Булгари

Походження булгарів

Ймовірно, етнічна назва булгарів не була самоназвою, а прозвиськом, даним цим людям іншими тюркськими народами, оскільки пратюркський корінь bulğa означало щось, на кшталт бунтувати, підбурювати, порушувати спокій. Булгари, тюркські кочові племена центральноазійського походження, упродовж перших століть нашої ери повільно мігрували з Центральної Азії на захід, асимілюючи дрібніші племінні групи іранського та угро-фінського походження і, десь в середині IV століття опинились у Середньому Поволжі. Перша згадка про булгарів з’являється в анонімному латинському хронографі 354 року, де в списку племен і народностей Причорномор'я на останньому місці були вписані вулгари (Vulgares). Вірогідно, саме тоді відбулись перші контакти булгарських племен з людьми черняхівсько-київської (див. Черняхівсько-київська культура) та готської вельбарзької (див. Вельбарзька культура) культур. Вірогідно також, що частина булгарських племен взяла участь в війні імперії унів проти готів, а згодом і в походах до Східної та Західної Римських Імперій. Після розпаду унської імперії частина булгарської орди залишилась на землях лівобережної України. Найбільшими болгарськими племенами були кутригури та утигури (або оногури). В антропологічному плані булгари являли собою європеоїдів з невеликою домішкою монгольських рис. Розмовляли тюркською мовою.

Господарство булгарів

Основою булгарської економіки, як і у багатьох кочовиків, були кочове вівчарство й конярство та грабіжницькі набіги. Їли переважно м’ясо та молочні продукти. Із зернових культур, завдяки своїй невибагливості, було поширене просо. В кожному роді були свої ремісники, найчастіше ковалі та ювеліри, які виготовляли побутові речі та прикраси з заліза, бронзи, срібла й золота. Кочовий побут сприяв поширенню металевого посуду — таць, кумганів, келихів та чаш. Глиняного посуду було небагато, його виготовляли недбало і використовували найчастіше для похоронних ритуалів. Натомість особливою пошаною користувались майстри-зброярі, які виготовляли доволі складні технологічно речі — бойові сокири, палаші, шаблі, наконечники стріл та списів, лати, кольчуги й шоломи. Житла булгар являли собою круглі в плані юрти на колесах, з вогнищем, розташованим у центрі житла. Як одяг використовували сорочки, каптани, башлики й чоботи.

Тенгріанство

Традиційно вважається, що релігією булгарів було тенгріанство1, яке, очевидно, допускало різні шаманські практики. Певні археологічні знахідки вказують на сліди у булгар зороастризму (див. Культура скіфів-кочовиків). Тотемними тваринами вважались коні білої масті, орли й собаки. Булгари практикували ямні поховання — тіла клали на спину в неглибоких прямокутних ямах у витягнутому положенні, головою на північ або захід. Похоронні дари, які супроводжували рядових громадян, були скромними глиняний горщик з кумисом і трохи м'яса. Коні й озброєння зустрічались тільки в похованнях знаті. Характерною рисою булгарських звичаїв була штучна деформація черепів, - звичай, який практикувався у багатьох кочових народів євразійських степів ще з часів ямної культури (див. Ямна культура). На деяких похованнях дунайських болгар до вісімдесяти відсотків черепів носять сліди штучного видовження, що ріднило болгарські звичаї зі звичаями причорноморських сарматів.

Історична доля булгарів

Після розпаду імперії Аттіли булгарське плем’я утигурів розселились на північному узбережжі Азовського моря і на Тамані. Кутригури просунулись західніше в степи між вигином нижнього Дніпра та Азовським морем, контролюючи у тому числі й степовий Крим. В союзі з іншими племенами, в тому числі й слов’янськими, булгари грабували околиці Східної Римської Імперії або, навпаки, наймались на службу до імперії. Час від часу велись внутрішні війни між кутригурами та утигурами, а також сутички з іншими кочовиками, зокрема мадярами (див. Суботцівська культура) та аварами (див. Аварська культура).

У 632 році булгарські племена під проводом хана Кубрата2 об’єднались в племінний союз під назвою Велика Булгарія. Як вважається, поховано Кубрата саме біля села Мала Перещепина, де знайдено перещепинський скарб3, який, можливо, був супровідним похоронним даром гробниці хана Кубрата. Після смерті Кубрата, близько 665 року, Велика Болгарія розпалась. Старший син Кубрата — Батбаян4 залишився в Приазов'ї та став данником хозар. Інший син — Котраг, мабуть, в такому ж статусі, переселився на правобережжя Дону. Ще двоє синів Кубрата — Кувер5 і Альцек6 пішли в Паннонію (див. Провінційна римська культура) до аварів. Останній з синів Кубрата — Аспарух7 під тиском хазарів пішов зі своїми людьми на Дунай, де булгари підпорядкували собі місцеве слов'янське населення (при цьому перейнявши слов’янську мову) і поклали початок сучасної Болгарії. Наприкінці VIII століття декілька булгарських кланів відкочували на середню Волгу і перейшли до осілого способу життя, створивши державу Волзьку Булгарію8.

Нащадками волзьких булгар, у формуванні яких взяли участь ряд інших тюркських і угро-фінських племен, є сучасні чуваші та казанські татари. Натомість та частина булгар, що залишилась в причорноморських степах, які у середньовічних джерелах відомі як чорні булгари9, влились до складу салтівської культури (див. Салтівська культура) і вплинули, таким чином, на етногенез українського населення середньої Наддніпрянщини.