Чорні клобуки
Торки — літописна назва частини середньовічних західнотюркських племен, які розмовляли мовою огузькою гілки тюркської мовної сім'ї. Після розпаду Торкських каганатів (див. Печенізька культура) наприкінці ІХ століття численні групи торків почали мігрувати з Центральної Азії в Причорномор'я, де, під тиском печенігів, а пізніше половців (див. Половецька культура), вимушені були прийняти залежність від руських князів. 1054 року торки повстали проти руської влади, але 1060 року були розбиті військами коаліції руських князів. Після цього одна частина торків переселилася на Балкани у володіння Візантійської імперії, а інша частина з дозволу руських князів, оселилася в басейні річок Росі та Росави й на півдні Переяславщини, зайнявши колишній домен печенізького кангара та зобов’язавшись охороняти рубежі Русі від інших кочовиків — половців. В 1146 році племена торків і залишки печенігів були об'єднані руськими князями у військовий союз, відомий з літописів як чорні клобуки — через високі чорні шапки, яка нагадували головний убір православного священника. Чорні клобуки стали прикордонниками раннього руського Середньовіччя, які несли службу за князівську платню. Відтоді війська торків стали невіддільною частиною союзних військ руських князів, переймаючи слов’янську мову та православне християнство. До торків долучилась також частина половецького роду Баяндурів, - одного з найдревніших та найавторитетніших, - який, згідно з середньовічними джерелами, вів своє походження від прабатька всіх огузьких народів Огуз-хана. Берендеї, вірогідно навіть, були певний час елітою чорних клобуків. Руські князі продовжували наймали берендейську кінноту для оборони від половців, а також у своїх міжусобних війнах. Руська знать сприймала вельмож-берендеїв на рівних, а місто Бердичів (Берендичів) було адміністративним центром берендейської землі.
Господарство торків та берендеїв
До переходу на службу до руських князів торки вели напівосілий спосіб життя. Головним заняттям було скотарство. Торки випасали стада великої рогатої худоби, овець та коней. Поблизу зимівників знаходились невеликі лани проса, пшениці й жита, якими, зазвичай, займались жінки, поки чоловіки пасли худобу. В зимівниках знаходились локальні ремісничі осередки, передусім металургійні майстерні, кузні та зброярні. Кераміка й більшість побутових речей вироблялись в домогосподарствах для власного вжитку. З переходом на руську військову службу, розміри стад та масштаби кочовищ різко скорочуються. Чоловіки несли сторожову службу на кордоні, отримуючи за це оплату, а жінки займались землеробством, присадибним скотарством, домом і дітьми. Своїх померлих торки ховали в могилах прямокутної форми, часто перекритих дерев'яним настилом. Над могилою розміщувалася шкура або опудало загнузданого коня. Особливістю поховань торків було багатство похоронних дарів. Окрім обов'язкових вудил і стремен померлому дарували срібні прикраси кінської вузди й деталі поясної гарнітури, бронзові підвіски та нашивки на костюм у вигляді стилізованих пташиних фігурок. Над могилою насипали курган або хоронили небіжчиків в насипах старіших курганів.
Історична доля чорних клобуків
Під час монголо-татарської навали загинула більша частина торків, частину ж монголи переселили до Приаралля. Сучасні каракалпаки, що мешкають у низов'ях Амудар’ї є прямими нащадками чорних клобуків, а решта асимілювалася з місцевим населенням. Окремі впливові роди торків в Україні не втрачали своєї ідентичності аж до XV століття, залишивши після себе безліч топонімів.Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Моця А. П., Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997. (рос)
Беляева С. Огузы на рубежах Южной Руси / Беляева С., Бубенок О., Гундогдыев О. — К. : Институт востоковедения им. А. Е. Крымского НАН Украины, 2018. — ISBN 978-966-02-8711-2 (рос)
Рыбаков Б. А., Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические открытия 1966 года». М., 1967
Мавродина Р. М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы): Историографический очерк / Отв. ред. В. М. Панеях. Ленингр. отделение Института истории СССР АН СССР.. — Л.: Наука, 1983
Плетнева С. А., Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск 1-19. — М., 1973
Моргунов Ю. Ю. Ещё раз о «переяславских торках» // Российская археология. — 2000. — № 1
Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
дивитись всі