Етногенетичний казан

ПраУкраїна і колапс бронзової доби

Колапс бронзової доби, який стався в XII столітті до Р.Х., не нашкодив праУкраїні і, навіть, в дечому, пішов їй на користь. Принаймні, її так званому простому люду. Оскільки євроазіатська торгівля занепала (а користь з неї мала тільки племінна знать) і воювати не було за що, настали часи відносного спокою. Потепління та вологі атлантичні вітри сприяли землеробам, що спричинило важливі демографічні зміни в праукраїнському лісостепу. Колись єдина спільнота шнурової кераміки почала розпадатись. Першою відділилась західна група шнурових племен, поклавши початок германцям. Східна ж, слов’янобалтська частина шнурової спільноти повільно розпадалась на балтську та слов’янську групи. При цьому слов’янські культури більше тяжіли до лісостепу і контактували з тракійцями та степовими іраномовними кочовиками, а балтські культури обживали лісову зону та асимілювали угро-фінські племена носіїв ямково-гребінцевої кераміки.

Якщо застосувати метафору, то землі праУкраїни в часи пізньої бронзової доби нагадували велетенський етногенетичний казан в який уже було закладено всі базові продукти для приготування запахущого українського борщу. Залишилось тільки добре виварити їх так, щоб вони стали єдиною цілісністю та час до часу додавати деякі приправи. Процес приготування цієї страви відняв у історії майже три тисячі років і ми зараз є свідками його завершення.

Культури праУкраїни на межі бронзової та залізної доби

Культура Ноа

Північно-західна група сабатинівців разом з якоюсь частиною населення зрубної культури близько 1 250 року до Р.Х. вимушені були відмовитись від землеробства і зайнятись скотарством. Утворилась культура, яка отримала назву культури Ноа (від передмістя Брашова Ноа (Noua Braşov) в Румунії). Стимулом цього явища були ще й кліматичні зміни: на якийсь час стало холодніше й сухіше. Нова культура успішно адаптувалась до змін кліматичних умов і швидко поширилась на терени верхньої Наддністрянщини аж до нижньої течії Дунаю в східній Румунії, Молдові та на заході України. Вважається, що ноанці були фракійцями і розмовляли якимсь діалектом фракійської мови.

Особливість культури Ноа полягає в значній кількості знарядь із кістки та рогу. Натомість бронзових виробів було мало, і вони, майже виключно, були імпортом з Карпато-трансільванського регіону, оскільки попередні контакти між населенням Наддністрянщини і північного Кавказу були порушені внаслідок внутрішніх конфліктів. Про присутність таких конфліктів свідчать численні, хоч і дуже бідні, скарби бронзових виробів розсипані на всій території розселення ноанських племен. Люди поспіхом ховали своє майно, в основному бронзові серпи, наконечники списів та прикраси, а потім не змогли за ними повернутись. На деяких поселеннях існували невеликі ливарні майстерні, де перетоплювали бронзовий лом і виготовляли речі домашнього вжитку.

Станівська

Фракійцями були і люди станівської культури (від села Станове в Закарпатті) яка утворилась приблизно в той сам час, що й культура Ноа, еволюціонувавши з отоманьської культури. Станівська культура була поширена в східній Словаччині, північно-східній Угорщині та північно-західній Румунії. Закарпаття було східною околицею ареалу станівської культури. Втім, околицею дуже важливою.

Основою станівського господарства було орне землеробство, але провідними галузями економіки були металургія та гірнича справа. В Солотвинських копальнях видобували сіль, а в Берегівських копальнях мідь та золото. На заході Закарпаття в станівські часи існував бронзоливарний центр, що працював як на місцевій, так і на імпортній трансільванській міді. Зброя та інструменти звідси поширювалися на долиною Дністра та Південного Бугу у степове Причорномор'я.

ґава-голіградська

Станівська культура продовжила своє існування у ґава-голіградській культурі, взявши участь у формуванні фракійського етнічного масиву карпатського ареалу. Ґава-голіградська культура (від села Gáva в Угорщині та села Голігради в Чортківському районі, Тернопільської області) виникла близько 1 100 року до Р.Х. внаслідок кельтських впливів на станівське населення та взаємної асиміляції станівської культури й культури Ноа. Вірогідно, саме людей ґава-голіградської культури античні географи називали агатірсами.

Ґава-голіградська культура була поширена у Словаччині, на північному сході Угорщини, в румунській Трансильванії, а в Україні - в Закарпатті та в долині Дністра. Строкатість регіональних груп, що належали до цієї спільноти, дозволяє виключити наявність етнічної чи, навіть, політичної єдності. Всіх цих людей об’єднувала якась єдина духовна ідея, котра сформувалась в часи колапсу бронзової доби. Окрім реліктів староєвропейських вірувань в духовній культурі агатірсів простежуються елементи індоєвропейських культів священної сили вогню та сонця.

У господарстві провідного значення набуло плужне землеробство. В Закарпатті активно розроблялись родовища золота на Берегівщині в Закарпатті, а у селі Лоєва Надвірнянського району Івано-Франківської області знайдено залишки соляних шахт та солеварного виробництва. Ґава-голіградці ворогували зі степовими кочовиками, які здійснювали грабіжницькі походи в землі агатірсів. Через це торгові та культурні контакти з мешканцями степів північного Причорномор’я припинились. Людність ґава-голіградської культури пізніше стала етнічною основою формування народу даків.

Білогрудівська

Близько 1 150 до Р.Х. східна частина слов’янських тшинецько-комарівських еволюціонувала в білогрудівську культуру (від Білогрудівського лісу в Уманському районі Черкаської області). Трапилось це в межиріччі Дністра та Дніпра і причиною змін, окрім господарчих, також стали якісь світоглядні чинники, оскільки при схожості артефактів тшинецько-комарівської та білогрудівської культур, різниця у віруваннях та обрядах є помітною. Декілька тшинецько-комарівських племен змінили релігію, відмежувавшись таким чином від своїх колишніх одноплеменців. Мусило статись щось насправді важливе, щоб люди повірили новим богам.

Білогрудівці займались орним землеробством та скотарством. Бронзові речі почасти імпортували з центральної та південної Європи, можливо, за посередництвом культури Ноа, а почасти виготовляли на місці. Схоже на те, що білогрудівці вже були знайомі з залізом про що свідчать знахідки залізних шлаків.

Висоцька

В той же час на Тернопільщині та у східній частині Львівщини утворилась невелика й загадкова висоцька культура (від села Висоцько Вижне Золочівського району Львівської області). Схоже на те, що висоцьке населення було генетично пов’язане з людністю лужицької культури. Тобто височани були слов’янами, але відрізнялись від інших слов’янських племен, які жили по-сусідству. Вони якимсь чином примудрились не дати себе поглинути могутнім сусідам - слов’янам-білогрудівцям та фракійцям-агатірсам та ще й були доволі-таки заможними людьми.

Височани були землеробами й пастухами. Прикраси з бронзи та золота носили не тільки жінки, але й чоловіки. Очевидно ці речі були престижними, статусними і їх у височан було чимало. Саме на колишніх теренах висоцької культури було знайдено відомий Михалківський скарб - 7 кг золотих речей.

Чорноліська

Не біднішою за висоцьку була й інша слов’янська культура, в яку, близько 1 100 до Р.Х. трансформувалась культура білогрудівська. Ця культура отримала назву чорноліської (від урочища Чорний ліс в Кіровоградській області). Стимулом для утворення культури був військовий тиск степовиків зі сходу та фракійців-агатірсів з заходу. На це вказує, зокрема, величезна кількість ливерень, де виробляли багато бронзових бойових сокир та масивних орнаментованих браслетів, які, очевидно, мали статусне значення. Сліди забруднення середовища цим виробництвом відчуваються ще й тепер. Чорнолісці знались на виробництві заліза, яке використовували для виробництва зброї.

Основною галуззю господарства чорнолісьців було орне землеробство. Чорнолісьці знали справжні міста, котрі захищали ровами, валами й частоколами, а вздовж вододілів та переправ зводились протикавалерійські укріплення, відомі тепер як Змієві вали. Щоб мобілізувати ресурси для побудови міст та укріплень потрібна була централізована система управління, можливо схожа на античні міста-поліси. Надзвичайно ймовірним видається також використання рабської праці. Схоже на те, що чорнолісці частково підкорили і навіть асимілювали якісь групи агатірсів, а також степовиків зрубної культури. Саме тому, попри явне слов’янське походження, в культурі чорнолісьців багато фракійських та зрубних запозичень.

Чорнолісся було мультиетнічною культурою і населення цих земель розмовляло своєрідним суржиком, в якому слов’янська мова була щедро приправлена фракійськими та іранськими словами. Про це свідчить і поширеність кераміки ґава-голіградського типу, позаяк в ті часи посуд для щоденного вжитку вироблявся самими господинями, а отже значна частина чорноліського жіноцтва походила з ґава-голіградських племен. Характерно також, що в деяких поселеннях типи житла та вівтарів відрізняються один від одного, що, ймовірно, є додатковим свідченням мультиетнічності населення.

Кімерійці, чорногорівська культура

Ворогом чорнолісців були племена західної групи зрубної культури, відома історії як кіммери або кімерійці. Вірогідно, початковою територією розселення кіммерійців були землі між Азовським та Каспійським морями. Під час колапсу бронзової доби кіммерійський союз племен пересунувся в Закавказзя, де знищив царство Урарту. Від урартійців кіммери довідались секрети виготовлення заліза. Просуваючись від Кавказу на південь, кіммери втягнулись в затяжний конфлікт з Ассирійською імперією і немало спричинились до її падіння. Одночасно, кіммери нажили собі таких ворогів як скіфи, які були союзниками ассирійців.

Під ударами скіфів кімерійці вимушені були відкотитись назад в Приазов’я і навіть пересунутись ще далі назад у північне Причорномор’я еволюціонувавши в чорногорівську культуру (від села Чорногорівка (тепер місто Сіверськ) Бахмутського району Донецької області). Люди чорногорівської культури були класичними степовими кочовиками, панівною, елітною частиною кіммерійського народу. Тривалі військові дії привели до того, що величезна кількість чоловічого населення набула військовий досвід. Цей досвід допоміг кіммерійцям удосконалили кінську збрую, що дало їм можливість застосовували новаторську на той час техніку кінного бою.

Сплав військових ветеранів та спраглого здобичі й слави молодого покоління воїнів підкорив собі та частково асимілював місцеві племена. В результаті цього процесу постала Кіммерійська держава, або, коротко, Кіммерія. Ядром Кіммерії була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов’я разом з Кримом. На чолі Кіммерійської держави знаходилась військова аристократія, сенсом та способом життя якої були грабіжницькі війни. В обмін на певні політичні поступки й данину, панівний клас давав спокійно жити й захищав від інших грабіжників тих громадян своєї держави, котрі не належали до військової касти. І останніх було набагато більше.

Білозерська

Кіммерійці підкорили собі більшу частину сабатинівців та асимілювали їх, засвоївши дуже багато рис сабатинівської культури. В результаті постала нова спільнота, яка отримала назву білозерської культури (від Білозерського лиману - частини Каховського водосховища). Основу господарства племен білозерської культури становило присадибне скотарство, землеробство й металургія. Бронзоливарники білозерської культури першими серед степових племен України налагодили серійний випуск зброї та знарядь праці стандартизованих форм. Іншим технічним досягненням білозерців були технології склярства, які постали на відходах металообробного виробництва. Мідь та бронза додавалися до хімічного складу бірюзової скляної маси як барвники.

Білозерцям належало місто, побудоване ще сабатинівцями, на місці злиття Південного Бугу та Інгулу (урочище Дикий Сад в центрі сучасного Миколаєва). Ймовірно, саме його мав на увазі Гомер, коли писав про місто людей кіммерійських. Зі зміною клімату певні групи білозерців стали кочівниками, деякі групи асимілювалась слов’янами-чорнолісцями, інші ж групи, своєю чергою, асимілювала місцеве кримське населення, поклавши початок народу таврів кизил-кобинської культури.

Бондарихінська та лебедівська культури

В той же час на півночі України теж відбувались важливі етногенетичні процеси. Південна лісостепова частина племен прабалтської сосницької культури потрапили під вплив, а може, навіть, і під владу якоїсь групи зрубників, сформувавши бондарихінську культуру (від урочища Бондариха на околиці міста Ізюм в Харківській області). Антропологічно бондарихинці були людьми високими на зріст, круглоголовими, широколицими, русявими й сіроокими й належали до балтської групи народів, яка за часів бронзової доби заселила більшу частину східноєвропейських рівнин.

Бондарихінці розводили велику й дрібну рогатуї худобу, свиней і доповнювали цю діяльність землеробством та полюванням. Нечисленні бронзові вироби вироблялись місцевими майстрами з бронзового лому. А от окремі вироби із заліза з’являються тільки на пізньому етапі розвитку.

Північна група сосницької культури еволюціонувала в лебедівську культуру (від села Лебедівка Київської області). Це була реліктова культура, яка, дивним чином уживалась зі своїми більш розвиненими в технологічному відношенні сусідами. Складається враження, що лебедівці не тільки свідомо відмежовувались від будь-яких сторонніх впливів, але й люди сусідніх племен теж чомусь не поспішали нав’язувати з ними контакти.

Ареал лебедівської культури це, переважно, ліси сучасної Білорусі, а в Україні, як наразі, досліджено тільки невеликі анклави лебедівців. Головними заняттями людей лебедівської культури були землеробство й скотарство. Бронзових предметів місцевого виробництва було вкрай мало, настільки обмеженими були джерела сировини. Знайдено тільки поодинокі імпортні залізні предмети.

Чотири етнічні групи в основі майбутнього українського етносу

Такою була етнічна мапа українських земель на переломі між добами бронзи та заліза. Під кінець бронзової доби в Україні сформувались чотири головні етнічні групи, з яких згодом зшивався український етнос: іраномовні нащадки степових арійських племен ямної культури; слов’яномовне населення нащадків тшинецько-комарівської культури; тракійські та балтські культури. З них слов’яни, балти й, частково, тракійці були прямими нащадками носіїв культури шнурової кераміки, синкретичної культури яка постала внаслідок злиття арійської еліти та декількох староєвропейських етносів. При цьому тракійці успадкували величезну частину власне трипільської спадщини. А от іраномовні носії зрубної культури в прямій лінії виводились від арійської ямної культури.

Незважаючи на строкатість та динамічність етнічної мапи праУкраїни, неважко помітити, що всі етноси, які цю мапу творили, були автохтонними або ж нащадками автохтонів, які повернулись на свою історичну батьківщину. Цікаво, що певні контури цієї мапи ще й досі проглядають в мапі антропологічних типів українців, а тому нічого дивного немає, що разом з фенотипом сучасні українці отримали в спадок і ментальні риси своїх далеких предків, які й формують наш національний характер, чинячи його таким суперечливим.