Половецький степ
Половці або кумани — західнотюркські племена, які розмовляли огузькою гілкою тюркської мовної сім'ї, генетично пов’язані з печенігами й торками (див. Печенізька культура та культура Торків). Куманська мова засвідчена в деяких середньовічних документах і є найвідомішою з ранніх тюркських мов. Назва кумани, вірогідно, походить від тюркського кореня quman або qoman, що означає блідий відтінок жовтого кольору або жовтувато-сірий колір. Звідси й слов’янське слово половці (полові — світло-жовті), що є калькою тюркської назви. Часом це пояснюється тим, що серед половців було багато світловолосих блондинів. Однак генетичні дослідження не підтверджуються цієї тези. Антропологічно половці були темноволосими й кароокими європеоїдами з певною домішкою монголоїдності. Можливо, слово половці (полові, блідо-жовті) з’явилось як свого роду евфемізм поняття степовики, люди поля. Половецька племінна конфедерація Кипчацький степ (Дешт-і-Кипчак) простягалась від гирла Дунаю до пониззя Сирдар'ї та озера Балхаш і складалась з куманів (власне половців) та кипчаків. Ці два племені зрештою злилися: половці-кумани становили західну половину конфедерації, тоді як кипчаки - її східну половину. У період з кінця 800-х років до 1230 року половці поширили свій політичний вплив у степах від Алтаю до Криму та Дунаю. В степах України половці з’явились близько 1055 року, витіснивши звідти печенігів та торків. Основною одиницею половецького суспільства була сім'я. Група сімей утворювала клан на чолі з вождем, група родів — плем'я на чолі з ханом. Роди жили разом у пересувних поселеннях, які літописці Русі називали половецькими вежами. Племена половців утворювали субконфедерації, якими керували харизматичні родові вожді. Вони діяли незалежно один від одного і часом проводили протилежну політику, самостійно оголошуючи війни та укладаючи мирні союзи. Через шлюбні та воєнні союзи половці були пов’язані з багатьма своїми сусідами — руськими князями, візантійцями, грузинами та угорцями.
Половецьке життя
Традиційна половецька дієта складалася з юшки з просом та м’ясом і включала пиво, кисле молоко, кумис і каші. Для цього половці випасали коней, овець, кіз, верблюдів і велику рогату худобу, а також вирощували невелику кількість проса. Влітку вони рухалися на північ зі своїми стадами, а взимку поверталися на південь до своїх зимівників. Біля зимівників знаходились поля проса та, часом, пшениці, а в самих зимівниках ковальські, зброярські, кушнірські, шевські та сідельні майстерні. У своїх подорожах половці використовували вози для перевезення припасів. Легкі повстяні намети з каркасом, що складався з дерев’яних планок, можна було розміщати на возах і легко монтувати на землі. Існувало табу на крадіжки у своєму роді та племені, а також закон кровної помсти, що обмежувало насильство в суспільстві. Накопичена енергія трансформувалась в військове мистецтво. Половці любили і вміли воювати. До початку XII століття вони воювали в основному як легка кавалерія, пізніше стала розвиватись важка кіннота. Основною зброєю половців були вигнутий, а пізніше складний лук (носили на стегні разом із сагайдаком), а також спис, вигнута шабля, булава та важкий спис для пробивання панцирів. Втім, половці також відігравали роль посередників у торгівлі між Візантією та Руссю, яка відбувалась через контрольовані ними порти Судак (Сурож) та Озів. Завдяки торгівлі та розвитку ремесел відновились деякі з міст салтівської культури, як, наприклад Шарукань (Шешуїв), Сугров і Балин десь у середній течії Сіверського Дінця (локалізація досі не ідентифікована).
Половецькі віра й мова
Рядових членів роду хоронили на родових цвинтарях в глибоких вузьких могилах, кладучи їх навзнак та супроводжуючи тіло скромними похоронними дарами, в основному особистими речами, зброєю та кінською збруєю. Над могилою насипали невеликий горбик або використовували для поховання давніші кургани. Похорони знаті включали спочатку створення кургану, а потім розміщення мертвих усередині разом із різними предметами, які вважалися корисними та престижними в потойбічному світі, а також конем, а іноді й слугою чи рабом. На кургані встановлювали так званих кам’яних баб, себто фігури, які мали зображати шанованого обожненого предка. Половці, в масі своїй, сповідували тенгріанство (див. Перещепинська культура), хоча їхня система вірувань включала і анімістичні й шаманські елементи та культ предків. При цьому, половці були надзвичайно толерантними в стосунку до інших релігій. Серед них було багато православних християн, християн-несторіанців та мусульман. Спеціально для католицьких місіонерів було створено Codex Cumanicus, а мова половців була мовою спілкування у більшій частині євразійських степів. І залишилась такою надовго. Ще у XVI – XVII століттях діалектами половецької мови розмовляли вірмени, що розселились великими колоніями в Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Станіславові. А урумська мова греків Приазов’я (див. Візантійська культура), що виникла з огузько-кипчацьких говірок, звучить ще й досі. Існувала й досі не розшифрована рунічна писемність (див. Салтівська культура).
Історична доля половецького народу
Після монголо-татарської навали більшість вцілілих європейських половців мігрувала до Угорського королівства та Болгарського царства і довгий час були були головними військовими союзниками цих держав. Половці, що оселилися в Угорщині, мали власне самоврядування у двох регіонах — Великій та Малій Куманії та зберігали свою ідентичність до XX століття. Навіть, У 1918 році, після першої світової війни, в Угорщині була утворена Куманська національна рада, яка спробувала відокремити Велику й Малу Куманію від угорської держави з метою утворення нової незалежної половецької держави в Європі. Після розпаду Монгольської імперії з кипчацьких племен виділилося декілька лінгвістично та генетично споріднених народностей - казахи, киргизи, ногайці, карачаївці, караїми, кримчаки, частково узбеки, башкири й татари. В Україні значна частина половців була асимільована слов’янським населенням і стала однією зі складових частин етногенезу українців. В Криму половці стали етнічною основою кримськотатарського народу.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Квітницький М. В. Половці // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. Наукова думка, 2011. — ISBN 978-966-00-1142-7
Половець В. М. Половці. Чернігів: Просвіта, 2007. — ISBN 966-7743-51-9
Рудич Тетяна (2014). Населення Середнього Подніпров’я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України ISBN 978-966-02-6889-0.
Мурзин В. Ю. Каменные стражи Украины // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2018. — № 11
Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. — К.: Наукова думка, 1986 (рос)
Козловский С. Средневековая Русь и кочевники Северного Причерноморья в IX — первой половине XIII в.в.: внешнеполитические и социально-экономические аспекты / Colloquia Russica. — T.1. Ruś średnioweczna a sąsiedzi (IX — poł. XIII w.). Materialy międzynarodowej konferencji naukowej. — Kraków, 2011
Мурзин В. Ю. Каменные стражи Украины // Мелітопольський краєзнавчий журнал, 2018, № 11
Омелян Пріцак. Половці // Український історик. 1973, № 1-2.
Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — М. : АСТ, 2019. — ISBN 978-5-17-100425-5.
Толочко, Петро (2003). Кочевые народы степей и Киевская Русь СПб.: Алетейя, 2003. — ISBN 5-89329-579-Х
Зеленский Ю. В. Кипчаки в Подонье и Предкавказье в XI–XIV вв. // Тюркские кочевники Евразии (кимаки, кипчаки, половцы...). – Казань: Ихлас; Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2013
Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. — М.: Наука, 1964
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
дивитись всі