Болгари, македонці, татари, гагаузи, башкири, чуваші, карачаївці, балкарці, ногайці … Що спільного між усіма цими народами? Адже живуть вони в різних кінцях Європи, розмовляють різними мовами та вірять у різних богів? А спільним є походження. Їх предками були кочові племена, відомі історії як древні булгари.

В 476 році син одного з соратників Аттіли Одоакр, якого наші козацькі літописці називали Одоацером і вважали прямими предком українського народу, відняв корону в останнього римського імператора Ромула Августула (себто Августеняти по-нашому) і переслав її до Константинополя, тим самим завершивши історію Західної Римської Імперії. Єдиною спадкоємицею Риму залишилась Східна Римська Імперія або, як ми кажемо, Візантія. Присутність Візантії в українських землях була мінімальною. Однак, культурний та релігійний вплив візантійців на формування нашого народу недооцінювати не варто.

Вважається, що самоназва слов’ян походить від слова. Себто слов’яни — це люди, що володіють словом на відміну від німих, німців, тобто чужих. Нібито, все логічно, але не поспішаймо сприймати це твердження, як незаперечну істину. Цілком можливо, що етнонім слов’яни виводиться з індоєвропейського кореня suosa — воля. Тобто слов’яни — це не тільки люди, що розмовляють своєю мовою, але й підкреслюють своєю назвою власну свободу, незалежність від когось.

Чому в українській мові пес називається ще й собакою, сокира — топором, а вогнище — ватрою? Чому в нашій мові існує чудове м’яке ̶г, якого немає в інших слов’янських мовах? І звідки взялись оті наші паляниці, молодиці та світлиці? Відповідь проста: тому, що нашими зовсім недалекими в часі предками були люди, які розмовляли двома мовами — слов’янсько-іранські білінгви. І тому бабусі, розповідаючи своїм онукам казочку про хитру козу, вимушені були додавати, що ця коза, вона ще й дереза. А також іранськими є слова віра, благо, чари, хоронити, чистити, слово, могила, гоїти, хворіти, зло, сором, провина, світло, бог. Себто ціла низка дужа важливих слів, які не були простими запозиченнями.

Салтівська культура була ще одним осколком київсько-черняхівської імперії унів і єдиним з цих осколків, який майже повністю склався на основі сарматського степового етносу. Втім, салтівська культура не була цілковито моноетнічною. До її складу влились і східні слов’яни, і деякі тюркські булгарські роди. Тому серед салтівців були й осілі землероби, й степові кочівники, й міські-ремісники. І всі вони доволі мирно уживались на одній території, щоправда платячи данину хозарам та прикриваючись їх військовою парасолькою.

Імперія Аттіли не надовго пережила смерть свого творця та володаря. Але народи, з яких вона складалась нікуди не поділись. Вони надалі продовжували жити там, де жили їхні предки (і де тепер живуть їхні нащадки). Повинен був минути якийсь час, щоб політичний та економічний застій знову змінився політичною активністю. Люди колочинської культури жили в часи відносного спокою. Чи стали вони від цього щасливішими? Хтозна, хтозна …

Нестор-літописець розповідає своїм читачам драматичну історію про те, як страшні степові завойовники, котрих Нестор називає обрами, підкорили собі слов’ян-дулібів та знущались над ними, запрягаючи слов’янських жінок до возів і подорожуючи цими дивними екіпажами. Але схоже на те, що Нестерова оповідь це ніщо інше, як спроба вчергове переписати історію та приховати правду. А правда полягала якраз в тому, що авари були союзниками дулібів у війні проти антів та інших народів. І були ними доти, доки за словами літописця, Бог винищив їх, і померли всі, й не залишилося жодного обрина.

Що нам вчувається в слово сіверяни? Північ, холод, морози, сніги? Але сіверяни не були найпівнічнішим слов’янським народом і російське слово сєвєр, себто північ, не має з назвою цього народу нічого спільного. Підказку можна знайти в назві одного з племен сарматів-аланів — север (де seu означає чорний). Зрештою, головне місто цього народу теж називається Черніговим, себто Чорним.

Нестор-літописець, в Повісті временних літ протиставляє тихих та покірливих полян всім іншим слов’янським племенам, які, мовляв, жили в лісі, як всякий звір та їли все нечисте і не відали закону божого, а самі творили для себе закон. Але історію пишуть переможці до яких саме й належав Нестор. Археологія ж каже нам, що всі слов’янські літописні племена знаходились приблизно на одному щаблі розвитку і мали схожі релігійні погляди. Тільки чи були серед них поляни, це ще дуже велике запитання, відповідь на яке може для багатьох виявитись несподіванкою.

Імператор Візантії Лев VI (866–912), відомий під прізвиськом Філософ, сказав про цих людей наступне: Мадяри витривалі до роботи, втоми, спеки, морозу, холоду та усіх інших незгод. Вони люблять свободу і обожнюють пишноту. Відтоді, коли були сказані ці слова багато води протекло в Дунаї. Але чи багато змінилось в національному характері цих людей?

Візантійці налічували у печенігів 800 000 добре озброєних вершників. Це ж звичайно ж перебільшення, оскільки страх має великі очі, чи не так? А візантійці справді боялись печенігів. Та й не тільки вони. Напровесні 972 року руський князь Святослав, переможець хозарів, болгар та візантійців, загинув від рук печенізьких воїнів. Печенізький хан Куря зробив із черепа Святослава чашу і пив із неї разом зі своєю дружиною. І це не було зневагою. Печеніги вірили, що таким чином сили та мужність ворога переходять на питущого і народжені ними сини будуть схожими до Святослава.

У п'єсі-казці Алєксандра Островского Снігуронька цар Берендей мудро править народом берендеїв. Завдяки цьому ми сприймаємо і царя Берендея і його народ, як казкових персонажів. Невідомо, чи жив насправді цар Берендей і чи була в його царстві Снігуронька, але берендеї насправді існували. Щоправда, були вони зовсім не схожими на описаних у п’єсі добродушних та мирних поселян. Реальні берендеї нашої історії — це воїни, одягнені в броню та чорні шапки, суворі мешканці прикордоння.

Давні руські літописи й сучасні українські підручники історії постійно використовують один і той самий чорно-білий стереотип про миролюбних землеробів та войовничих степовиків, які спали й бачили як би ще пограбувати Русь. Реальність же була навіть не сірою, а різнобарвною. Ставались, звісно ж, війни, ініціаторами яких поперемінно були обидві сторони. Але були й торгівля та родичання, була християнізація половців, були військові кампанії проти спільних ворогів. Втім, що найголовніше, половці відіграли свою роль в становлення української нації. І роль цю другорядною назвати не можна.

Чи ту країну назвали Гондурасом? Відповіді на це запитання наразі немає. Зате є відповідь на запитання, чи ту країну назвали Росією? Відповідь ствердна: саме ту, яку треба. Топонім Росія (грецьке Ρωςία з наголосом на О) має візантійське походження, оскільки в канонічному грецькому перекладі Старого заповіту провідник диких народів Півночі іменується князем Росом, а назву Росія (знову ж таки з наголосом на першому складі) московський цар Пьотр надав своїй новоспеченій імперії в 1721 році. А як же Русь, чи була вона попередницею Росії? Звісно, ні. Русь так і зосталась Руссю, назвавшись Україною, а вкрадена назва нічого не змінила в сутності Московського царства.