Виживання в часи холоду

Про пізній палеоліт в праУкраїні

Близько 20 000 року до Р.Х. Льодовиковий період досягнув максимуму. Єдина раніше людська спільнота носіїв ґраветтської культури розділилась на частини, зв’язки між якими були втрачено і кожна з них почала розвиватись по-своєму.

В біології місце, яке підтримує ізольовану або реліктову популяцію раніше більш поширеного виду називають рефугіумом, тобто притулком. В Європі часів льодовикового періоду було тільки два рефугіуми, в яких на більш ніж 5 тисяч років зосередилось людське життя, — по одному на заході і на сході. І один з них включав терени праУкраїни.

На заході людське життя збереглось у Франко-кантабрійському регіоні - території від Астурії на півночі Іспанії до Провансу на південному заході Франції. Іноді до складу цього регіону включають також північну Каталонію. Починаючи з 22 000 року до Р.Х. франко-кантабрійська частина колишніх ґраветтців еволюціонувала в салютрейську культуру (назва від скелі Solutré у французькому регіоні Бургундія-Франш-Конте), яка пізніше стала основою для культури мадленської (від La Madeleine – скельної місцевості у французькому департаменті Дордонь).

На сході ж притулком стали землі Апеннінського та Балканського півостровів та північне Причорномор’я. При цьому переважна більшість нащадків ґраветтців зосередились на теренах, які майже повністю збігаються з землями теперішньої України. Цю нову спільноту називають епіґраветтом, тобто післяґраветтом, оскільки ті люди ще продовжували давні ґраветтські традиції, хоч і в нових умовах.

Саме звідси, з цих двох локацій – франко-кантабрійської та української - з початком потепління близько 15 000 року до Р.Х. почалось повторне заселення Європи. І це означає, що терени праУкраїни зіграли важливу роль в загальноєвропейській історії тих часів.

Культури пізнього палеоліту

Молодовці

Втім, нові умови викликали незворотні культурно-етнічні зміни. Близько 23 000 року до Р.Х. декілька кланів ґраветтців рушили долиною Пруту з теперішньої румунської Трансільванії на схід. Згодом ця група відізолювалась від основного ґраветтського етнічного масиву, створивши свою власну культуру, яка отримала назву молодовської (від тепер затопленого села Молодово у Дністровському районі Чернівецької області). Молодовські пам’ятки зустрічаються не тільки в Україні, де вони є найбільш масовими, але й в Молдові та Румунії, де їх менше, але вони старші за віком. Цікаво, що молодовці майже не користувались ґраветтськими технологіями, хоча й були знайомі з ними.

Характерними для них були технології, створені ще неандертальцями. Та й епонімне поселення молодовців в Україні було зведене буквально на підвалинах стійбища неандертальців. Напрошується гіпотеза, що предки молодовців контактували, а може й співпрацювали з неандертальцями. Можливо також, що молодовці були нащадками людсько-неандертальських метисів, які перейняли від неандертальців навички та інформацію про існування неандертальського анклаву у долині Дністра й цілеспрямовано прийшли саме сюди.

Зокрема, археологічні дослідження в Молодове демонструють залишки жител, каркасом яких служили кості й ікла мамутів. Досі достеменно невідомо, кому належали ці будівлі, - ще неандертальцям чи уже людям, - позаяк об’єктом полювання людей для молодовської культури були зовсім на мамути, а олені. Вони й переселились в долини Дністра й Пруту саме задля того, щоб контролювати маршрути стад північних оленів, які пролягали тут.

Анетівці

Майже синхронно до молодовської, на півдні України виникла анетівська культура (від села Анетівка Вознесенського району Миколаївської області), яка постала, вірогідно, внаслідок тривалої ізоляції декількох кланів ґраветтців, що прийшли сюди з північного заходу України. Причиною міграції і, за великим рахунком, виникнення культури стала зміна об’єкта промислу з мамутів на бізонів. Бізонів було більше, аніж мамутів, гуртувались вони величезними стадами і надміром розуму не відзначались. Тому полювати на них було легко, якщо застосовувати відповідні мисливські стратегії. Анетівці полювали облавним способом, заганяючи бізонів, - а ще коней, оленів та сайгаків - в яри зі стрімкими берегами.

Стійбища анетівців, зазвичай, знаходились поблизу родовищ кременю, і тут дуже часто виявляються майданчики, призначені для первинного обробітку кременевих заготовин. На поселенні поблизу Анетівки знайдено ритуальний комплекс де, очевидно, проводились якісь колективні свята.

Анетівці жили невеликими родовими громадами й були, як всі ґраветтці, надзвичайно мобільними людьми. Їм вдалось пережити льодовиковий максимум, а коли холод почав спадати, анетівці розширили ареал свого проживання і їхня кількість зросла, що дало їм можливість асимілювати своїх сусідів – людність молодовської та кам’янобалківської культур.

Кам’янобалківці

Поява кам’янобалківської культури (від річки Кам’яна Балка в Мясніковскому районі Ростовської області Росії) пов'язана з міграцією племен імеретинської культури, які проживали раніше в долині ріки Квіріла в сучасній Грузії (Імеретія). З собою ці люди принесли навички полювання з луком та стрілами, одомашнених собак та доволі архаїчні традиції оріньяцького культурного кола, які в Європі вже забувались. Ймовірно існувало не менше двох хвиль міграцій з Кавказу.

На нових землях кавказці зустрілись з потужнішою хвилею міграції людей ґраветтської культури, які рухались з північного заходу. В результаті взаємної асиміляції двох груп переселенців постала нова культура степових мисливців на коней та бізонів. При цьому, кам’янобалківці не втрачали зв’язків з своїми кавказькими родичами. Можливо, притік свіжої крові чинив кам'янобалківську культуру добре збалансованою та адаптованою до змін, завдяки чому вона проіснувала доволі довго, поступово асимілюючись з анетівською.

Мізинці

Північно-східна група ґраветтців, просунувшись долиною Десни на північ, утворила в середній та верхній течії Дніпра й Десни мізинську культуру (епонімна пам’ятка село Мізин, Новгород-Сіверського району Чернігівської області). Мізинці були класичними мисливцями на мамутів, яких тут водилось багато, до того-ж в Десні чудово ловилась риба.

Появі нової культури сприяло ще й те, що до місцевих ґраветтців долучилась група їхніх одноплеменців з Центральної Європи. Однією з інновацій, яку принесли з собою прибульці, були мікролітичні технології. Мікроліти отримували, відщеплюючи невеличкі пластинки, лусочки розміром з ніготь, від кремінного ядра-нуклеуса. Для отримання таких пластин потрібні були особливі навички й досвід, однак помилка в роботі коштувала недорого, оскільки сам нуклеус залишався майже цілим і можна було повторити спробу. А от з виготовленням великого цілісного знаряддя так не виходило - один невірний рух і заготовину треба було викидати.

Мікроліти використовували для створення складних композитних знарядь. В дерев’яну чи кістяну рамку вставляли декілька мікролез, фіксуючи за допомогою клею та мотузок. При втраті функціональності в інструменті замінювали пластини так, як в нещодавні часи робили чоловіки, замінюючи леза у безпечній бритві. Вклади до композитних знарядь можна було брати з собою в дорогу і виконувати поточний ремонт знарядь на місці.

Деснянці

Розвиток мікролітичних технологій та потепління клімату призвели близько 15 000 року до Р.Х. до еволюції мізинської культури в деснянську (від назви ріки Десни). Ареал поширення деснянців спочатку майже збігався з територією мізинської культури, хоча надалі він розширювався та пересунувся на схід. Частина людей деснянської культури дісталась долини Оки, а деякі клани мігрували на захід - в долину Вісли.

Міграції деснянців були, очевидно, пов’язані з економічними причинами: клімат ставав що не рік, то теплішим і приполярна мамутова фауна відступала на північ. Тому перед людьми поставав вибір: надалі полювати на мамутів і рухатись слідом за ними, або ж залишатись в рідних пенатах і вчитись жити по-новому. При цьому ті, хто залишився, теж мусили вибирати між північними оленями та кіньми, себто між лісом і степом.

Межирічці

Південна група деснянців близько 14 500 року до Р.Х. просунулась далеко на південь долиною Дніпра, перекваліфікувавшись у мисливців на степову дичину – коней та бізонів. Тривала ізоляція та зміна мисливських навичок призвели до появи нової культури, яка отримала назву межиріцької (від села Межиріч Канівського району Черкаської області).

Завдяки значному потеплінню умови життя людей покращились і сприяли розростанню цієї культури. Однак, те ж таки потепління стало й причиною катастрофи, яку пережили люди палеолітичної праУкраїни. Завдяки швидкому таненню льодовиків, на місці теперішніх Прип’ятських боліт утворилось гігантське озеро з прісною і дуже холодною водою. Щовесни озеро переповнювалось і надлишок води стікав у Дніпро, викликаючи сильні повені. Котроїсь весни за 12 000 років до Р.Х., перемичка між озером та річищем Дніпра не втримала тиску води. Вал холодної, змішаної з піском, галькою та щебнем води прокотився долиною Дніпра. Саме тоді утворились Конча-Заспа у Києві, Ігренський півострів у Дніпрі та Олешківські піски в низов’ях Дніпра.

Ця катастрофа прирекла мешканців частини межиріцьких поселень на голодну смерть, оскільки селевий потік зруйнував екологічний баланс величезних територій, перерізав сезонні шляхи міграції тварин і позбавив мисливців здобичі. Частина з тих, що вижили, асимілювались з сусідніми племенами, а інша частина мігрувала на південь та південний схід, поклавши початок мезолітичній осокорівській культурі.

Липчани

Близько 13 000 року до Р.Х. від людності анетівської культури відділилась група, яка мігрувала на північній схід від основного ареалу і утворила липську культуру (назва походить від ріки Липа поблизу Дубно Рівненської області) в Східній Галичині та на Волині. Вірогідно, в формуванні культури взяли участь якась наразі неідентифікована група мігрантів близькосхідного походження.
Люди липської культури зберігали певні архаїчні риси оріньяцького минулого, що може послужити доказом Їх частково близькосхідного родоводу.

Липчани були мисливцями на північних оленів і разом з ними покинули терени України, мігрувавши на землі сучасної південної Польщі.

Етнічний базіс майбутніх українців

Люди усіх цих культур праУкраїни часів пізнього палеоліту ще не були окремими етносами. Звісно, існували регіональні відмінності обумовлені різними способами адаптації до оточуючого світу, але всі ці люди були безпосередніми нащадками ґраветтського населення Європи. Вони розмовляли спільною мовою, яка тільки почала ділитись на діалекти та окремішні мови, а їхні вірування та світогляд були близькими.

Рефугіуми зберегли первісним європейцям життя, але й розділили спільноту на частини, які поклали початок новим археологічним культурам. Переважна більшість носіїв цих культур стали етнічним базисом, на якому творились уже справжні етноси праУкраїни. Більше половини сучасних українців по жіночій лінії є генетичними спадкоємцями палеолітичних мисливців, котрі жили на наших землях 20 000 років тому.