Два в одному

Походження салтівської культури

Основою салтівської культури стали найбільш консервативні сарматські роди київсько-черняхівської культури (див. Київсько-черняхівська культура) з племені сарматів-аланів (див. Сарматська культура), які дуже важко розставались з традиціями свого кочівницького минулого і до яких долучились генетично й культурно близькі їм аланські племена північного Кавказу. На початку це було майже виключно кочова культура, Слобожанщини, північного Причорномор’я, Кубані, нижнього Поволжя й прикаспійського Дагестану. Втім, дух часу був занадто сильним і частина аланів почала переходити до осілого способу життя, будуючи села й, навіть, міста. Тому культура доволі швидко розділилась на два локальні варіанти лісостеповий землеробський та степовий кочівницький, до якого долучилась значна частина тюрків-булгар (див. Перещепинська культура).

Господарство салтівської культури

Землеробська частина салтівської людності вирощувала на зораних ралом та плугом землях просо, ячмінь, пшеницю й жито. Розводили велику рогату худобу, багато коней та овець і трохи кіз. Натомість степова частина салтівців займалась кочовим скотарством, пасучи в степах отари овець і табуни коней. Крім землеробства та скотарства, салтівці займалося мисливством, рибальством і ремеслом. Ремісничі осередки були зосереджені в великих поселеннях та містах і виробляли для продажу всі необхідні в господарстві речі — наральники й лемеші плугів, мотики, серпи, коси, сокири, ножі й ножиці та ще безліч побутових речей. Кераміка найрізноманітніших форм виготовлялась гончарями на гончарному колі, а ліпною керамікою домашнього виробництва користувалась виключно невелика частина кочового населення. Столовий посуд з сірої або червоної глини був представлений горщиками, глеками, кухлями й посудинами у формі бомби, призначеними, очевидно, для пива або кумису, прикрашених лінійним та хвилястим орнаментом. На денцях, зазвичай, гончарі ставили свої клейма. Частину кераміки складає привізна амфорна тара в якій з Криму або Візантії імпортувались вино та олія. Салтівські зброярі виготовляли багато зброї — шаблі, мечі, бойові сокири, наконечники списів та стріл, лати, шоломи та кольчуги. Численними є знахідки прикрас місцевого виробництва — бронзові, срібні та золоті сережки, підвіски, браслети, обереги-амулети. В одному з поселень знайдено мініатюрну вагу з коромислом для зважування коштовностей, яка належала місцевому ювеліру. Грошовий обіг здійснювався на основі арабських срібних монет. Численними є скарби срібних арабських монет та коштовностей східного чи візантійського походження.

Салтівські села й міста

Великі неукріплені поселення салтівців зводились зазвичай на підвищених плато, поблизу рік або на схилах улоговин чи пагорбів. Способи зведенням житла були різними та, очевидно, залежали від етнічної приналежності власників житла. Чітко прослідковувалась тенденція переходу кочовиків до осілого способу життя, коли спочатку зводилась округла мазанка і тільки згодом на її місці ставився прямокутний будинок. Основним типом жител була напівземлянка площею 20 м2 з піччю-кам'янкою або відкритим вогнищем і стінами зрубної чи стовпової конструкції. Поблизу жител знаходились господарські споруди — овечі кошари, комори, майстерні, повітки, ями для зберігання зерна та льохи. При цьому кочова частина салтівців продовжувала жити в переносних житлах-юртах, які перевозились возами від одного кочовища до іншого. Окрім неукріплених сіл існували й міста-фортеці з кам’яними стінами, вежами, в’їзними воротами й цитаделлю. Вони були ремісничими, адміністративними й торговими центрами й надавали захист населенню поблизьких сіл у випадку військової загрози.

Салтівські цвинтарі та релігії

Поряд з поселеннями знаходились цвинтарі. Аланське населення практикувало катакомбний похоронний обряд. Цвинтарі включали підземні камери-катакомби з довгим підземним ходом-дромосом. Поховальні камери були у плані прямокутні, овальні або округлі. Вхід до них перекривався деревом або камінням. У кожній катакомбі ховали від одного до шести небіжчиків. Очевидно, це були сімейні могили типу підземних склепів. Покійних супроводжували особисті речі — одяг та прикраси. Чоловікам часом клали зброю або знаряддя праці, а жінкам — деталі одягу, дзеркала, сережки, персні, намисто, кістяні амулети. Особливе місце у поховальному обряді займала ритуальна їжа (м'ясо тварин, рідина в посуді). В центрі цвинтаря зазвичай знаходиться скупчення уламків керамічного посуду. Очевидно, це залишки поховальних тризн, коли посуд, в якому подавались їжа та напої, після бенкету навмисне розбивався. Кочовики натомість, хоронили своїх покійників у вузьких ямах зі значно біднішим похоронним інвентарем.

Щоправда, це не стосувалось знатних людей та воїнів — їх хоронили зі зброєю, кіньми та насипали над могилою кургани. Релігійні переконання салтівців у зв’язку з поліетнічністю походження були доволі строкатими та часто, як це властиво кочовикам, синкретичними. Існували тотемізм, культ предків, шаманізм переплетені з культом верховного божества Тенгрі. Попри те, що релігією панівної верхівки Хозарського каганату був юдаїзм, жодних слідів цієї релігії у салтівців не виявлено. Салтівці користувались власною писемністю, так званими донськими рунами1, яка досі не розшифрована.

Історична доля салтівської культури

Салтівська культура почала занепадати після походу 965 року київського князя Святослав Ігоревича на Хозарський каганат. Остаточно салтівська культура була розгромлена та знищена печенігами, а її населення почасти злилось з іншими кочівниками, а почасти було асимільоване сіверянами (див. Волинцівсько-роменська культура).