Змієві вали

Своїй нинішній назві Змієві вали завдячують легенді. Кажуть, що колись давно на наші землі нападав величезний Змій-дракон - поїдав людей, вогнем з пащі спалював лани. Два силачі-ковалі, Кузьма та Дем'ян (як варіант Микита Кожум’яка) спіймали Змія, запрягли його в гігантський, ними ж викуваний плуг і змусили проорати борозну навколо всієї Руської землі та її столиці Києва. Ґрунт, вивернутий з борозни, утворив високі й довгі насипи, а сама борозна стала глибоким непрохідним ровом. Знемагаючи від важкої праці й спраги, Змій дотяг плуг до ріки (в інших варіантах казки - до моря), а там, підупавши на передні лапи, став пити воду, поки не згинув...

Але це красива легенда, а легенди про злих зміїв та відважних змієборців є характерними для міфології всіх народів, чиїми пращурами були давні арії. І навіть більше! Назва Змієві вали повелась з короткого повідомлення, опублікованого в 1844 році дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей Тетбу де Маріньї1. В окремих місцевостях, вали мають різні назви: Великий та Маленький вали, Чорний, Отаманський, Половецький, Окоп, Перейма, Пересип, Турецька гребля.Іноді, навіть, один і той самий вал і різних місцях називають по-різному. Втім, топонімічні відмінності аж ніяк не прояснюють загадки походження валів. Зрозуміло, що ці споруди будували люди. Працьовиті, талановиті, знаючі люди. Та чи знаємо ми, ким ці люди були? Щоб знайти адекватну відповідь, давайте придивимось уважніше до цих споруд.Як виглядали валиЗмієві вали виконані дуже солідно - це не просто великі земляні купи. У долинах рік насипи складаються з піску, на вододілах - з піску або суглинку, на підвищених ділянках - із глини. Те, що зараз виглядає як згладжені часом пагорби, у свій час було потужними та складними укріпленнями — суцільні вали заввишки до п’ятнадцяти метрів з шириною основи в двадцять метрів. В деяких місцях вали дублювались ще декількома паралельними земляними укріпленнями з глибокими ровами між ними. В товщі валів знаходяться дерев'яні конструкції, які скріплювали масу ґрунту, надавали їй необхідні висоту, крутість, стійкість і довговічність. Як правило – це ряди чотиристінних зрубів, заповнених усередині утрамбованою землею. Нерідко по гребні насипу зводили ще й частокіл. Спосіб, відомий нам з часів Русі. Саме так будували оборонні стіни давньоруських міст.

Втім, Змієві вали не є оборонними стінами такими, як стіни міст. А, принаймні, призначення їх було дещо іншим. Це потужні стаціонарні укріплення, розраховані лише на затримку кінноти противника при її спробі прорватись всередину укріпленого району. Ще й тепер, коли після сотень років занедбання вали розпливлись, на деякі ділянки кінний вершник в'їхати не може. А в часи, коли вони були щойно побудовані і про них дбали, на такий вал не міг видряпатись жоден кінь – з вершником чи без нього! Піші воїни могли, хоч і не без певних проблем, через такий вал перебратись, але коня ж не перетягнеш! Чи віз з амуніцією!

І власне в цьому було призначення валів – сповільнити наступ ворога, змусити його шукати обхідні шляхи, витрачати час на те, щоб зруйнувати чи підпалити частокіл (мабуть тому, більшу частину дерев’яних конструкцій спалено ще в давнину). А якщо навіть якимсь чудом вершникам вдавалось обійти один вал, то на певній відстані від нього вони наштовхувались на наступний. А між головними валами були ще поперечні насипи, різні відгалуження - словом, цілий лабіринт. Тим більше, що частина валів була побудована так, щоб вивести нападників, які напевне не дуже орієнтувались на незнайомій їм місцевості, в місця де їх чекали можливо нечисленні, але ефективні військові загони.

А з цього випливає, що будівничі Змієвих валів чудово знались на геодезії та фортифікації. Всі вали відмінно прив’язані до особливостей рельєфу - насипи зведені по лінії максимального перепаду висот, що дозволяло досягти значного збільшення висоти валу стосовно дна рову. Де саме вони збудованіАле ще більше вражає розмах та масштаби будівництва. На сьогодні на теренах України існує декілька груп валів.

Найбільшою з них є Змієві вали Київщини. Ця група складається з валів різної висоти і довжини, розташованих на правому березі Дніпра, вздовж річок Віта, Красна, Трубіж, Стугна та Рось. Їх загальна довжина сягає двох тисяч кілометрів.

Їх доповнює двовалова система укріплень поблизу Переяслава. Широкий одиночний вал тягнеться вздовж Сули від її гирла до середньої течії, доходячи до міста Суми. В Полтавській області два переривчасті вали розташовані на правих берегах Ворскли та Хоролу. На Харківщині – це також два укріплення довжиною 20 та 25 км поблизу міст Харкова та Змієва. Від середньої течії Південного Бугу центральних районів Черкаської області тягнеться великий Подільський вал з кількома меншими валами ра деяких ділянках. У чотирикутнику Львів - Луцьк - Рівне - Тернопіль насипано велику кількість низьких та коротких валів, більшість з яких уже розорана та знищена.

Від Тернополя аж до Кам’янця-Подільського пролягає система з двох центральних валів та додаткових насипів, деякі з яких сягають Буковини. Це так званий Придністровський Траянів вал. Нижній Траянів вал, що лежить на території Бессарабії, простягаючись від Затоки до Білгорода-Дністровського, а верхній Траянів Вал тягнеться безперервно вздовж річки Прут від молдавського міста Бендери до лиманів Ялпуг, Котлабух та Сасик.

Існують схожі укріплення і в Криму - це укріплення Перекопу та Кіммерійська стіна - трирядна система укріплень на Керченському півострові.

Звісно, не всі ці укріплення будувались одними й тими ж людьми в один і той же час. Та й технології їх спорудження є різними. Проте, вали правобережної України, так само як і вали Посулля та Полтавщини, виконані схожим способом і явно є цілісною системою. Цікаво, що ланцюжок Траянових валів (румунською Valul lui Traian), який тягнеться від західної Добруджі, через Молдову та Бесарабію аж до українського Поділля, наче доповнює цю систему. Схожі споруди знаходяться на межі Угорщини, Сербії та Румунії (їх там називають Чортовими греблями) і їх, це встановлено точно, зведено за часів Костянтина Великого2, між 306 та 337 роками. При цьому, Траянові вали на кілька десятків років молодші. Їх побудували римляни, хоча й не з наказу імператора Траяна3, а в інші імперські періоди. Щоправда, в румунсько-молдавському фольклорі імператор Траян перетворився на казкового персонажа, злого триголового демона, чимсь схожого на слов’янського Змія. Втім, архітектура, способи побудови, радіовуглецеве датування сумнів не залишають – це римська робота.

Але ж українські землі ніколи не були провінціями Римської імперії і нога римського легіонера сюди не ступала, якщо не рахувати Закарпаття, Буковини, західного Поділля, придунайських земель та Криму. То хто ж і коли будував Змієві вали?Чому це не споруди часів РусіПершим, що приходить на гадку – це часи князівської Русі, адже Русь мала постійні клопоти зі своїми східними та південно-східними сусідами, печенігами та половцями, котрі регулярно здійснювали грабіжницькі набіги на Руські землі. Таке припущення видається логічними, адже князівська Русь мала необхідні ресурси для зведення подібних споруд, а київські князі дбали про безпеку власних кордонів.

От тільки руські літописи не те, що не згадують про подібні грандіозні будівельні роботи, які для держави повинні були б стати мегаподією, вони взагалі майже не помічають Змієвих валів. Вали згадуються тільки, як орієнтири на місцевості, при описі військових дій князівських дружин проти половців та в міжусобних сутичках: війська пройдоша вал, ставши межі валом, ізидоша стрільці з валу, дружина йде за вал, пришедше до валови й не проходяче вала. Начебто вали для наших літописців є частиною природного ландшафту і нічим більшим. Щоправда, нам відомо (але не з руських літописів), що князівські війська використовували деякі вали, як оборонні споруди і навіть ремонтували їх. Втім, система оборони Русі від Степу була побудована на цілком інших засадах. Руські князі будували не вали, а мережу оборонних замків та вартівень, гарнізони яких повинні були попереджувати князівську дружину про появу степовиків і, по можливості, завдавати ударів по їхніх тилах. Ця мережа включала в себе і частину Змієвих валів, але далеко не всі з них, оскільки більша частина власне Змієвих валів розвернена фронтом на південь та південний захід, а не на південний схід, звідки можна було сподіватись нападів кочовиків.

Риску під гіпотезою про руське походження валів підвів радіовуглевий аналіз4: дерева, використані для будівництва каркасу валів, були зрубані після 150 року перед Різдвом і не пізніше 550 року нашої ери. Себто, однозначно, не Русь, а хтось набагато старший. Хто?

Задля справедливості, слід сказати, що ідея про глибоку древність Змієвих валів не є новою. Український історик Василь Ляскоронський5 датував вали прив’язаними до їх ліній курганами та городищам бронзової і навіть мідної доби, а Борис Рибаков відносив їх до скіфських часів. Опонуючи їм, інший український історик Михайло Брайчевськи6, стверджував, що існування таких валів в умовах общинного ладу, при відсутності єдиної централізованої влади і єдиної військової організації, позбавлене всякого сенсу. Та й хто б зігнав трудову армію, необхідну для їхнього будівництва?

Сенс оборонні споруди таки мали, а що стосується трудових армій … Чи обов’язково ними повинні були невільники? Бо хто зганяв трудові армії для будівництва Стоунхенджу чи інших мегалітичних споруд, зведених руками бездержавних народів. А таких споруд у Європі величезна кількість, чи не так? Просто люди при потребі мають здатність до самоорганізації та координації власних дій.

В різні епохи потреба в подібних спорудах лишалась завжди одна – оборона. Але вороги, від яких оборонялись був різними.

Сучасні археологічні дослідження вказують на те, що перші вали та рови на Черкащині насипали ще на початку першого тисячоліття до нашої ери люди чорноліської культури, відгороджуючись таким чином від своїх сусідів кіммерійців. Правда, це ще не були Змієві вали, справжні Змієві вали вочевидь набагато молодші. В наступну, уже скіфську епоху потреба в будівництві валів відпала: населення лісостепу жило в досить тісній співпраці з своїми степовими сусідами. До того ж Велика Скитія була достатньо могутньою та інтегрованою державою, щоб захищати себе на дальніх кордонах, а не всередині країни. Тільки під час сарматської навали, близько 250 року перед Різдвом, спостерігається якась спроба нашвидкуруч відновити хоча б деякі з валів.

Втім, це тривало недовго. Награбувавшись в своє задоволення, сармати прийшли до голови по розум, що курку, яка несе золоті яйця не рубають аби зварити казанок юшки. Зернова торгівля була тими золотими яйцями, за допомогою яких степовики багатіли, та й, зрештою, вони самі потребували зерна. А землероби потребували спокою, який отримували завдяки протекторату кочівників. Щоправда, у степовиків було ще одне джерело чималих доходів, а саме работоргівля. Але походи за живим товаром чинились в інші землі – добрий злодій на своїй вулиці не краде, чи не так? Попри те, навчені гірким досвідом, придніпровські землероби валів не руйнували, не розорювали їх на лани і, навіть, час до часу підсипали. Ну, так, про всяк випадок …

І мали слушність. Бо потреба в будівництві нових грандіозних оборонних споруд виникла після розпаду Великої Скитії і занепаду її наступниці Сарматії. Що ж створило цю потребу? В пошуках відповіді поглянемо на сусідні з праУкраїною терени.Кого і від кого захищали Змієві валиТраянові вали, як уже було сказано, побудовані римлянами. Сумнівів у цьому немає, оскільки для цього у римлян було достатньо ресурсів. І досвід, адже подібні споруди на кордонах своїх володінь римляни будували й раніше На колишньому кордоні з германськими племенами вали тягнуться на довжину 550 кілометрів. Стіна Адріана довжиною 118 км була побудована за наказом імператора Адріана7 у 122 році нашої ери на північних кордонах римської провінції Британії. Стіна Антоніна, 60-кілометрова оборонна споруда в Шотландії, була розпочата імператором Антоніном Пієм8 у 142 році нашої ери для захисту від варварів з півночі.

Такі укріплення називали лімесами (латинське limes – межа, кордон), а солдатів, які там служили - лімітанеями. Порівняно зі звичайними римськими військовими, вони, як правило, були місцевого походження, їм платили менше і загалом служба була менш престижною. До речі, права притока Дністра, яка відділяє етнографічну територію Бойківщини від Гуцульщини й досі називається Лімницею, що є, вірогідно, відлунням римських часів.

Придунайський лімес, частиною якого є Траянові вали, був побудований римськими військовими інженерами зі збереженням усіх попередніх традицій і нічим особливим не вирізнявся.
Зрозуміло і те, проти кого цей лімес зводився. Спочатку це були залишки військ останнього царя Дакії Децебала9, котрі після розгрому Дакії відійшли на терени сучасних Молдови та Буковини і звідти, разом з етнічно близьким їм фракійським народом гетів та союзними сарматами чинили партизанські наскоки на римські опірні пункти.

Однак, вже через кілька десятків років опір гетів почав зменшуватись, поступаючись більш мирним стосункам з римлянами – торгівля була вигіднішою ніж війна. Сармати теж втратили свій первісний бойовий запал і поступово осідали на землю, змішуючись з місцевим слов’янським чи фракійським населенням. А тюркські орди булгар та аварів ще кочували собі в прикаспійських степах. Проте це зовсім не означало, що в причорноморських степах запанував мир та спокій.

В першій половині ІІІ століття готи почали розселятись зі своєї прабатьківщини на острові Готланд приблизно в середині першого століття. Орієнтовно у 190 році після Різдва вони, під проводом напівлегендарного короля Філімера10, досягли української Волині. При цьому кінцевим напрямком їх руху стало насамперед північно-західне Причорномор’ї та Крим. Саме ці терени, які вони звали країною Оюм (Країною вод у перекладі з готської), схоже, асоціювались для готів з чимсь на кшталт землі обітованої для євреїв. Розселившись в Оюмі, готи підкорили собі грецькі міста-колонії Причорномор’я і поставили під свій контроль всю хлібну торгівлю регіону, що, зрозуміло, давало значні прибутки.

Готи, як і більшість германських племен того часу, були пасіонаріями, а тому, вибудувавши державу негайно почали розширювати її терени. Щораз то частіше готські дружини стали з’являтись в землях балканських римських провінцій. При цьому, готські походи в задунайські римські провінції чинились не з якихось ідеологічних причин, на кшталт особистої неприязні до римських олігархів, а тільки і виключно заради грабунку.

Ця критична ситуація надала нового імпульсу будівництву Дунайської оборонної лінії. Римляни, таким чином, намагались захистити населення своїх придунайських провінцій від загрози з боку Оюму.

Та якщо з задунайського римського боку будівництвом займалась Імперія, яка, навіть у важкі для себе часи, ще могла собі дозволити таку коштовну справу, то хто будував вали з придунайського боку? Тим паче, на Київщині? Бо це справді вимагало неабияких зусиль - підрахунками для зведення одного кілометру валу потрібно десь біля сотні робітників, які працювали б повний світловий день на протязі всієї теплої пори року, і таких валів, по Україні, як було уже сказано, дві тисячі кілометрів і то тільки тих, що збереглись до наших часів. А ще потрібні теслі, лісоруби, візники, ковалі, кухарі. А ще порахуймо кількість необхідної їжі, лопат, сокир, нош, возів і всього необхідного. А ще хтось, хто повинен був тримати усю систему в голові і керувати її зведенням. І це в часи, коли не було ні телефонів, ні телеграфу, ні теодолітів, ні мап, ні навіть звичайного паперу! Римляни мали досвідчених інженерів, армії рабів, щоб копати рови та сипати землю і армії легіонерів, щоб рабів охороняти. Але чи було все це у людей, які тут жили саме за часів Риму? Хто міг дозволити собі витратити неймовірну кількість ресурсів, щоб вибудувати фортифікації рівноцінні Лімесу, якщо й не більші? І навіщо це робилось?

На друге запитання відповісти легко. Якщо римський Лімес повинен був захищати населення римських провінцій від готів, то сам напрошується висновок, що Змієві вали, зведені в той самий час, повинні були захищати місцеве населення від того ж самого ворога, позаяк більшість валів центральної України розвернені лицем до Оюму і З військовою точки зору українські Змієві вали доповнюють Траянові, а все разом являє собою цілісну оборонну систему. А от щоб відповісти на перше питання мусимо, в першу чергу, подивитись хто саме жив тоді в праУкраїні?Ким були і як жили будівельники Змієвих валівВраховуючи звичайну при радіовуглецевому датуванні похибку, можна майже напевне сказати, що час побудови Змієвих валів припадає на існування черняхівсько-київської археологічної культури. І тут доречно зауважити: якщо про Трипілля та про скіфів з сарматами знають майже всі, то про черняхівсько-київську культуру дискутують здебільшого тільки фахівці, хоча вона для української історії має величезне значення.

Причина цього явища є політичною. Радянські історики старанно уникали будь-яких згадок про Оюм – готську державу в Криму та Причорномор’ї. Річ у тім, що Адольф Гітлер мотивував своє бажання анексувати Тавриду. Це, мовляв, наша історична земля, а те, що епізод цей тривав всього лише трохи більше ніж півтора століття на тлі тисячолітньої історії цих земель, фюрера не хвилювало. Відповідно, замовчувалось і існування тієї сили, яка Оюму протистояла і яка, врешті-решт його перемогла.

А що витерти геть зовсім з історичних мап таке явище, як черняхівсько-київська культура було неможливо, її статус принижувався. Ну, були собі якісь там слов’яни, трохи фракійців, трохи сарматів та скитських недобитків, а ще лісовиків-балтів і всі вони якось там собі жили.

Але кількість виявлених пам'ятників черняхівської культури уже зараз досягає чотирьох тисяч, що свідчить про велику щільність населення. На ті часи це була одна з найбільш численних спільнот людей на теренах центральної та східної Європи — в період розквіту її чисельність сягала кількох мільйонів осіб. При цьому черняхівська культура охоплювала також південний схід Польщі, Чехію, Словаччину, частину Угорщини, схід Румунії та північ Болгарії.

З самого свого початку черняхівська культура формувалась як поліетнічна та синтетична, ввібравши в себе культурний досвід не тільки слов’янських та іраномовних народів, але й колоністів з грецьких міст Причорномор’я та переселенців-готів. І, поза всякими сумнівами, взірцем для неї була антична культура Римської імперії в часи її розквіту, тобто саме в ті Траянові часи про які згадує Слово про полк Ігорів. Рівень життя тутешнього населення був близьким до рівня життя римських провінцій, тільки без римської адміністрації та збирачів податків. Основу господарства населення черняхівців становили землеробство й скотарство. Села, як малі так і великі, не мають жодних укріплень – ні ровів, ні валів, ні стін.

Черняхівське населення активно торгувало зі своїми сусідами, але найтіснішими були зв’язки з прикордонними землями, що знаходились під римською юрисдикцією. Будь-яка армія, в тому числі й римська, потребує маси речей – продуктів, одягу, шкір, мотузок, деревини, заліза, возів і ще багатьох і багатьох тому подібних предметів. Везти їх з метрополії – дорого й довго. Простіше купувати на місці. Нагадаємо собі, що римські лімінарії, себто прикордонники, набирались з місцевого населення. У багатьох черняхівців серед лімінаріїв були родичі й свояки, які легко могли домовлятись з римськими офіцерами. А інститут прапорщика і тоді існував, тільки називались римські прапорщики центуріонами та декуріонами. Тому корупція, безмитна торгівля, зловживання бюджетними коштами в прикордонні були побутовим явищем, яке приносило неабиякі зиски усім представникам місцевого бізнесу.

Скарби з римськими монетами, що їх відкрито у понад тисячі місцевостей України, доводять, що срібні денарії були у той час головною монетою в обігу в Україні. Дійшло навіть до того, що місцеві черняхівські умільці примудрились карбувати фальшиві денарії. При цьому, бувши неписьменними і не маючи добрих взірців, вони часто-густо допускали граматичні помилки в латинських написах або й взагалі карбували незрозумілі нікому значки. Одним словом, Черняхівщина якийсь час була заможною, спокійною та безпечною країною. Така ситуація не змінилась навіть з появою у Причорномор’ї готів, котрі охоче б пограбували багатеньких сусідів. Звісно, якби могли це зробити. Але не змогли.Готи чи слов’яни?Не останньою причиною безпеки Черняхівських земель цього були якраз Змієві вали, котрі активно почали насипатись саме після появи Оюму, а точніше й повніше, - мобілізація черняхівських громад. В час, коли зростали прикордонні вали, в черняхівських селах починає з’являтись щораз більше зброї. Інакше кажучи, Оюм став тим подразником, який почав гуртувати різноплемінну черняхівську людність в єдину цілісність. І тоді виникає запитання, а якою саме була ця цілісність?

Адже ми уже не раз говорили про те, яких величезних ресурсів потребувало зведення оборонних споруд, на кшталт Змієвих валів (а були ще й грандіозні укріплення Ходосівського та Пастирського городищ) і, що найголовніше, організації використання цих ресурсів. Хтось же повинен був вибирати місця для будови, керувати арміями землекопів, годувати й споряджати їх, а часто й охороняти. То чи можемо ми говорити про державне існування Черняхівщини?

Причина цього явища є політичною. Радянські історики старанно уникали будь-яких згадок про Оюм – готську державу в Криму та Причорномор’ї. Річ у тім, що Адольф Гітлер мотивував своє бажання анексувати Тавриду. Це, мовляв, наша історична земля, а те, що епізод цей тривав всього лише трохи більше ніж півтора століття на тлі тисячолітньої історії цих земель, фюрера не хвилювало. Відповідно, замовчувалось і існування тієї сили, яка Оюму протистояла і яка, врешті-решт його перемогла.

Радянські історики боялись навіть запитувати про щось таке. Бо існування державності на теренах України, та ще й на початку нашої ери не вкладалось в ідеологічний шаблон спільної колиски трьох братніх народів. Бо якщо скіфську державу ще можна було назвати державою іноземних завойовників, то в Черняхівщині державотворчу роль відігравали слов’яни. І не просто якісь там теоретичні слов’яни, а люди, котрі нікуди з цієї землі не поділись і згодом стали русами, а пізніше українцями. Вірогідно, саме з цієї причини після розпаду СРСР російські та угорські (sic!) історики з ентузіазмом підтримали протилежну теорію, про те, що держава якщо й існувала, то була вона готською і їй підкорялись усі місцеві племена. Готи прийшли й порядок навели, подарувавши тубільцям лад та культуру!

А що ж Змієві вали? Вони що, також були насипані готами? Згідно з готською теорією так. І навіть називається ім’я готського короля Атанаріха11, який, нібито віддав наказ про побудову. Поминаючи той факт, що готам, по-перше не вистачило б ні знань, ні ресурсів для такого будівництва, а, по-друге, з військової точки зору такі споруди скоріше б заважали самим готам, аніж якось допомагали б їм.

І останнє запитання, яке ставлять перед нами Змієві вали. Попри те, що зведені вони в зовсім іншому стилі, аніж вали Траянові (римляни будували каркас валів з каміння, а черняхівці з дерев’яних зрубів), вражає їх чітке й продумане планування. Так, наче хтось, хто замислював цю споруду, послуговувався не тільки досконалим знанням місцевості, але й топографічними мапами та спеціальними приладами. Жодним чином не сумніваючись в талантах черняхівських інженерів, навряд чи вони мали такі речі. Чи не варто допустити (тільки допустити, бо це тільки не підкріплена фактами гіпотеза), що римські інженери, принаймні як консультанти, могли брати участь в цій роботі?

Це виглядає чимсь неймовірним, бо яке діло було римлянам до якихось там варварів? Але п’ятдесят років тому, чимсь неймовірним вважалось би твердження, що давні римляни в Україні будували свої фабрики. А таки будували. Поблизу села Комарів у Чернівецькій області археологи досліджують цілий комплекс майстерень з виробництва скла, який обслуговували саме римські майстри. А кажуть же, що римляни не любили жити там де не росте виноград та оливки? Можливо гроші для римських інженерів були важливішими, аніж минущі приємності життя?

Про Черняхівську державу можна розказати ще багато цікавих фактів та гіпотез, однак нехай це стане темами для наступних розповідей. А наразі підведемо підсумки.
Картинка с современнім видом валов

Змієві вали були й залишаються мовчазливими свідками древності української державності. Вони з’явились завдяки поту, крові та волі до виживання наших предків. То чи варто нам, нащадкам тих людей, подумати про те, як, більш повно дослідити ці пам’ятки або, хоча б, подбати про їхнє збереження?