Степовий міст та Києвське перехрестя

Не-варварські часи праУкраїни

Часи бронзової доби України сучасним українцям уявляється як щось дуже далеке і дуже дике. Бо що могло бути в тому світі доброго й цікавого? Ну, жили собі тут якісь невідомі нікому племена, які чи то колупались собі у землі, чи то випасали корів та овець. Ця хибна думка є відлунням історичної парадигми, котра сформувалась ще в часи європейського Відродження і визнавала єдиним джерелом європейської цивілізації греко-римську культуру, а тому ділила весь світ на людей цивілізованих та варварів. Звісно, що праукраїнське населення автоматично відносилось до категорії варварського, а тому нецікавого ні історикам, ні широкому загалу.

Але дані археології однозначно стверджують, що праукраїнці бронзової доби за рівнем розвитку, технологічних інновацій та культури мало чим відрізнялись від своїх сучасників - героїв Гомера. В ті часи на наших теренах теж будували міста, кораблі, бронзоливарні майстерні й торгові факторії. І не останню роль в цьому відігравали важливі торгівельні шляхи, які пролягали теренами праУкраїни.

Степовий міст

Зокрема через Україну пролягав ключовий відтинок торгового маршруту, який сміло можна назвати прообразом Великого Шовкового Шляху, хоча, щоправда, самого шовку ще не винайшли. Американський археолог Девід Ентоні (David W. Anthony) назвав цей шлях «степовим мостом». Це був стратегічний шлях, що пролягав степами Євразії від Дунаю аж до Таримської улоговини в теперішньому північному Китаї і яким рухались великі, як на той час, цінності — мідна та олов’яна руда, бронзові злитки, зброя, прикраси, коштовне каміння й сіль.

Той, хто контролював цей шлях, міг не поворухнувши й пальцем отримувати величезні прибутки як від торгівлі й податків, так і від банального грабунку. Ключовим пунктом цього шляху в його європейській частині було так звана «Київське перехрестя» — місце в районі сучасного Києва, де існувала переправа через Дніпро і степовий міст перетинався з річковим шляхом з півночі на південь. Тому аж до кінця бронзової доби Київщина і взагалі все дніпровське правобережжя були ареною затятих і кривавих сутичок.

Тисячолітня боротьба

Першими наклали свою руку на європейську частину степового мосту та Київське перехрестя вожді племен ямної культури. Але дуже скоро ямникам кинули люди так званої культури шнурової кераміки. Цю назву культура отримала через звичку обмотувати перед випалом ще сирий горщик мотузками. Інша назва цієї культурної спільноти — культура бойових сокир, яка, мабуть, їй більше пасує. Між 2800 і 2600 роками перед Різдвом люди з бойовими сокирами окупували українську Галичину, Волинь і частину Поділля, вступивши, тим самим, в конфронтацію з ямниками. Війна була жорстокою — ямникам вдалось відстояти свою ділянку степового мосту, але й шнуровики просунулись Україною далеко на південь аж до Уманщини.

Приблизно в той самий час у боротьбу за контроль над степовим мостом втрутились люди культури кулястих амфор. Назвали їх так через великі кулясті посудини з чотирма ручками у яких доставляли молоко з пасовищ до сіл. Рухаючись з заходу вони дійшли до Полісся і, навіть, на короткий час спромоглись перетнути Дніпро, хоча й дуже швидко були відкинуті ямниками на вихідні позиції. Втім, зазнавши поразки, люди кулястих амфор все-таки отримали свій бонус. Їхнім призом стали поліські родовища бурштину, який вони з великим зиском продавали до Єгипту. Отже, праУкраїна часів бронзової була важливою частиною тодішньої геополітики.

Яку ціну ми платимо донині

Однак плата за цю геополітичну активність була високою і, почасти, сплачуємо її ми, сучасні українці. Бо уявімо собі ситуацію, коли упродовж принаймні двох тисяч років на відносно обмеженій території українського лісостепу й степу велась перманентна війна між щонайменше трьома групами народів, які мали спільне походження, схожі культуру та ідеологію і, навіть, вірогідно, розуміли мову одні одних. До цього треба додати, що всередині племінних союзів миру теж не було. Набіги для викрадення худоби були побутовим явищем, оскільки треба ж було якось випробовувати молоде покоління воїнів?

Дві тисячі років — це життя 80 поколінь. Чи міг такий довгий проміжок часу не залишити своїх слідів у колективній психіці? Зрозуміло, що не міг. Недовіра до людей взагалі й до людей однієї з ним нації є характерною рисою сучасного пересічного українця. Недовіра до інститутів влади також випливає звідси, адже війни вели не посполиті громадяни (вони від війн хіба що страждали), а військові дружини вождів племен. І на цьому тлі, може, саме тому українці традиційно виявляють довіру й пошану до військових — хтось же повинен нас захищати, чи не так?