Венеди

Походження культури

Лужицька культура була поліетнічним конгломератом, що містив у собі праслов’ян західної частини тщинецько-комарівської культури (див. Тшинецько-комарівська культура), частини прагерманців скандинавської бронзової доби¹ та групи італо-кельтських племен курганної культури². Вірогідно, античні географи та історики знали лужицьку культуру під іменем венедів³ або венетів. В ранньому середньовіччі венетів вважали предками слов'ян або, навіть, ототожнювали їх зі слов'янами побережжя Балтійського моря, - яке, до речі, в давнину називали Венетським. Ядро культури склалось у східній Німеччині, в басейні рік Шпрее, Одеру та Ельби й дуже швидко люди лужицької культури розселились по всій території сучасних Польщі та Словаччини. На територію західної України племена лужицької культури мігрували вздовж верхньої та середньої течії Західного Бугу.

Господарство лужичан

Люди лужицької культури займалися орним землеробством, використовуючи дерев'яні плуг та соху. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито, овес, горох, кормові боби, сочевицю, льон та мак. Із садових культур вирощували яблуні, груші та сливи. Найважливішими домашніми тваринами були корови та свині, а також вівці, кози, коні та собаки. На конях їздили верхи та запрягали їх у колісниці. Полювали й рибалили. Цікаво, що для древніх лужичан жаб’ячі стегенця були, очевидно, щоденною їжею. Кам'яні сокири використовувалися протягом усього часу існування лужицької культури, з кременю виготовляли також долота, тесла, наконечники стріл та мікролітичні вкладні для серпів та ножів. З костей та рогів робили мотики, деталі кінської упряжі, вістря стріл, гарпуни, держаки для серпів та руків’я ножів. Лужичани чудово знались на ткацтві та прядінні. Металургійна сировина була привізною, - переважно з Трансільванії, - і з неї місцеві ремісники виготовляли характерні бронзові шпильки та застібки-фібули, мечі з заклепками для фіксації руків'я, браслети зі спіральними щитками, різні типи бойових сокир. Глиняний посуд хоч і вироблявся вручну, без використання гончарного кола, проте вирізнявся великою різноманітністю форм. Поряд з грубим кухонним, виготовлявся вишуканий, часто орнаментований геометричною нарізкою й покритий блискучим лощінням, посуд. Є горщики з низько розташованими плічками, великі посудини для зерна та припасів, амфори, глечики, келихи, миски та кухлі посудини, поховальні урни.

Початок залізної доби

Лужичани контролювали північну ділянку Бурштинового шляху (див. Культура кулястих амфор), який вів від узбережжя Балтійського моря до Адріатики. Завдяки цьому у лужичан встановились тісні контакти як з північними скандинавськими, так і з південними кельтськими й фракійськими племенами, а через Наддніпрянщину — з людьми північного Кавказу. Серед імпортних виробів зустрычались різноманітні типи ювелірних прикрас, бронзовий посуд, пряжки для поясів, зброя та скляне намисто. Тому лужичани були знайомі з усіма тодішніми ноу-хау і доволі швидко познайомились з залізом. Ймовірно, залізна зброя імпортувалась з Кавказу і коштувала надзвичайно дорого, оскільки технологія виготовлення заліза в Європі ще була невідомою і з’явилась у лужичан тільки на завершальному етапі існування культури.

Лужицькі села

Лужичани будували як відкриті села, так і добре укріплені поселення, які, вірогідно, під час ворожих набігів служили притулками для людей декількох навколишніх сіл. Такі притулки будувались у важкодоступних місцях, оточували ровами й земляними валами, які будували з дерев’яних зрубів, заповнених ґрунтом або камінням. Села складалися з будинків на стовповій конструкції, стіни яких зводили з тинів, обмазаних глиною чи забраних дошками. Хати були прямокутними з двома-трьома кімнатами. В одній кімнаті знаходилось вогнище, обкладене камінням. Крім наземних споруд будували льохи для зберігання припасів, будівлі господарського та виробничого характеру й печі на відкритому повітрі. На деяких поселеннях існували так звані довгі будинки, розділені на окремі квартири з окремим вогнищем у кожній.

Поля похоронних урн

Цвинтарі були великими й містили тисячі могил. Лужичани спалювали своїх покійників, ґрунтові поховання траплялись вкрай рідко. Зрештою, звичай кремації та безкурганних поховань був тоді загальноєвропейським трендом, породивши, навіть, специфічний археологічний термін — спільнота культур полів похоронних урн. Залишки перепалених костей зсипалися в глиняні урни, які зверху накривали звичайно каменями або уламками посудин і закопували в неглибоких ямах. На деяких цвинтарях трапляються глибокі п’ятиметрові ями заповнені численними людськими кістками, що, можливо, є свідченням людських жертвоприношень або, навіть, ритуального канібалізму. У могилу разом з урною поміщали посуд для їжі й питва, прикраси, дрібні предмети домашнього побуту. Металеві похоронні дари були рідкісними, зате є численні скарби, що містять дорогі бронзові та золоті вироби. Можливо, ці скарби, так само як і поява численних укріплень, є свідченням набігів кіммерійських (див. Чорногорівська культура), а потім скіфських (див. Культура скіфів-кочовиків) загонів мисливців за рабами, які стали доволі частими на завершальному етапі існування лужицької культури.

Історична доля лужицької культури

Занепад лужицької культури розпочався зі зміни клімату, який став прохолоднішим і вологішим. Це, своєю чергою, призвело до зміни способів обробітку землі, що започаткувало реорганізацію мережі поселень, а відтак і до руйнування чинних економічних і соціальних структур. Додатково дестабілізації сприяли скіфські вторгнення. Внаслідок цих процесів лужицька культура розділилась на декілька груп, котрі надалі еволюціонували своїми шляхами. Частина цих груп була асимільована сусідніми народами, частина мігрувала на південь. Північна частина лужицьких племен еволюціонувала в слов’янську поморську культуру.