Половці

Половецька археологічна культура

Давні руські літописи й сучасні українські підручники історії постійно використовують один і той самий чорно-білий стереотип про миролюбних землеробів та войовничих степовиків, які спали й бачили як би ще пограбувати Русь. Реальність же була навіть не сірою, а різнобарвною. Ставались, звісно ж, війни, ініціаторами яких поперемінно були обидві сторони. Але були й торгівля та родичання, була християнізація половців, були військові кампанії проти спільних ворогів. Втім, що найголовніше, половці відіграли свою роль в становлення української нації. І роль цю другорядною назвати не можна.

Роки існування:
1 050 - 1 400 н.е.
Етнічний склад:
Половці-кумани
Антропологічний тип:
Уральський
Мова:
Половецька
Харчова база:
Кочове м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Тенгріанство
Похоронний обряд:
підкурганні тілопокладення витягнуті на спині з артефактами. На кургані часто виставляли антропоморфну скульптуру, так звану «половецьку бабу»
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Монархія
Ареал:
Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Черкаська області, Крим
Походження:
Мігранти з Приаралля
Історична доля:
Частково асимільовані слов’янським населенням Русі, частково стали етнічною основа кримськотатарського народу
Так звана половецька баба — фігура, яку ставили на могильних курганах.
Половці або ж кумани — тюрксьий народ, який з’явився в степах України близько 1055 року, витіснивши звідти печенігів та торків. Половці як ворогували з русичами так і родичалась з ними. Після монгольського нападу частина половців стала етнічною основою кримськотатарського народу.

Половецький степ


Половці або кумани — західнотюркські племена, які розмовляли огузькою гілкою тюркської мовної сім'ї, генетично пов’язані з печенігами й торками (див. Печенізька культура та культура Торків). Куманська мова засвідчена в деяких середньовічних документах і є найвідомішою з ранніх тюркських мов. Назва кумани, вірогідно, походить від тюркського кореня quman або qoman, що означає блідий відтінок жовтого кольору або жовтувато-сірий колір. Звідси й слов’янське слово половці (полові — світло-жовті), що є калькою тюркської назви. Часом це пояснюється тим, що серед половців було багато світловолосих блондинів. Однак генетичні дослідження не підтверджуються цієї тези. Антропологічно половці були темноволосими й кароокими європеоїдами з певною домішкою монголоїдності. Можливо, слово половці (полові, блідо-жовті) з’явилось як свого роду евфемізм поняття степовики, люди поля. Половецька племінна конфедерація Кипчацький степ (Дешт-і-Кипчак)1 простягалась від гирла Дунаю до пониззя Сирдар'ї та озера Балхаш і складалась з куманів (власне половців) та кипчаків. Ці два племені зрештою злилися: половці-кумани становили західну половину конфедерації, тоді як кипчаки - її східну половину. У період з кінця 800-х років до 1230 року половці поширили свій політичний вплив у степах від Алтаю до Криму та Дунаю. В степах України половці з’явились близько 1055 року, витіснивши звідти печенігів та торків. Основною одиницею половецького суспільства була сім'я. Група сімей утворювала клан на чолі з вождем, група родів — плем'я на чолі з ханом. Роди жили разом у пересувних поселеннях, які літописці Русі називали половецькими вежами. Племена половців утворювали субконфедерації, якими керували харизматичні родові вожді. Вони діяли незалежно один від одного і часом проводили протилежну політику, самостійно оголошуючи війни та укладаючи мирні союзи. Через шлюбні та воєнні союзи половці були пов’язані з багатьма своїми сусідами — руськими князями, візантійцями, грузинами та угорцями.

Половецьке життя


Традиційна половецька дієта складалася з юшки з просом та м’ясом і включала пиво, кисле молоко, кумис і каші. Для цього половці випасали коней, овець, кіз, верблюдів і велику рогату худобу, а також вирощували невелику кількість проса. Влітку вони рухалися на північ зі своїми стадами, а взимку поверталися на південь до своїх зимівників. Біля зимівників знаходились поля проса та, часом, пшениці, а в самих зимівниках ковальські, зброярські, кушнірські, шевські та сідельні майстерні. У своїх подорожах половці використовували вози для перевезення припасів. Легкі повстяні намети з каркасом, що складався з дерев’яних планок, можна було розміщати на возах і легко монтувати на землі. Існувало табу на крадіжки у своєму роді та племені, а також закон кровної помсти, що обмежувало насильство в суспільстві. Накопичена енергія трансформувалась в військове мистецтво. Половці любили і вміли воювати. До початку XII століття вони воювали в основному як легка кавалерія, пізніше стала розвиватись важка кіннота. Основною зброєю половців були вигнутий, а пізніше складний лук (носили на стегні разом із сагайдаком), а також спис, вигнута шабля, булава та важкий спис для пробивання панцирів. Втім, половці також відігравали роль посередників у торгівлі між Візантією та Руссю, яка відбувалась через контрольовані ними порти Судак (Сурож) та Озів. Завдяки торгівлі та розвитку ремесел відновились деякі з міст салтівської культури, як, наприклад Шарукань (Шешуїв), Сугров і Балин десь у середній течії Сіверського Дінця (локалізація досі не ідентифікована).

Половецькі віра й мова


Рядових членів роду хоронили на родових цвинтарях в глибоких вузьких могилах, кладучи їх навзнак та супроводжуючи тіло скромними похоронними дарами, в основному особистими речами, зброєю та кінською збруєю. Над могилою насипали невеликий горбик або використовували для поховання давніші кургани. Похорони знаті включали спочатку створення кургану, а потім розміщення мертвих усередині разом із різними предметами, які вважалися корисними та престижними в потойбічному світі, а також конем, а іноді й слугою чи рабом. На кургані встановлювали так званих кам’яних баб, себто фігури, які мали зображати шанованого обожненого предка. Половці, в масі своїй, сповідували тенгріанство (див. Перещепинська культура), хоча їхня система вірувань включала і анімістичні й шаманські елементи та культ предків. При цьому, половці були надзвичайно толерантними в стосунку до інших релігій. Серед них було багато православних християн, християн-несторіанців та мусульман. Спеціально для католицьких місіонерів було створено Codex Cumanicus2, а мова половців була мовою спілкування у більшій частині євразійських степів. І залишилась такою надовго. Ще у XVI – XVII століттях діалектами половецької мови розмовляли вірмени, що розселились великими колоніями в Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Станіславові. А урумська мова греків Приазов’я (див. Візантійська культура), що виникла з огузько-кипчацьких говірок, звучить ще й досі. Існувала й досі не розшифрована рунічна писемність (див. Салтівська культура).

Історична доля половецького народу


Після монголо-татарської навали більшість вцілілих європейських половців мігрувала до Угорського королівства та Болгарського царства і довгий час були були головними військовими союзниками цих держав. Половці, що оселилися в Угорщині, мали власне самоврядування у двох регіонах — Великій та Малій Куманії та зберігали свою ідентичність до XX століття. Навіть, У 1918 році, після першої світової війни, в Угорщині була утворена Куманська національна рада, яка спробувала відокремити Велику й Малу Куманію від угорської держави з метою утворення нової незалежної половецької держави в Європі. Після розпаду Монгольської імперії з кипчацьких племен виділилося декілька лінгвістично та генетично споріднених народностей - казахи, киргизи, ногайці, карачаївці, караїми, кримчаки, частково узбеки, башкири й татари. В Україні значна частина половців була асимільована слов’янським населенням і стала однією зі складових частин етногенезу українців. В Криму половці стали етнічною основою кримськотатарського народу.
Епонімна пам’ятка:
Від народу половців
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Сурсько-Клевцеве, Чаплинка, Верхівцеве, Солоне, Марганець, Керносівка, Осокорівка (Дніпропетровська обл.), Берестове, Сіверськ, Волноваха, Комишувате, Допропілля, Луганське (Донецька обл.), Гайманова могила, Білогір'я, Долина (Запорізька обл.), Калай, Судак, Ішунь (Крим), Довжанськ, Лутугине, Міусинськ, Ковалівка (Луганська обл.), Казанка, Арбузинка, Первомайськ (Миколаївська обл.), Колісне, Задунаївка, Чернече, Новокрасне (Одеська обл.), Омельник, Мотрине, Великі Солонці (Полтавська обл.), Балаклея, Ізюм, Криштопівка, Мерефа, Лиман, Чугуїв (Харківська обл.), Берислав, Томарине, Дудчани, Нижні Сірогози, Козачі Лагері, Каланчак (Херсонська обл.), Дирдин, Чеснопіль, Чигирин (Черкаська обл.)
Експозиції артефактів:
Державний Ермітаж (Государственный Эрмитаж) в Санкт-Петербурзі; Державний історичний музей (Государственный исторический музей) в Москві; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Бахчисарайський державний історико-культурний заповідник; Запорізький обласний краєзнавчий музей; Кропивницький обласний краєзнавчий музей; Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. І. Яворницького; Одеський археологічний музей; Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини; Донецький обласний краєзнавчий музей; Луганський обласний краєзнавчий музей; Музей археології та етнографії Слобідської України; Музей археології Харківського національного університету ім. В. Каразіна
Примітки:
Після розпаду Монгольської імперії з кипчацьких племен виділилося декілька споріднених етносів - казахи, киргизи, ногайці, карачаївці, частково узбеки, башкири й татари.
виноски
1Дешт-і-Кипчак
племінна конфедерація в західній частині Євразійського степу в Х – ХІІ століттях. У конфедерації домінували два тюркські кочові племені: половці (також відомі як кумани) і кипчаки, хоча деякі джерела вважають, що половці та кипчаки – це просто різні назви одного племені. Зважаючи на кочовий спосіб життя народів Дешт-і-Кипчак, кордони конфедерації можна розглядати лише як приблизні. Величезна територія цієї кумансько-кипчацької конфедерації складалась з слабко пов’язаних племінних одиниць, які не були політично об’єднані сильною центральною владою. В 1223 році монголи перемогли половців та їхніх союзників-русів у битві на Калці, а у 1241 році половецько-кипчацька конфедерація припинила своє існування як політичне утворення, а половецькі племена стали підданими монгольських завойовників у складі Золотої Орди або втекли на захід до Візантійської імперії, Болгарського царства та Угорського королівства.
2Codex Cumanicus
— лінгвістичний посібник середньовіччя, призначений допомогти католицьким місіонерам спілкуватися з половцями. Зараз зберігається в Бібліотеці Святого Марка у Венеції. Кодекс був створений у Криму і вважається однією з найдавніших пам’яток кримськотатарської мови, яка має велике значення для історії половецьких (куманських) діалектів. Вважається, що найдавніші частини Кодексу виникли в ХІІ або ХІІІ столітті. Копія, що зберігається у Венеції, датована 11 липня 1303 року. Перша частина Codex Cumanicus була написана з практичною метою, щоб допомогти вивчити мову. Друга частина була написана з метою поширення християнства серед половців, разом з її перекладом половецькою мовою подано різні цитати з релігійних книг.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Квітницький М. В. Половці // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. Наукова думка, 2011. — ISBN 978-966-00-1142-7
Половець В. М. Половці. Чернігів: Просвіта, 2007. — ISBN 966-7743-51-9
Рудич Тетяна (2014). Населення Середнього Подніпров’я І–ІІ тис. за матеріалами антропології К.: Інститут археології НАН України ISBN 978-966-02-6889-0.
Мурзин В. Ю. Каменные стражи Украины // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2018. — № 11
Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. — К.: Наукова думка, 1986 (рос)
Козловский С. Средневековая Русь и кочевники Северного Причерноморья в IX — первой половине XIII в.в.: внешнеполитические и социально-экономические аспекты / Colloquia Russica. — T.1. Ruś średnioweczna a sąsiedzi (IX — poł. XIII w.). Materialy międzynarodowej konferencji naukowej. — Kraków, 2011
Мурзин В. Ю. Каменные стражи Украины // Мелітопольський краєзнавчий журнал, 2018, № 11
Омелян Пріцак. Половці // Український історик. 1973, № 1-2.
Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — М. : АСТ, 2019. — ISBN 978-5-17-100425-5.
Толочко, Петро (2003). Кочевые народы степей и Киевская Русь СПб.: Алетейя, 2003. — ISBN 5-89329-579-Х
Зеленский Ю. В. Кипчаки в Подонье и Предкавказье в XI–XIV вв. // Тюркские кочевники Евразии (кимаки, кипчаки, половцы...). – Казань: Ихлас; Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2013
Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. — М.: Наука, 1964
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
дивитись всі