Час бронзи: поява і крах перших держав

Степовий міст та Київське перехрестя

До середини ІІ тисячоліття перед Різдвом уже не тільки Україна, а й маже уся Європа стала арійською. І не тільки Європа. Ямна культура поширювалась на захід і саме тому більшість українців генетично ближчі до ямників. А от братня їй катакомбна культура вибрала східний напрям експансії. Цей широтний напрям розповсюдження не був випадковим. По-перше, скотарські племена тяжіли до степової зони — там вони почували себе комфортніше. По-друге, і, мабуть, найголовніше, вже тоді існував прообраз Великого Шовкового Шляху, хоча, щоправда, самого шовку ще не винайшли.

Американський археолог Девід Ентоні (David W. Anthony) назвав цей шлях Степовим мостом. Ним рухались великі, як на той час, цінності — мідна руда, бронзовий лом, зброя, прикраси, коштовне каміння й сіль. Це був стратегічний шлях, який пролягав степами Євразії від Дунаю аж до Таримської улоговини в теперішньому північному Китаї. Той, хто його контролював, міг не поворухнувши й пальцем отримувати величезні прибутки як від мит та податків, так і від банального грабунку.
Ключовим пунктом цього шляху в його європейській частині було так звана Київське перехрестя — місце в районі сучасного Києва де існувала переправа через Дніпро і степовий міст перетинався з річковим шляхом з півночі на південь. Тому упродовж ІІ тисячоліття Київщина і взагалі все дніпровське правобережжя були ареною затятих і кривавих сутичок.

Криваві віки праУкраїни

Першими наклали свою руку на європейську частину степового мосту та Київське перехрестя вожді племен ямної культури. Про те, наскільки прибутковою була ця справа, свідчать численні скарби бронзової доби, якими дуже багата Київщина. І це багатство кололо очі сусідам.

Ще між 3100 і 2800 роками перед Різдвом частина племен ямної культури вирушила на захід і, рухаючись долиною Дунаю, доволі швидко опанувала всю центральну, східну й північну Європу аж до Скандинавії. Цих людей вважають безпосередніми предками частини італійських племен (зокрема латинів — засновників Риму), а також германських, балтійських та слов’янських народів. Через звичку обмотувати перед випалом ще сирий горщик мотузками, поширену ще в середньостогівській культурі, цих людей назвали спільнотою шнурової кераміки. Інша назва — культура бойових сокир, що, як на нашу думку, їй більше пасує.

Між 2800 і 2600 роками перед Різдвом люди з бойовими сокирами окупували українську Галичину, Волинь і частину Поділля, вступивши, тим самим, в конфронтацію з ямниками. Війна була жорстокою — ямникам вдалось відстояти свою ділянку степового мосту, але й шнуровики просунулись Україною далеко на південь аж до Уманщини. Власне ця частина людей шнурової кераміки є, вірогідно, прапредками слов’ян. При цьому слід розуміти, що генетично й культурно вони не були чимсь чужорідним для України. Це ті ж самі арійські ямники в суміші з аріїзованими трипільцями, які пройшли певну модифікацію за кордоном і знову повернулись на свою історичну батьківщину.

Приблизно в той самий час у боротьбу за контроль над степовим мостом втрутились люди культури кулястих амфор. Назвали їх так через великі кулясті посудини з чотирма ручками у яких, вірогідно, доставляли видоєне молоко з пасовища до села і які зустрічаються навіть там, куди ноги людей, що їх ліпили, ніколи в житті не ступали. Походження цієї культури не є арійським. Це племена з Центральної Європи, які перейняли арійську мову й звичаї, але генетично залишись староєвропейцями. Інакше кажучи, це також наші родичі, але значно дальші. Вважається, що вони також є одними з предків германо-балто-слов’янських народів, але, скоріше, західної її гілки, а не східної, до якої належимо ми, українці.
Рухаючись з заходу, з басейну Вісли, люди кулястих амфор дійшли до середнього Дністра і, навіть, на короткий час спромоглись перетнути Дніпро, хоча й дуже швидко були відкинуті ямниками на вихідні позиції.

Незважаючи на те, що всі ці люди зробили свій внесок у формування української нації, стосунки між ними були явно ворожими. Археологічні знахідки підтверджують це. У південно-східній Польщі не так давно було знайдено братську могилу людей культури кулястих амфор. 15 осіб, в основному жінки й діти, були жорстоко вбиті нападниками. Генетичні дослідження вказують, що вбиті були родичами, а сліди ран доводять застосування бойових сокир.

Чому українці не довіряють українцям?

А тепер уявимо собі ситуацію, коли упродовж принаймні двох тисяч років на відносно обмеженій території українського лісостепу й степу велась перманентна війна між щонайменше трьома групами народів, які мали спільне походження, схожі культуру та ідеологію і, навіть, вірогідно, розуміли мову одні одних. До цього треба додати, що всередині племінних союзів теж не панував мир. Набіги для викрадення худоби були побутовим явищем, оскільки треба ж було якось випробовувати молоде покоління воїнів?

Дві тисячі років — це життя 80 поколінь. Чи міг такий довгий проміжок часу не залишити своїх слідів у колективній психіці? Зрозуміло, що не міг. Недовіра до людей взагалі й до людей однієї з ним нації є характерною рисою сучасного пересічного українця. Недовіра до інститутів влади також випливає звідси, адже війни вели не посполиті громадяни-вайшью (вони від війн страждали), а військові дружини вождів племен. І на цьому тлі, може, саме тому українці традиційно виявляють довіру й пошану до військових — хтось же повинен нас захищати, чи не так?

Праукраїнська Троя

У середині ІІ століття перед Різдвом, поки в центральній та західній Україні триває війна між ямниками та шнуровиками за контроль над степовим мостом, на півдні України виникає і бурхливо розвивається сабатинівська культура (від села Сабатинівка на Кіровоградщині де було зроблено перші знахідки). Люди цієї культури теж були, швидше за все аріїзованими трипільцями, тому абсолютно справедливо сабатинівську культуру об’єднують з близькою до неї, хоч і не тотожною, культурою Ноа, ареал якої знаходився в межиріччі Дністра та Пруту, себто там, де колись починалась трипільська культура. Представників цих двох культур вважають предками пізніших тракійців.

На відміну від своїх північних та східних сусідів ноа-сабатинівці були не тільки пастухами, але й землеробами. А в першу чергу — металургами. Ми досі не знаємо достеменно, як вони хоронили своїх покійників — цвинтарів сабатинівців чомусь не знайдено — зате, мало не в кожному сабатинівському поселенні була своя ливарно-ковальська майстерня, а то й декілька таких закладів.

Сировину сабатинівці імпортували з Балканського півострова й Трансільванії, а свої вироби продавали по всьому Причорномор’ю. Мало того, оскільки доступ до степового мосту був перекритий ямниками, які встановили над ним майже повний контроль, сабатинівці налагодили контакти з середземноморськими державами, зокрема Троєю та Критом. Близько 1 300 року перед Різдвом у місці злиття Південного Бугу з Інгулом вони вибудували порт, який є першим, відомим нам післятрипільським містом. Нині це урочище Дикий Сад на території сучасного Миколаєва між Артилерійською, Набережною і Пушкінською вулицями.

В Дикому Саді, очевидно, розвантажувались морські кораблі й товари річковими човнами перевозились Південним Бугом та Інгулом в центральні регіони краю. Один з таких човнів було знайдено в Південному Бузі поблизу села Сабатинівки в 1937 році. Очевидці свідчать, що він був доверху завантажений керамічним посудом, можливо, з вином чи олією. Дикий Сад був справжнім містом, розпланованим схоже з гомерівською Троєю — з мурованими стінами, цитаделлю, складами, храмами й ремісничими кварталами. Нагадаємо, що це діялось за тисячу триста років до Різдва Христового. Тобто в часи, про які ми тут говоримо, Україна була зовсім не варварською північною околицею середземноморської Ойкумени.

Колапс бронзової доби

Втім, доля Ойкумени раптово зависла на волоску. Події 1200-х років перед Різдвом отримали в історичній науці назву колапсу або катастрофи бронзової доби. Протягом дуже короткого часу, бо всього лиш за півстоліття, настав крах Мікенських царств у континентальній Греції, касситської держави у Вавилонії, Хетської імперії в Анатолії та Леванті й Нового Єгипетського царства, зникли держави Угарит і амореїв у Леванті, постав хаос у Ханаані, лувійські держави західної Анатолії винищили одна одну.

Американський історик Роберт Дрюс в книзі Катастрофа: кінець бронзової доби говорить наступне. Протягом сорока-п'ятдесяти років наприкінці тринадцятого та на початку дванадцятого століття майже кожне значуще місто у східному середземноморському світі було знищено, багато з них ніколи більше не будуть поновлені. І додає, що для Європи ці події були жахливішою катастрофою, ніж, навіть, розпад Західної Римської імперії.

Колапс бронзової доби ознаменував початок того, що називають грецьким темним віком, що тривав приблизно 400 років — зникли писемність та мистецтво, матеріальна культура деградувала до рівня примітивізму. А почалось все з того, що кілька десятків тисяч людей в усій південній Європі, від Піренеїв до Босфору, раптом почали покидати насиджені місця і мігрувати в південно-східному напрямку. При цьому, в більшості своїй, ці люди не були такими собі знедоленими біженцями, що покинули рідні домівки після якогось природного катаклізму.

Уже цитований Роберт Дрюс звертає увагу на те, що серед цих людей були загони добре озброєної та організованої піхоти, озброєної бронзовими мечами, списами та одягненої в бронзові лати — тодішні зброярі мали що робити! Зрештою, по всьому Середземномор'ю тоді повсюдно будувались цілі бронзоливарні комплекси на кшталт сабатинівських. Виробництво було настільки масовими, що привело до повного винищення лісів в деяких регіонах півдня Європи.

Народи моря: чи були серед них праукраїнці?

Французький єгиптолог Еммануель де Руже у 1855 році, вивчаючи написи часів фараона Рамзеса III, вперше використав єгипетський термін, яким, узагальнюючи, тепер називають всіх цих людей — народи моря. Ця назва з’явилась, оскільки Єгипет вони намагались завоювати не з суходолу, а з моря, використовуючи для цього величезний флот бойових кораблів. З єгипетських же джерел ми знаємо, що фараони не тільки воювали з народами моря, але й охоче приймали їх на свою службу як найманців.

Тобто народи моря були явно не бідними людьми, оскільки мали вдосталь бронзової зброї та інших ресурсів, володіли навичками мореплавства, вміли будувати кораблі та ще й мали їх в достатній кількості. Звідки все це? Цього не знає ніхто.
Математичне моделювання вказує, що центр, звідки розходились хвилі народів моря, знаходився десь на півночі Балканського півострова, але ніхто не знає, що змусило їх це робити? Деякі дослідники вказують на небувалу посуху, яка вразила тоді східне Середземномор'я. Проте парадокс полягає в тому, що атака велась з регіонів, яких посуха майже не торкнулась, а об’єктами нападів були якраз найбільш вражені стихійним лихом території — континентальна Греція, Мала Азія, Палестина, Єгипет.

Банальний грабунок ослаблених бідою земель? Не виключено. Хоча в багатьох таких завойовницьких походах брали участь не тільки воїни, але й жінки та діти, демонструючи явне бажання оселитись на нових землях.
Якщо подивитись на все це неупередженим поглядом, то з’являється абсолютно неймовірна думка, що всі ці акції були добре підготовані (таку кількість зброї та кораблів неможливо було б нагромадити за короткий час навіть при теперішніх технологіях), організовані та координовані, а їх виконавці володіли всією повнотою інформації про ситуацію в країнах, які збирались завоювати. Як таке могло бути?

Відповіді на це запитання ніхто дати не може, хоч міграції народів моря та катастрофа бронзової доби всього лиш за кілька десятків років докорінно змінили геополітичну ситуацію в Європі, тим самим, створивши наше з вами майбутнє таким, яким воно є тепер. А от України колапс бронзової доби майже не змінив, хоча й не оминув. Поява в сабатинівських поселеннях речей, які можна трактувати тільки як військову здобич, свідчать що, принаймні частина сабатинівських воїнів теж ходили по козацький хліб. Як хто? Латні піхотинці? Морські пірати? Фараонові найманці?

З цих походів, сабатинівці, окрім коштовних брязкалець для своїх дружин привезли ще й залізні мечі, які тоді коштували набагато дорожче, ніж якби вони були викувані з золота. Секрет виготовлення заліза знали тільки деякі кавказькі майстри й не збирались ним ділитись з рештою світу.

Розпад арійської спільноти

Через катастрофу бронзової доби та міграцію аріїв з долини Сінташти до Центральної Азії, степовий міст тимчасово втратив своє значення, а разом з цим зникло й прагнення його контролювати. На якийсь час в Україні запанував мир, якщо не враховувати традиційних для всіх аріїв сутичок за худобу та пасовища. Воїнам треба ж було якось підтримувати себе в тонусі, чи не так?

Ямна культура аріїв поступово змінювалась катакомбною, а та, своєю чергою — зрубною. Зрубна культура отримала свою назву від способу поховання, коли небіжчику будували під землею спеціальну підземну хату — зруб з колод. Наше сучасне українське слово домовина саме й було означенням такої посмертної хати.

Етнологи знають, що похоронна обрядовість є одним з найбільш консервативних елементів соціальної поведінки. В радянські часи навіть затятих комуністів та безбожників хоронили часом (хоч і потайки) за християнським обрядом. Ну, так, на всякий випадок. Бо хто ж його знає, що там, за межею? Тому зміна похоронного обряду свідчить про якісь дуже значущі зміни в ідеології.

Про якісь релігійні непорозуміння млисто згадує Рігведа, натякаючи, що певна частина аріїв відступилась від брахманської традиції і це, в першу чергу, стосувалось воєнного стану — кшатріїв, які відмовилися від виконання обов’язків і встановили тиранічну владу над брахманами. Згідно з ведичними переказами, для порятунку аріїв від цієї напасті на Землю був змушений прийти сам бог Вішну в іпостасі Парашурами. Втім, візит Господа Вішну на грішну землю, якщо й допоміг, то ненадовго. В законах Ману сказано, що бунтарі-кшатрії є предками багатьох народів, у тому числі таких «нечестивих» як скити та греки.

Хто для кого був праведником, а хто єретиком для нас не надто важливо, але ця подія назавжди розколола степову арійську спільноту. Північно-східна група азійських аріїв поклала початок ведизму, а потім індуїзму, південна група повірила пророку Заратуштрі і поклала початок авестизму, а західна група, очевидно й була тією найчисленнішою й наймогутнішою групою, яка ставила світську владу вище від влади релігійної.

Саме ці, західні арії-язичники, були предками кіммерійців, скитів та сарматів, які так багато важили для етногенезу власне українського народу. Зі сходу на захід покотилась хвиля релігійних нововведень, змінивши ямні поховання катакомбними, а потім і зрубними. А слідом за новими ідеологічними віяннями в Україну прийшли й їх ініціатори. На теренах України з’явились кіммерійці — другий, після аріїв народ, назва яких дожила до наших днів.