорідненість українських бойків з хорватами та сербами, а етнонім сербів так само як і хорватів має іранське походження і виводиться від іраномовного народу сабірів, які, до речі, передали свою назву й Сибіру.

Лужицькими сербами, а ще сорбами називають слов’ян, що живуть у німецькій Саксонії. Всупереч назві близькій до назви балканських сербів, генетично та лінгвістично ці люди більше споріднені з чехами. Та й лужицькими сербами їх прозвали сусіди, самі себе вони воліють називати венедами або лужичанами.

Сучасне населення Словенії, за походженням є складним сплавом італіків, іллірійців, германців та кельтів з високою домішкою угорців, хоча однорідні генетичні верстви західнослов'янських популяцій і словенського населення свідчать про існування спільного предкового населення в центральноєвропейському регіоні. А от їхні сусіди, босняки, мають багато більше спільного зі словаками та чехами, аніж з хорватами чи сербами. Та найбільше спільних генів босняки мають з сучасними угорцями. І в цьому немає нічого дивного, адже більша частина угорського населення — це слов’яни, що прийняли мову панівної, мадярської еліти.

Цілком протилежний процес відбувся в Болгарії, де кочова тюркомовна булгарська еліта відмовилась від рідної мови на користь слов’янської. Хоча й слов’яни на теренах майбутньої Болгарії не були панівною нацією. Основними етнічними елементами, які змішалися, щоб створити сучасний болгарський етнос, були тракійці — корінний балканський індоєвропейський народ, від якого збереглися культурні та етнічні елементи, а також прибульці — слов’яни та булгари. Деякі болгарські вчені припускають, що й хорвати-анти були одними з предків сучасних болгар. Це ж стосується і сусідів болгар — македонців, в етногенезі яких, щоправда, меншу роль відіграли кочовики-булгари, а більшу — іллірійці, давні македонці, епірці та греки.

Походження російського етносу

Творення сучасного російського етносу теж було непростим і відбувалось двома шляхами. Одним з цих шляхів було переселення частини західнослов’янських племен з південних берегів Балтійського моря в район Руси, Старої Ладоги та Пскова (Плескова) де вони заснували місто Новгород, який пізніше отримав епітет Великого. Щоправда, ця частина російського народу за часів Івана Грозного була майже повністю винищена його опричниками, зберігшись тільки на далекій півночі Росії серед етнографічної групи поморів. До речі мову поморів ще й тепер деякі учені вважають не діалектом російської, а окремішньою мовою, оскільки в ній багато специфічних слів, що ріднять її з українською та білоруською мовами, а також запозичень з фіно-угорських (мова саамів, комі) та скандинавських (норвезька і шведська) мов.

Інша частина російського етносу є результатом колонізації слов'янами з Наддніпрянщини басейну річок Оки та Верхньої Волги та змішування прибульців-слов'ян й місцевих угро-фінів. Це підтверджується генетичними дослідженнями гаплотипів Y-хромосоми — чоловіки-слов'яни одружувалися з жінками місцевого угро-фінського населення. Елементи угро-фінської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, у стравах — пельмені, великі круглі млинці як поминальна страва, стиль народної архітектури (шатрові будівлі), п’ятитонова гама співу, відсутність у народних звичаях русального циклу, колядок, наявність культу берези, а не дуба, акання у мові.

Як люди ставали слов’янами?

Себто з усього сказаного вище випливає, що чистими слов’янами можна назвати хіба що східних поляків та західних білорусів, а всі інші народи, що розмовляють слов’янськими мовами є сплавами слов’янської основи з різними місцевими додатками. І, при тому, слов’яни навіть не завжди були в більшості. Але чому ж тоді люди прийняли для себе слов’янську мову?

Мабуть, тому, що в багатонаціональній Черняхівщині слов’янська мова була чимсь на кшталт lingua franca — всі народи, які тут жили, були двомовними й другою мовою, попри рідну сарматську, дакійську чи готську, була слов’янська. Так було зручніше, адже даки мешкали переважно на південному заході, сармати — у центрі та на сході, готи — на півночі й на півдні, а слов’яни були всюди.

Згадаймо структуру всіх давніших аріян — кімерійської, скитської та сарматської. Всі вони містили в собі два ключові елементи — землеробів-гречкосіїв переважно слов’янського чи тракійського походження та кочову іраномовну еліту. Зазвичай, гордовиті кочовики зневажливо відносились до своїх сусідів та годувальників — землеробів, вважаючи військові справу найбільш благородною і достойною справжніх чоловіків. Достеменно так, як в значно пізніші часи січовики споглядали на гречкосіїв з волості.

А все ж сите, спокійне та розмірене життя гніздюків було дуже привабливим — вже в часи Великої Скитії все більше й більше степових номадів осідали на землю, переймали від слов’ян та греків землеробські й ремісничі навички й змішувались з ними — орати землю та ліпити горщики її громадянам видавалось заняттям прибутковішим і приємнішим, аніж гасати степами з луком та стрілами.

Навала сарматів на якийсь час загамувала процес злиття двох культур — скотарської та землеробської — однак із встановленням pax romana цей процес ще прискорився і привів до появи могутньої поліетнічної черняхівської культури, елітою якої були уже не кочовики, хоча осілі скити та сармати становили значну частину черняхівського люду, а землероби-слов’яни. Саме їх мова поступово ставала мовою спілкування всіх народів, що приєднувались до цієї спільноти — сарматів, скитів, незалежних від римлян даків, а почасти й готів, балтів і, навіть, греків.

Чому коза – дереза, а пес – ще й собака?

Всі ці люди зробили свій внесок у наш національний характер, але головними у формування власне українського народу були два тренди — слов’янський та іранський. Розмовляючи слов'янською мовою і називаючи себе українцями, ми навіть не усвідомлюємо, наскільки значним був скитський та сарматський вплив на формування нашого українського народу.

В українській мові іранізмами є багато слів, що описують релігійні та світоглядні поняття. Такі, наприклад, як бог чи віра. Але не тільки — рай, хвала, гадати, каятись, хороший, собака — також є іранізмами. А це дуже важливі у нашому житті слова. Багато в чому власне завдяки іранізмам українська мова значно відрізняється від інших слов’янських мов. Бо, що там говорити, якщо навіть Коза-дереза з української казки є козою іранською, бо слово дереза є саме іранського походження і означає козу. Відтак виникає запитання, а чи не були наші предки людьми двомовними?

Це пояснювало б чому матері чи бабусі наших предків, розповідаючи дітям казки, називали козу — дерезою, пса — собакою, топір — сокирою, а вогнище — ватрою. Так їм було зручніше, а, враховуючи більш ніж тисячолітню спільну історію Кімерії, Скитської Аріяни та Сарматії це виглядає цілком закономірним. У скитській державі, а потім у Сарматії іранська мова була мовою військового стану, а слов’янські, балтські й тракійські мови — мовою, так званого, простого, чорного люду.

В Черняхівщині ж, яка пережила майже два століття безперервного мирного існування, значення воїнів почало маліти — селяни, купці та ремісники були потрібнішими, аніж військовики, та їхня мова, а не мова вояків, поступово ставала мовою спілкування. Саме тому ми розмовляємо зараз слов’янською, а не якимсь із діалектів перської мови.

Слов’яни очима сусідів

Вважається, що етнонім слов’яни з’являється десь у шостому столітті, і його пояснюють іномовними запозиченнями. Одна з таких версій виводить сучасну нашу самоназву від грецького λᾱός (народ) і пояснює це тим, що слов’янські племена не мали якоїсь загальної спільної назви для всього народу, а називали себе за іменем засновника роду — як в’ятичі чи радимичі або за місцевістю де проживали — як волиняни чи деревляни. А народом, просто народом, не вдаючись в етимологічні деталі, греки називали тих слов’ян, що окупували Балканський півострів під час великого слов’янського переселення, а потім перенесли цю назву і на всіх слов’ян.

Інша версія виводить назву слов’ян від іншого грецького слова sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичили інші європейські мови в різних варіантах вимови. Слово це, σκλάβος, означало раба і звідси ніби походять пізньолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське сакаліба. А все тому, що слов’яни чи то торгували рабами (що є правдою) чи то самі часто ставали рабами (що теж справедливо). Але виглядає це трохи дивно. Чи могли люди, що жили на величезному просторі від Балтики до Адріатичного та Егейського моря запозичити для свого спільного імені чужомовну й образливу для них назву? Та ще й при умові, що багато з них (оті, що жили ближче до Балтики) греків і в очі не бачили. Мабуть, що ні.

А нам відомо, що про людей, дуже схожих на слов’ян римські історики та географи писали набагато раніше. Пліній Старший, пояснюючи звідки береться бурштин, прикраси з якого були тоді дуже модними у Римі, переказує нам зі слів інших письменників, що місцевості аж до річки Вістули (Вісли) заселені сарматами, венедами й скитами. Тобто для Плінія венеди є народом, відмінним від скитів та сарматів. Приблизно в цей же час венеди з’являються у Тацита, який переймався походженням германців та їх місцем у світі. Зауважимо також, що згідно Плінію, скити й сармати жили не тільки в степах Причорномор’я, але й в лісостепах та лісах аж до Вісли.

Птолемей у другому столітті вторить Плінію, продовжуючи Сарматію ще далі: А займають Сарматію дуже великі народи: венети вздовж усієї Венетської затоки … Венетською затокою Птолемей називає східну частину Балтійського моря. Знає він і Венетські гори (мабуть, Карпати), і місто Калісія (пізніший польський Каліш чи український Калуш — від калюша — слов’янської назви соляного джерела), і племена стлаванів та слоувенів. Ці стлавани чи слоувени дуже вже схожі на перекручену латинянами нашу теперішню назву — слов’яни, а це чинить старшою нашу спільну самоназву на, щонайменше, чотири сотні років.

Бути слов’янином: що це означає?

Найпоширенішою і на позір найочевиднішою є думка про те, що самоназва ця, - слов’яни тобто, походить від слова. Себто слов’яни — це люди, що володіють словом і можуть порозумітись між собою. На відміну від німих, німців, тобто чужих. Нібито, все логічно, але не поспішаймо сприймати це твердження, як незаперечну істину. Бо, якщо слов’яни називали себе слов’янами вже в часи Птолемея (а це перша половина другого століття), то германці для слов’ян аж ніяк не могли стати німцями, позаяк більш-менш тісних контактів між цими народами тоді ще не існувало. З, умовно, західних народів слов’яни сусідили з кельтами та дуже добре їх знали, зовсім, при цьому, не вважаючи їх німими. Серед українських слів є багато кельтських запозичень — багно, будинок, лудити, полуда, брага, борошно, сало, пекло, гуня, ліки, лікар — все це слов’янізовані кельтські слова. А готів Оюму слов’яни знали саме як готів, а не як германців чи, більше того, і також набрались у них слів. Слова броня, шолом, меч, князь, буква, церква, глей, скло, котел, блюдо, дошка, шеляг, лихвар, художник, і, навіть хліб є запозиченнями з готської мови.

Ще однією версією є походження слова слов’яни індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких йде фама. І як тут не згадати Геродотових алазонів-самохвалів які й жили десь на Поділля, себто на одній з найбільш ослов’янених земель Черняхівщини. Можливо, саме їхня мова була отією lingua franca черняхівських народів, яку було чутно всюди і яка була відомою всім?

Дуже цікавою і несподіваною є думка польського мовознавця, професора Вєслава Борися, який виводить етнонім слов’яни від індоєвропейського кореня suosa — свої — власне в сенсі приналежності до свого племені, до людей, які живуть на своїй землі, як у себе вдома. Тобто слов’яни — це не тільки люди, що розмовляють своєю мовою, але й підкреслюють своєю назвою власну свободу, незалежність від когось. А якщо так, то, очевидно, існували й інші люди того ж племені залежні від когось, бо інакше така самоназва просто не могла б виникнути. Навіщо підкреслювати свою незалежність, якщо ти й так вільний?

Вірогідно, такими людьми були залежні від Риму тракійці-даки, задунайські скити й сармати і, почасти, слов’яни. Вони вважались частково римськими підданими як даки та скити, а частково союзниками-федератами як сармати. За Дунаєм, Прутом та Дністром мешкали їхні одноплеменці, які були вільними, незалежними від Риму і були suosa — своїми. Та й взагалі, у бурхливому політичному морі, терени східних європейських рівнин, заселені слов’янами, балтами та фіно-уграми, видавалась острівцем спокою. Люди тут жили собі спокійно, народжували дітей і мало переймались думками про майбутнє. І все ж внутрішні суперечності, що створювали стимули для перемін, тут також були.

Як не дивно, незважаючи на півтори тисячі років, що минули з тих пір, від світу збудованого слов’янами в нашій українській культурі збереглось дуже багато. Ми просто не помічаємо цього, настільки вони є очевидними. А варто б.