Словени й анти - чиї вони нащадки?

Про походження ранніх слов'ян

Під кінець ІІ століття в праУкраїну приходять готи, які в Подніпров’ї створили власну державу Оюм. Як противага Оюму постала мультиетнічна черняхівська культура, яка стала ядром політичної спільноти, відомої як імперія гунів. З75 року готський король Вінітарій захопив слов’янського князя Божа та його старійшин і велів їх розп’яти. 375 року наступник Божа князь Баламир розгромив готів прогнав їх з праУкраїни. Черняхівська держава стала домінуючою силою в східній Європі, але, зазнавши поразки від гепідів, розпалась на два племінні союзи.

Східний союз сформувався на основі слов’яно-балто-сарматської спільноти. Тодішні історики називали цих людей антами, хоча самі себе вони, вірогідно, іменували хорватами. Західний союз, відомий як словени, - це слов’яни-венеди та, асимільовані ними тракійці. Мовою обох союзів була слов’янська, а релігією – політеїзм. Однак, базовий міф слов’янського язичництва акцентувався по-різному. Для антів в ньому важливішими був Перун, для словенів – як Перун, так і його антагоніст – Велес. Між антами й словенами існувало суперництво, доки словени не запросили аварів, котрі спустошили землі антів. Авари разом зі словенами створили власну державу – Аварський каганат.

Упродовж життя декількох поколінь відбувався процес злиття антського та словенського союзів та остаточна слов’янізація їх учасників. Цей процес супроводжувався масовою міграцією слов’ян на Балкани та в центральну Європу, через що Україну називають матір’ю слов’янських народів.

Культури ранніх слов'ян та їхніх сусідів

Пеньківська культура

Пеньківська культура (від села Пеньківка Вінницької області) виникла близько 500 року на основі східної частини черняхівсько-київських племен, які в свою чергу були прямими нащадком скіфів-орачів. Звідси й двомовність, хоча й з перевагою слов’янською мови, і певні, доволі архаїчні, особливості матеріальної та духовної культури. В процесі формування пеньківської культури значну роль відіграли скіфські та, особливо, сарматські елементи. Грецькі історики називали пеньківців антами, а це слово має іранське походження й означає людей, що живуть на краю, - крайніх. І, з точки зору іраномовного світу, вони справді такими були, мешкаючи на крайньому заході іранського ареалу – весь лісостеп аж до Пруту та частину степової зони де ще існували пізньосарматські кочовища. Втім, самі себе анти називали хорватами - народною формою етноніму сармати, що підтверджує сарматське походження принаймні частини пеньківців.

Анти-хорвати були землеробами та скотарями, додатково займаючись мисливством та риболовлею. На теренах пеньківської культури існувало декілька металургійних центрів, де виплавлялась значна кількість кричного заліза, з якого місцеві ковалі виготовляли потрібні в господарствах інструменти. Пеньківці виготовляли дуже багато зброї. Насамперед це масивні ланцетоподібні вістря списів та трилопатеві гостряки стріл для потужних складних луків. У порівнянні з іншими слов'янськими культурами на території пеньківської культури знайдено значно більше ювелірних виробів з кольорових та благородних металів.

Укріплених міст в ареалі пеньківскої культури небагато. Очевидно, вони не мали оборонного значення, а служили ремісничими центрами та центрами адміністрування. Одне з міст, а саме Пастирське, було осередком політичної влади та резиденцією правителя. Похоронний обряд у антів був переважно слов’янським, коли покійників спалювали за межами цвинтарів, а рештки хоронили у ямках, хоча траплялись і чисто сарматські ґрунтові поховання.

Празько-корчацька

Західна ж частина ядра колишньої імперії Атили трансформувалась в празько-корчацьку культуру (від села Корчак в Житомирській області та матеріалів Празького музею), яка постала на основі групи племен слов’янського та почасти фракійського походження. Територія поширення празько-корчацької культури досить чітко збігається із визначеним ще античними істориками ареалом венедів. Можливо там виникла теперішня самоназва слов’яни (в більш ранньому варіанті, вірогідно, словени або, як казали греки, склавени) як людей незалежних від сарматських впливів (від індоєвропейського кореня suosa - воля). На відміну від антів-хорватів люди празько-корчацької не були слов’яно-іранськими білінгвами, хоча впливи фракійської та кельтської мов в західних діалектах слов’янської мови були значними.

Основу господарської діяльності племен празько-корчацької культури становили землеробство й скотарство. В поселеннях знаходились невеликі металургійні та ковальські майстерні, які виготовляли інструменти та зброю. Празько-корчацька культура мала укріплені міста, які, очевидно, служили резиденціями племінних вождів. Найбільше з таких міст - Зимне поблизу Володимира на Волині, яке було і резиденцією князя, і ремісничим та торговим центром одночасно. На всій території празько-корчацької культури був поширений традиційний для більшості слов’ян обряд кремації мертвого тіла яке відбувалось за межами могильника.

Спочатку празько-корчацька культура була поширена на території південної Польщі, Чехії, Словаччини та української Волині. Пізніше ареал її поширився на північну частину Польщі, східні землі Німеччини, білоруське Полісся, середню частину Правобережної України, Молдову й північно-східну Румунію. Великою мірою ця територіальна експансія була обумовлена спілкою з аварами, разом з якими празько-корчацькі словени сформували слов’яно-аварську державу.

Словени вперше згадуються в контексті військової політики на дунайському кордоні візантійського імператора Юстиніана I. Візантійський історик Прокопій Кесарійський вказує, що близько 545 року мав місце військовий конфлікт між антами та словенами, який закінчився перемогою словенів. Ймовірно, конфлікт інспірували самі візантійці, користуючись давними протиріччями між східної та західної частинами імперії Атили. І цілком не виключено, що коріння таких протиріч сягають ще давніших часів, коли існували дві слов’янські культури – зарубинецька та пшеворська.

Перун проти Велеса

Розбіжності стосувались не стільки домінації в слов’янському світі, скільки питань світоглядних. Всі слов’яни були нащадками аріїв, а тому, по-арійськи, головним в божественному світі вважали чоловіче начало. Базовим давньослов’янським міфом був міф про боротьбу двох начал – небесного й підземного, білого й чорного, правди й кривди. В цьому всі слов’янські племена були одностайні, розбіжності ж починались з того, якого саме бога вважати головним, а якого другорядним? Небесний отець міг бути втіленим в образі громовержця й великого воїна Перуна і тоді він справді був небесним. Проте у західної половини слов’янських племен існував культ бога підземного світу - Велеса (Волоса, Волоха). Бог Велес уявлявся їм у вигляді змія, що є явним пережитком трипільського минулого. Доарійське походження Велеса підтверджується ще й тим, що його божественною роботою було підтримання чаклунських знань і дарування земних багатств.

Перун і Велес боролись між собою, а тому слов’янство з самого свого початку було розділено на дві групи племен, одна із яких визнавала верховенство Перуна і, відповідно, правого, правдивого світу, а друга вірила Велесу і поклонялась йому, шануючи не правду, а кривду. Кривду, звичайно ж, з точки зору православних вірних Перуну (нічого спільного з християнством!).

Неважко зрозуміти, що перуністами були слов’яно-іранці. А от велесівці - це нащадки тих праслов’ян, які не входили ні до скіфської та сарматської держав. Західні слов’яни зберегли найбільше звичаїв своїх далеких староєвропейських предків і для них іраномовні скіфи та сармати зовсім не були людьми близькими. Занадто коротким був час перебування двох слов’янських груп в складі єдиної черняхівсько-київської спільноти, щоб подолати й згладити всі суперечності. В результаті після розпаду імперії унів, сформувалось два могутні слов’янські союзи: східний, перуністський, відомий з візантійських джерел як Держава Антів та західний, велесівський, відомий як Словенський племінний союз.

Перещепинська культура, булгари

Після 545 року анти стали союзниками Східної Римської Імперії і на якийсь час припинили свої набіги на візантійські землі. Також вони знайшли собі могутніх союзників в особі давньобулгарського племінного союзу, археологічним втіленням якого на землях України стала перещепинська культура (від села Мала Перещепина Полтавської області). Ймовірно, етнічна назва булгарів не була самоназвою, а прозвиськом, даним цим людям іншими тюркськими народами, оскільки пратюркський корінь bulğa означало щось, на кшталт бунтувати, підбурювати, порушувати спокій.

В антропологічному плані булгари являли собою європеоїдів з невеликою домішкою монгольських рис. Розмовляли тюркською мовою. Булгари упродовж перших століть нашої ери повільно мігрували з Центральної Азії на захід, асимілюючи дрібніші племінні групи іранського та угро-фінського походження і, десь в середині IV століття, опинились у Середньому Поволжі. Перша згадка про булгарів з’являється в анонімному латинському хронографі 354 року, де вони згадуються в списку племен та народів Причорномор'я. Вірогідно, саме тоді відбулись перші контакти булгарів з людьми черняхівсько-київської культури і частина булгарських племен знаходилась в складі імперії Атили або, принаймні, була її важливим союзником. Після розпаду імперії Атили вони залишились на землях лівобережної України, підтримуючи дружні стосунки з Державою Антів-хорватів. Найбільшими болгарськими племенами були кутригури та утигури (або оногури).

Основою булгарської економіки, як і у багатьох кочовиків, були кочове вівчарство й конярство та грабіжницькі набіги. В кожному роді були свої ремісники, найчастіше ковалі та ювеліри, які виготовляли побутові речі та прикраси. Особливою пошаною користувались майстри-зброярі, які виготовляли доволі складні технологічно предмети. До речі, характерною рисою булгарів була штучна деформація черепів, - звичай, який практикувався у багатьох кочових народів євразійських степів. Булгари українських степів були союзниками антів-хорватів і разом з ними воювали проти Візантії, а також проти словенів, мадярів та аварів.

У 632 році булгарські племена під проводом хана Кубрата об’єднались в племінний союз під назвою Велика Булгарія, який розпався близько 665 року. Старший син Кубрата - Батбаян та його брат Котраг залишились в Приазов'ї як данники хозар. Ще двоє синів Кубрата, Кувер та Альцек, мігрували в Паннонію в підданство до аварів. Останній з синів Кубрата, Аспарух, відійшов на Дунай, де булгари підпорядкували собі місцеве слов'янське населення (при цьому перейнявши слов’янську мову) і поклали початок сучасної Болгарії. Наприкінці VIII століття декілька булгарських кланів відкочували на середню Волгу і перейшли до осілого способу життя, створивши державу Волзьку Булгарію. Нащадками волзьких булгар, у формуванні яких взяли участь ряд інших тюркських і угро-фінських племен, є сучасні чуваші та казанські татари. Натомість та частина булгар, що залишилась в причорноморських степах, які у середньовічних джерелах відомі як чорні булгари, влились до складу салтівської культури і вплинули, таким чином, на етногенез українського населення середньої Наддніпрянщини.

Авари й словени

Союз з булгарами міг дати антам відчутні військові переваги в боротьбі зі словенами, а тому словени уклали спілку з аварами. У 560 році авари вогнем та мечем пройшлись по землях антів. Після серії пізніших набігів, анти-хорвати вимушені були визнати себе переможеними і з цього часу розпочалась масова міграція слов’ян на Балкани. Недарма Україну називають матір’ю слов’янських народів.

Натомість близько 580 року під проводом аварського кагана Баяна авари створили власну імперію на теренах сучасних Угорщини, Словаччини та Австрії і впродовж 30 років з перемінним успіхом грабували Візантію та воювали зі своїми сусідами. Нестор-літописець розповідає своїм читачам драматичну історію про те, як страшні авари підкорили слов’ян-дулібів та знущались над ними, запрягаючи слов’янських жінок до возів. Але це пізніше злорадство літописця з полян, тобто нащадка антів, оскільки словени були союзниками, а не васалами, чи, тим більше, рабами аварів.

Найдавніша чітка згадка про аварів походить з 463 року, і тоді цей народ кочував десь у прикаспійських степах. Етнонім авари вірогідно не є самоназвою і походить від тюркського кореня avare зі значенням повставати, руйнувати, блукати. Генетичні дослідження свідчать, що авари були північно-східним азійським народом, можливо тунгуського походження. Схоже на те, що панівний клас аварів був замкненою кастою, яка зберегла чистоту крові предків, в той час, як пересічні авари змішувалися зі слов’янами. Таким чином, в кожному новому поколінні аварів слов’янських генів, а разом з ними й слов'янських звичаїв та традицій ставало все більше.

Чільним заняттям аварів було кочове відгінне скотарство. Попри це, авари мали власних ремісників, в основному металургів та зброярів, які забезпечували аварських воїнів зброєю. Основу військової сили аварського каганату складала панцирна кіннота, підтримана кінними стрільцями та слов’янська піхота, яка йшла попереду війська – так званий біфольк, себто військо двох народів. У 630-х роках Само, сампроголошений правитель слов'янської держави, відомої як королівство Само, завдав аварам кілька важких поразок. Аварська імперія зменшилась вдвічі, однак аваро-словенський союз не розпався і навіть завоював собі нові землі в басейні середнього Дунаю. Очевидно, на той час принаймні деякі з лідерів слов’янських племен стали частиною аварської аристократії, а слов’янська мова - спільною мовою Аварського каганату. 788 року авари зазнали нищівної поразки від франків, а у 829 році болгари захопили решту аварських земель. Нащадки аварів, які пережили угорське завоювання у 890-х роках, ймовірно, були поглинені угорським і, частково, слов’янським населенням.

Колочинська культура

Ще одним осколком колишньої імперії Атили стала колочинська культура (від села Колочин в Гомельській області Білорусі), яка виникла на основі північної групи людності черняхівсько-київської культури з помітним впливом групи балтських племен галіндів мощинської культури. Генетично колочинці були однаково близькими як до празько-корчинської, так і пеньківської культур, хоча, вірогідно, розмовляли якоюсь з балтських мов. У господарстві колочинців домінувало підсічно-вогневе землеробство і, вірогідно, саме це стало причиною їх територіальної експансії.

В колочинських поселеннях трапляються залишки майстерень, пов'язаних з ковальством та металургією заліза й кольорових металів. Предметів з якісної сталі було небагато, найчастіше з неї виробляли зброю - наконечники списів та стріл. Натомість, більшість ремесл залишалися в межах родинного промислу.

Волинцівско-роменська

В антсько-словенському протистоянні колочинські князі підтримували антів, а коли ті врешті-решт зазнали поразки, колочинська культура припинила своє існування, ставши одним з елементів формування волинцівсько-роменської культури сіверян (від села Волинцеве та міста Ромни Сумської області). Сіверянська спільнота сформувалась внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен словенської празько-корчацької культури, які поступово асимілювали північних пеньківців та південних колочинців при значному впливі місцевого сарматського населення. Це спричинило появу специфічних рис матеріальної культури сіверян - літописного племінного союзу, який, згодом, увійшов до складу Русі. Час існування волинцівсько-роменської культури охоплює два періоди: більш ранній - волинцівський і пізніший - роменський. Не виключено, що, принаймні на першому, волинцівському етапі існування культури сіверян, вони були слов’янсько-сарматськими білінгвами.

Волинцівсько-роменське населення було землеробами. Другою за значенням галуззю господарства було скотарство з перевагою розведення великої рогатої худоби. Помітну роль відігравали також полювання, риболовля і бортництво. В кожному поселенні були ремісники, які виробляли доволі широкий асортимент інструментів, зброї та прикрас. Особливістю волинцівсько-роменської культури є велика кількість арабського срібла, як правило, у вигляді монетних скарбів. Характерно, що велику кількість срібних прикрас, - набагато більше ніж в інших слов’янських землях, - сіверяни виготовляли саме з монетного срібла.

Єдиним відомим волинцівським містом є Битиця, хоча укріплення цього міста були збудовані ще у скіфські часи і лише відновлені сіверянами. Співіснування у Битиці слов'янського й тюркського населення дає підстави вважати це місто форпостом Хозарського каганату на сіверянській території, оскільки на початку IX століття сіверяни потрапили в васальну залежність від Хозарського каганату. Загальноприйнятим обрядом похоронів була кремація. Хоча зустрічались трупопокладення, а отже якась частина сіверян дотримувалась звичаїв своїх кочових предків - скіфів та сарматів. Після походів київських князів Олега в 884 році й Святослава в 964 році, сіверяни стали платити данину київським князям, поступово втягуючись в процес інтеграції з Руссю. Востаннє сіверяни згадуються в літописах від 1024 року.

Салтівська

Ще однією культурою, яка певний час знаходилась у колі хозарських впливів була салтівська культура (від села Верхній Салтів в Харківської області). Основою салтівської культури були найбільш консервативні сарматські роди київсько-черняхівської культури з племені сарматів-аланів, які дуже важко розставались з традиціями свого кочівницького минулого і до яких долучились генетично й культурно близькі їм аланські племена північного Кавказу. Окрім сарматів, до її складу входили і східні слов’яни, і деякі тюркські булгарські роди. Салтівська культура включала два локальні варіанти лісостеповий землеробський та степовий кочівницький, до якого долучилась значна частина тюрків-булгар, платячи данину хозарам та прикриваючись їх військовою парасолькою.

Крім землеробства та скотарства, салтівці займалося мисливством, рибальством і ремеслом. Ремісничі осередки були зосереджені в великих поселеннях та містах. Салтівські зброярі виготовляли багато зброї. Численними є скарби срібних арабських монет та коштовностей східного чи візантійського походження. Грошовий обіг здійснювався на основі арабських срібних монет. Салтівська культура почала занепадати після походу 965 року київського князя Святослава Ігоревича на Хозарський каганат. Остаточно салтівська культура була розгромлена та знищена печенігами, а її населення почасти злилось з іншими кочівниками, а почасти було асимільоване сіверянами.

Візантія

В 476 році син одного з соратників Атили Одоакр, якого наші козацькі літописці називали Одоацером і вважали прямими предком українського народу, відняв корону в останнього римського імператора Ромула Августула (себто Августеняти по-нашому) і переслав її до Константинополя, тим самим завершивши історію Західної Римської Імперії. Єдиною спадкоємицею Риму залишилась Східна Римська Імперія або, як ми кажемо, Візантія. Присутність Візантії в українських землях була мінімальною. Однак, культурний та релігійний вплив візантійців на формування нашого народу неможливо переоцінити.

Двома найбільшими опорними пунктами візантійців в Криму були Херсонес та Боспор, але для запевнення сполучення між Херсоном та Боспором візантійській адміністрації довелось створити низку корабельних стоянок у найзручніших для базування суден бухтах південного узбережжя Криму. На скелях та пагорбах, звідки можна було візуально контролювати основні перевали головного пасма Кримських гір, зводились фортеці, через які йшли стратегічно важливі шляхи від гаваней на узбережжі вглиб півострова.

У другій половині VII століття в Криму з'являються хозари, які заволоділи Боспором та майже всім кримським півостровом, крім Херсонеса. Вони поклали основу кримському народу караїмів. З кінця Х століття територія Боспорського царства потрапила під владу давньоруського Тмутараканського князівства. В XI столітті степовий Крим підкорили половці, які пізніше дали початок кримським татарам. Херсонес же з IV століття виконував функції пункту спостереження за степами північного Причорномор’я та політичним форпостом Візантії, через який імперія впливала на політичну ситуацію у степовиків та на Русі.

В середньовіччі Херсонес був єдиним містом Криму з перевагою власне грецької людності, оскільки на південному березі півострова жили алани й готи, які теж прийняли християнство та грецьку культуру, але довіри у константинопольського уряду не викликали. Тому херсонесити отримували від Візантії політичну й економічну підтримку, а також гроші на утримання невеликого військового гарнізону з місцевих жителів. Після руйнування Херсонесу золотоординцями у 1399 році влада Візантії в Криму залишалась номінально до османського завоювання 1475 року. Середньовічні ромеї або прийняли іслам, влившись в кримськотатарський етнос, або продовжували жити ізольованими християнськими громадами, поки в 1778 році не були виселені Суворовим в Приазов’я, ставши маріупольськими греками.

Провідна роль ранніх слов'ян в черняхівсько-київській культурі

Черняхівсько-київська культура займала територію України, Молдови, Румунії, Болгарії, Словаччини, Чехії, Угорщини, південний схід Польщі та південь Білорусі, а її творці досягли дуже високого рівня розвитку. Ким же вони були? Німецькі, польські, радянські, а за ними і російські автори вважають готів чи не єдиним творцем черняхівських артефактів. Англомовна вікіпедія називає сарматів та тракійців гето-даків. Українські вчені скромно говорять про поліетнічність культури – тобто така собі складчина. Але яку роль відігравали в цій складчині слов’яни? І як сталось, що спадкоємцями черняхівської культури виявились аж два слов’янські племінні союзи – словенів та антів, при цьому готи переселились до Європи, а тракійці та сармати взагалі зникли, як народи?

А тому що ні західна, ні радянська історіографії ніяк не могли й не можуть визнати, що праУкраїна – це колиска слов’янства і провідну роль в черняхівській культурі відігравали саме слов’яни, котрі асимілювали інші етноси, адже люди переймають мову тих, хто має над ними владу. І що саме слов’яни були тими гунами, назва яких уже стала ім'ям загальним, хоча сучасники й очевидці вперто називали їх скитами й антами (тобто слов’янами), записували слов’янські слова їхньої мови та пригощалась квасом з їхніх рук? І чи є, в Україні, хоч якісь сліди монголоїдних гунів, котрі нібито прийшли з півночі Китаю? Варто над цим поміркувати, чи не так?