Завойовники Дунаю

Суботцівська археологічна культура

Імператор Візантії Лев VI (866–912), відомий під прізвиськом Філософ, сказав про цих людей наступне: Мадяри витривалі до роботи, втоми, спеки, морозу, холоду та усіх інших незгод. Вони люблять свободу і обожнюють пишноту. Відтоді, коли були сказані ці слова багато води протекло в Дунаї. Але чи багато змінилось в національному характері цих людей?

Роки існування:
835 - 1 250 н.е.
Етнічний склад:
Мадяри
Антропологічний тип:
Уральський
Мова:
Мадярська
Харчова база:
Кочове м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Бікамеральне, словесно-логічне
Релігійні переконання:
Тенгріанство
Похоронний обряд:
безкурганні тілопокладення, витягнуті на спині з артефактами. Чоловіків хоронили з конем та повним озброєнням
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Монархія
Ареал:
Дніпропетровська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Львівська, Черкаська області
Походження:
Мігранти з західного Сибіру
Історична доля:
Предки сучасних угорців
Золота накладка для одягу з зображенням геральдичного мадярського орла.
Мадяри суботцівської культури перебували в Україні недовго – всього лиш кілька десятиліть, але, попри це залишили тут сліди свого шляху, яким вони пройшли нашими землями від Дону до Тиси в пошуках нової батьківщини.

Походження угорців


Суботцівська культура належала кочовим племенам угорців-мадярів, які деякий час перебували на теренах України. Історичні мадяри генетично споріднені з сучасним ханти-мансійським народом1. У антропологічному відношенні це були люди уральського типу — європеоїдно-монголоїдні метиси. Вважається, що назва угри походить від тюркської назви цього народу On-Ogur (буквально Десять стріл або Десять племен), а самоназва мадяри — від назви найбільшого з угорських племен медьєр (megyer). У IV-V століттях угорці переселилися на захід від Уральських гір, на територію між південним Уралом і річкою Волгою, а на початку VIII століття частина угорців переселилася на територію північного Приазов’я між Доном і Сіверським Дінцем. Вірогідно, саме цю територію угорці назвали Лебедією чи Леведією і вважали своєю прабатьківщиною. Угорська Лебедія (Levédia) якийсь час знаходилась в союзних стосунках з Хазарським каганатом (див. Салтівська культура), але після громадянської війни в Хазарії у 830 році та під тиском печенігів (див. Печенізька культура) і булгарів (див. Перещепинська культура) угорці відкочували в землі, які вони називали Етелькозом (Etelkez), себто межиріччям Дністра й Дніпра. У 895/896 роках під проводом вождя Арпада2 частина угорців Етелькозу перетнула Карпати й завоювали Придунайську низовину, зруйнувавши слов’янську державу Велика Моравія (див. Празько-корчацька культура) та підкоривши, а пізніше асимілювавши її мешканців.

Господарство угорців


Предки угорців протягом останніх століть II тисячоліття перед Різдвом вели осілий спосіб життя, але через розширення степів на північ вимушені були стати скотарями-кочовиками. Типовим для їхнього способу життя було кочове чи напівкочове господарство, яке характеризувалося як розведенням великої рогатої худоби та коней, так і вирощуванням землеробських культур, в основному проса і, часом, ячменю. Велике значення для економіки мала військова справа — збір податей з підкорених народів, работоргівля, грабіжницькі набіги, найманство. У зв’язку з цим видатну роль у мілітаризованому угорському суспільстві відігравали ковалі та, особливо, зброярі. Вони виготовляли шаблі, кольчуги, лати, шоломи, бойові сокири, наконечниками стріл та списів, стремена й деталі кінської збруї. Гравійовані або позолочені шаблі і шаблі, часто прикрашені дорогоцінним камінням, а також золоті чи срібні нагрудні диски свідчать про високий рівень майстерності угорських майстрів золота та срібла. Сережки та ремінні пряжки були єдиними прикрасами, які носили угорські воїни, зате угорські жінки любили прикрашати себе листоподібними підвісками, сережками, нагрудними дисками та каблучками з дорогоцінним камінням. Кераміка та інші побутові речі як правило належали до типів, якими користувалось місцеве, підкорене угорцями населення. Можливо їх виготовляли раби.

Цвинтарі та вірування угорців


Угорці суботцівської культури не мали постійних цвинтарів і ховали померлих або поблизу своїх тимчасових таборів або в курганах давніших кочових народів. Небіжчиків загортали в тканину або циновку і накладали срібні пластини на очі та рот, а потім клали в могилу навзнак, з руками тісно притиснутими до тіла. Разом з тілом хоронили шкіру, череп і гомілки коня або кінську шкіру набиту сіном та, обов’язково, кінську збрую. Угорці вшановували сили природи, приносячи жертви біля дерев, водяних джерел та каменів. Жертовними тваринами були собаки й коні. Артефакти із зображенням хижого птаха або дерева життя означають, що обидва символи були важливими елементами релігії угорців. Широко практикувались трепанації черепів. Сучасне угорське слово agyafúrt, яке означає тямущість (дослівно з просвердленим мозком), може бути відлунням мети цих практик. Багато елементів угорської релігійної лексики, включаючи boszorkány (відьма), elbűvöl (зачарувати) і стародавнє угорське слово, що означає святий (igy або egy), мають тюркське походження. Сильними були, очевидно, елементи шаманізму.

Історична доля давніх угорців


Політично українське Закарпаття ввійшло до складу Угорського королівства3 майже одразу після його заснування в 1000 році, однак масове заселення угорцями закарпатських земель розпочалось аж з XVI століття після навали турків.
Першовідкривачі культури:
українська археологиня Нінель Бокій (⋆20.06.1937 — †01.07.2008) в 1983 році
Епонімна пам’ятка:
село Суботці Кіровоградської області
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Суботці, Коханівка (Кіровоградська обл.), Дмитрівка, Шушвалівка (Полтавська обл.), Вишгород (Київська обл.), Комарів (Івано-Франківська обл.), Берегове, Ужгород, Перчин, Чоп (Закарпатська обл.)
Експозиції артефактів:
Угорський національний музей (Magyar Nemzeti Múzeum) в Будапешті; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького в Ужгороді; Археологічний музей Львівського університету
Примітки:
Суботцівська культура є культурою семи угорських племен в період переселення з Приазов’я до Паннонської рівнини. Є предковою для сучасних угорців.
виноски
1Ханти й мансі
(hanti ) також відомі в давній літературі як остяки — угорський корінний народ, що живе в Ханти-Мансійському автономному окрузі Росії, регіоні, історично відомому як Югра разом з народом мансі, іншим корінним народом угорської національності. Народ мансі раніше був відомий як вогули. У ІІ тисячолітті до Р.Х. території між річками Ками та Іртиш були домом для протоураломовного населення, яке контактувало з носіями протоіндоєвропейців з півдня. Лісове населення є предком сучасних угро-фінів Зауралля.
2Арпад
(Árpád, ⋆близько 845 — †близько 907) син Алмоша — голова конфедерації мадярських племен на рубежі IX-X століть. Він міг бути або священним правителем чи їхнім полководцем, хоча більшість подробиць його життя обговорюються істориками, оскільки різні джерела містять суперечливу інформацію. Незважаючи на це, багато угорців називають Арпада засновником своєї країни через видатну роль Арпада в угорському завоюванні Карпатсько-Дунайського регіону. Династія, що походила від Арпада, правила Угорським королівством до 1301 року.
3Угорське королівство
Угорське королівство існувало від коронації першого короля Стефана I в Естергомі близько 1000 року безеперервно до повалення останнього короля Карла IV у 1918 році, після чого Угорщина стала республікою. Через турецьку окупацію центральних і південних територій Угорщини в XVI столітті країна була розділена на три частини: королівську Угорщину Габсбургів, Османську Угорщину та напівнезалежне князівство Трансільванія. З 1867 року території, пов'язані з угорською короною, були включені до Австро-Угорщини під назвою Землі корони Святого Стефана. Угорське королівство було багатоетнічною державою від свого заснування до 1918 року і охоплювало територію сучасної Угорщини, Словаччини, Трансільванії та інших частин Румунії, Карпатської Русі, Воєводини (нині частина Сербії ), Бургенланду (нині частина Австрії ), Меджимур’я (нині частина Хорватії ), Прекмур’я (нині частина Словенії) та кількох сіл, які зараз є частиною Польщі.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Моця А. П., Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997. (рос)
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Археологічні пам'ятки Закарпаття : конспект лекцій / Е. А. Балагурі, відп. за вип. К. І. Гурницький; МВ і ССО УРСР, Ужгород. держ. ун-т. – Ужгород, 1971
Исламов Т. М., Пушкаш А. И., Шушарин В. П. Краткая история Венгрии. — М.: Наука, 1991. — ISBN 5-02-009913-9
Комар А. История и археология древних мадьяр в эпоху миграции. — Budapest: Martin Opitz Kiadó, 2018
Контлер Л. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы. — М.: Весь мир, 2002. — 656 с. — ISBN 5-7777-0129-0
Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров. Проблемы этнического самосознания. — М.: РОССПЭН, 1997. — ISBN 5-86004-105-5
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Kontler László (1999). Millennium in Central Europe: A History of Hungary. Atlantisz Publishing House. ISBN 963-9165-37-9
Makkai László (1994). "Hungary before the Hungarian conquest". In Sugar, Peter F.; Hanák, Péter; Frank, Tibor (eds.). A History of Hungary. Indiana University Press ISBN 963-7081-01-1
Róna-Tas, András (1999). Hungarians and Europe in the Early Middle Ages: An Introduction to Early Hungarian History (Translated by Nicholas Bodoczky). CEU Press. ISBN 978-963-9116-48-1
дивитись всі