Торки та берендеї

Торків археологічна культура

У п'єсі-казці Алєксандра Островского Снігуронька цар Берендей мудро править народом берендеїв. Завдяки цьому ми сприймаємо і царя Берендея і його народ, як казкових персонажів. Невідомо, чи жив насправді цар Берендей і чи була в його царстві Снігуронька, але берендеї насправді існували. Щоправда, були вони зовсім не схожими на описаних у п’єсі добродушних та мирних поселян. Реальні берендеї нашої історії — це воїни, одягнені в броню та чорні шапки, суворі мешканці прикордоння.

Роки існування:
900 - 1 243 н.е.
Етнічний склад:
Торки-огузи
Антропологічний тип:
Уральський
Мова:
Слов’янсько-тюркські білінгви
Харчова база:
Кочове м’ясо-молочне скотарство та перелогове землеробство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Тенгріанство
Похоронний обряд:
підкурганні тілопокладення витягнуті на спині з артефактами
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Вождівство
Ареал:
Вінницька, Донецька, Житомирська, Київська, Полтавська, Тернопільська області
Походження:
В Україну прийшли з басейну Нижньої Волги
Історична доля:
Асимільовані слов’янським населенням Русі
Срібна фігурка божественного предка роду.
Торки, відомі також як чорні клобуки мігрували в Україну разом з печенігами, але потім між ними виникли тертя. Під тиском печенігів торки вимушені були перейти на службу до руських князів. Навіть у помонгольські часи на Русі існували торкські села, а похідні від них топоніми збереглись й досі.

Чорні клобуки


Торки — літописна назва частини середньовічних західнотюркських племен, які розмовляли мовою огузькою гілки тюркської мовної сім'ї. Після розпаду Торкських каганатів (див. Печенізька культура) наприкінці ІХ століття численні групи торків почали мігрувати з Центральної Азії в Причорномор'я, де, під тиском печенігів, а пізніше половців (див. Половецька культура), вимушені були прийняти залежність від руських князів. 1054 року торки повстали проти руської влади, але 1060 року були розбиті військами коаліції руських князів. Після цього одна частина торків переселилася на Балкани у володіння Візантійської імперії, а інша частина з дозволу руських князів, оселилася в басейні річок Росі та Росави й на півдні Переяславщини, зайнявши колишній домен печенізького кангара та зобов’язавшись охороняти рубежі Русі від інших кочовиків — половців. В 1146 році племена торків і залишки печенігів були об'єднані руськими князями у військовий союз, відомий з літописів як чорні клобуки — через високі чорні шапки, яка нагадували головний убір православного священника. Чорні клобуки стали прикордонниками раннього руського Середньовіччя, які несли службу за князівську платню. Відтоді війська торків стали невіддільною частиною союзних військ руських князів, переймаючи слов’янську мову та православне християнство. До торків долучилась також частина половецького роду Баяндурів, - одного з найдревніших та найавторитетніших, - який, згідно з середньовічними джерелами, вів своє походження від прабатька всіх огузьких народів Огуз-хана1. Берендеї, вірогідно навіть, були певний час елітою чорних клобуків. Руські князі продовжували наймали берендейську кінноту для оборони від половців, а також у своїх міжусобних війнах. Руська знать сприймала вельмож-берендеїв на рівних, а місто Бердичів (Берендичів) було адміністративним центром берендейської землі.

Господарство торків та берендеїв


До переходу на службу до руських князів торки вели напівосілий спосіб життя. Головним заняттям було скотарство. Торки випасали стада великої рогатої худоби, овець та коней. Поблизу зимівників знаходились невеликі лани проса, пшениці й жита, якими, зазвичай, займались жінки, поки чоловіки пасли худобу. В зимівниках знаходились локальні ремісничі осередки, передусім металургійні майстерні, кузні та зброярні. Кераміка й більшість побутових речей вироблялись в домогосподарствах для власного вжитку. З переходом на руську військову службу, розміри стад та масштаби кочовищ різко скорочуються. Чоловіки несли сторожову службу на кордоні, отримуючи за це оплату, а жінки займались землеробством, присадибним скотарством, домом і дітьми. Своїх померлих торки ховали в могилах прямокутної форми, часто перекритих дерев'яним настилом. Над могилою розміщувалася шкура або опудало загнузданого коня. Особливістю поховань торків було багатство похоронних дарів. Окрім обов'язкових вудил і стремен померлому дарували срібні прикраси кінської вузди й деталі поясної гарнітури, бронзові підвіски та нашивки на костюм у вигляді стилізованих пташиних фігурок. Над могилою насипали курган або хоронили небіжчиків в насипах старіших курганів.

Історична доля чорних клобуків


Під час монголо-татарської навали загинула більша частина торків, частину ж монголи переселили до Приаралля. Сучасні каракалпаки2, що мешкають у низов'ях Амудар’ї є прямими нащадками чорних клобуків, а решта асимілювалася з місцевим населенням. Окремі впливові роди торків в Україні не втрачали своєї ідентичності аж до XV століття, залишивши після себе безліч топонімів.
Епонімна пам’ятка:
Від народу торків
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Болган, Торків (Вінницька обл.), Торецьке, Торець, Торське (Донецька обл.), Бердичів, Ружин (Житомирська обл.), Біла Церква, Ольшаниця (Київська обл.), Верхня Мануїлівка, Кирило-Ганнівка (Полтавська обл.)
Експозиції артефактів:
Державний Ермітаж (Государственный Эрмитаж) в Санкт-Петербурзі; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Житомирський краєзнавчий музей; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського
Примітки:
Під час монгольської навали загинула більша частина торків, а залишки були переселені до Приаралля. Сучасні каракалпаки є прямими нащадками чорних клобуків, а решта асимілювалася з місцевим населенням.
виноски
1Огуз-хан
(Oguz Han або Oguz Kagan) — легендарний хан тюркського народу та однойменний предок тюрків-огузів . Деякі тюркські культури використовують легенду про Огуз-хана для опису свого етнічного та племінного походження. Різноманітні версії оповіді, що збереглися в багатьох різних рукописах, описують його численні подвиги та завоювання, деякі з них, як правило, збігаються з іншими тюркськими епічними традиціями.
2Каракалпаки
(Qaraqalpaqlar, Қарақалпақлар,) — тюркська етнічна група, яка мешкає в Каракалпакстані на північному заході Узбекистану. Протягом XVIII століття вони розселилися в нижній течії Амудар'ї на південному березі Аральського моря. Назва каракалпак походить від двох слів: qara, що означає чорний і qalpaq, що означає ковпак. У всьому світі каракалпаків налічується близько 620 000 осіб, з яких близько 500 000 живуть в Узбецькій Республіці Каракалпакстан.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Моця А. П., Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997. (рос)
Беляева С. Огузы на рубежах Южной Руси / Беляева С., Бубенок О., Гундогдыев О. — К. : Институт востоковедения им. А. Е. Крымского НАН Украины, 2018. — ISBN 978-966-02-8711-2 (рос)
Рыбаков Б. А., Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические открытия 1966 года». М., 1967
Мавродина Р. М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы): Историографический очерк / Отв. ред. В. М. Панеях. Ленингр. отделение Института истории СССР АН СССР.. — Л.: Наука, 1983
Плетнева С. А., Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск 1-19. — М., 1973
Моргунов Ю. Ю. Ещё раз о «переяславских торках» // Российская археология. — 2000. — № 1
Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
дивитись всі