Словени - вільні люди

Празько-корчацька археологічна культура

Вважається, що самоназва слов’ян походить від слова. Себто слов’яни — це люди, що володіють словом на відміну від німих, німців, тобто чужих. Нібито, все логічно, але не поспішаймо сприймати це твердження, як незаперечну істину. Цілком можливо, що етнонім слов’яни виводиться з індоєвропейського кореня suosa — воля. Тобто слов’яни — це не тільки люди, що розмовляють своєю мовою, але й підкреслюють своєю назвою власну свободу, незалежність від когось.

Роки існування:
500 - 750 н.е.
Етнічний склад:
Слов’яни
Антропологічний тип:
Динарський
Мова:
Слов’янська
Харчова база:
Перелогове землеробство та відгінне м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Розвинене слов'янське язичництво
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах з артефактами, над якою насипали курган
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Союз вождівств
Ареал:
Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області
Походження:
Культура виникла внаслідок розпаду черняхівсько-київської культури на Волині і в басейні Західного Бугу на основі племен слов’янського та, почасти, фракійського походження.
Історична доля:
Лука-райковецька культура
Срібна плакетка, ймовірно, з зображенням язичницького божества.
Празько-корчацька культура є матеріальним свідченням словенського союзу племен, який постав на основі слов’янсько-фракійської частини черняхівсько-київської спільноти. Головними племенами словенського союзу на теренах України були дуліби, волиняни, бужани й деревляни.

Походження празько-корчацької культури


Празько-корчацька культура постала на основі групи племен слов’янського та почасти фракійського походження північно-західної частини черняхівсько-київської культури (див. Черняхівсько-київська культура). Можливо саме тому виникла самоназва слов’яни (в більш ранньому варіанті, вірогідно, словени) як людей незалежних від сарматських впливів. На відміну від антів-хорватів (див. Пеньківська культура) люди празько-корчацької не були білінгвами, хоча впливи фракійської та кельтської мов в західних діалектах слов’янської мови були доволі значними. Територія поширення празько-корчацької культури досить чітко збігається із визначеним ще античними істориками ареалом венедів. Спочатку празько-корчацька культура була поширена на території південної Польщі, Чехії, Словаччини та української Волині. Пізніше ареал її поширився на північну частину Польщі, східні райони Східної Німеччини, білоруське Полісся, середню частину Правобережної України, Молдову й Румунію. Великою мірою ця територіальна експансія була обумовлена спілкою з аварами (див. Аварська культура), які, на той час, були грізною військовою силою.

Господарство празько-корчацької культури


Основу господарської діяльності племен празько-корчацької культури становили землеробство й скотарство. Землеробство було орним. Для оранки застосовувалися рала з залізними наконечниками й без таких, а як тяглову силу використовували коней та волів. Поля засівали переважно пшеницею, ячменем, житом та вівсом. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, курей. Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані виключно з поселеннями, де часто знаходились невеликі металургійні та ковальські майстерні, які виготовляли наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, сокири, молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Зі зброї найбільш поширеними були залізні наконечники списів та стріл, що можна було використовувати як для війни, так і для полювання. Були ремісники, що виготовляли кам’яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні шила тощо.

Провідним типом празько-корчацької кераміки був ліпний неорнаментований посуд так званого празького типу — високі горщики з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями, дуже рідко з горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зиґзаґами. Керамічний комплекс доповнювався сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками. На ранніх пам’ятках культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівсько-київського типу. Прядіння і ткацтво були домашніми ремеслами. Пряслиця біконічної форми, плоскі або видовжені, знайдені на кожному поселенні. Одяг шили з домотканого полотна і прикрашали його вишивкою. Як і для всіх слов'янських племен, для людей празько-корчакського об’єднання, було властиве носіння скроневих кілець як важливої деталі жіночого головного убору та своєрідного етнічного маркера. Для празько-корчацького жіноцтва характерними були дротяні кільця різного діаметра, в яких один кінець завитий у вигляді латинської букви S. Носилися такі кільця на скронях однієї або обох частин голови, а прикріплювалися, як правило, до налобної стрічкової пов'язки або ж до головного убору. Популярними були браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски та накладки, невеликі пальчасті фібули, різноколірні скляні намистини. Більшість прикрас виготовлялись місцевими ювелірами.

Села й цвинтарі


Люди празько-корчацької культури будували свої неукріплені селища по краях надзаплавних терас та на вододілах великих і малих річок та потічків, а інколи — на високих плато. У деяких регіонах села були розташовані невеликими групами по 3-4 хутірці з кількох хатин, які, швидше за все, належали великим патріархальним сім'ям. У басейнах Дністра і Пруту відомі села значних розмірів, навіть до сотні жител, але в переважній більшості випадків празько-корчацькі села були невеликими — на таких поселеннях одночасно існувало до двох десятків будинків. Серед жител переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам’янкою в одному із кутків. У деяких житлах уздовж стінок знайдено рештки лав-лежанок у вигляді земляних приступок, обкладених деревом. Коло печей інколи знаходились великі вкопані в підлогу посудини для зберігання припасів. У деяких житлах у долівці були погреби, перекриті дерев'яним настилом. На подвір’ях знаходились наземні господарчі дерев'яні будівлі, повітки, загони для худоби, майстерні, літні кухні та вигрібні ями. Окрім сіл, празько-корчацька культура знала й укріплені міста, які, очевидно, служили резиденціями племінних вождів. Найбільше з таких міст - Зимне поблизу Володимира на Волині, яке було і резиденцією князя, і ремісничим та торговим центром одночасно. Місто було захищене частоколом та стіною з покладених одна на одну дерев'яних колод, закріплених вертикальними стовпами. В систему укріплень входили також три башти та велика дерев'яна споруда, прибудована до стіни з внутрішнього боку.

Родові цвинтарі зазвичай розташовані поблизу поселень. В окремих випадках поодинокі поховання виявлені на поселенні між житлами. На всій території празько-корчацької культури був поширений традиційний для більшості слов’ян обряд кремації мертвого тіла. Тілоспалення відбувалось за межами могильника. Кості, очищені від попелу, зсипали в урни — глиняні горщики, які інколи накривали плоским каменем, перевернутою посудиною чи сковорідкою. Урни клали у невеликі й неглибокі ямки округлої форми. Деякі урни чомусь укладені догори дном. Похоронні дари були скромними — побутові речі, прикраси, деталі одягу: залізні ножі, кресала, уламки кістяних гребенів, металеві пряжки та скляні намистини. Над деякими могилами насипали кургани, величина яких залежала від статусу покійного.

Історична доля празько-корчацької культури


Празько-корчацьке населення стало основою масової міграції слов’ян на захід та південь, що дало підстави називати Україну матір’ю слов’янства. На теренах України празько-корчацька культура поклала початок основній найбільш поширеній культурі Русі — лука-райковецькій культурі. Словени вперше згадуються в контексті військової політики на дунайському кордоні візантійського імператора Юстиніана I1. Прокопій Кесарійський2 вказує, що близько 545 року мав місце військовий конфлікт між антами та словенами, який закінчився перемогою словенів. Ймовірно, конфлікту сприяли або ініціювали його саме візантійці. Після 545 року анти стали союзниками Східної Римської Імперії і на якийсь час припинили свої набіги на візантійські землі, натомість словени за словами Іоанна Ефеського3 у 581 році пограбували всю Грецію й Фракію (див. Липицька культура), взявши багато міст та замків, спустошивши, спаливши, пограбувавши й захопивши всю країну. У 626 році словени та авари, об’єднались з перським військом імперії Сасанідів4, яке, навіть, переправляли своїм флотом через Босфор, та, щоправда без успіху, тримали в облозі Константинополь. Втім, інтенсивність військових сутичок між візантійцями та словенами поступово зменшувалась. Слов’яни-переселенці селились на місцях уже існуючих поселень і, ймовірно, пізніше злились з місцевим населенням грецького походження, утворивши змішані візантійсько-слов'янські громади. Завдяки війнам та переселенню кількість слов’янського населення в корінних землях України зменшувалась і, одночасно, відбувались інтеграційні процеси, в результаті яких празько-корчинська, пеньківська та колочинська культура злились в єдину лука-райковецьку культуру.
Першовідкривачі культури:
український археолог Сергій Гамченко (⋆07.10.1859 — †06.10.1932) та українсько-чехословацький археолог Іван Борковський (⋆08.09.1897 — †17.03.1976) в 1930-х роках
Епонімна пам’ятка:
від села Корчак в Житомирській області та матеріалів Празького музею.
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Зимне, Світязь, Рожище (Волинська обл.), Райки, Корчак, Шишелівка (Житомирська обл.), Берегове, Велика Паладь, Дерцен, Мукачеве, Велика Добронь, Палло (Закарпатська обл.), Бовшів, Коломия (Івано-Франківська обл.), Сенів, Поториця (Львівська обл.), Рівне, Гоща, Дюксин (Рівненська обл.), Потутори, Чортків, Касперівці (Тернопільська обл.), Атаки, Бернове, Хотин, Герца, Магала, Чернівці (Чернівецька обл.)
Експозиції артефактів:
археологічне село-музей Украненланд (Ukranenland) у місті Торгелов (Torgelow; земля Vorpommern) в Німеччині; Німецький історичний музей (Deutsches Historisches Museum) в Берліні; Державний археологічний музей (Państwowe Muzeum Archeologiczne) в Варшаві; Краківський археологічний музей (Muzeum Archeologiczne w Krakowie); Словацький національний музей (Slovenské národné múzeum) в Братиславі; Угорський національний музей (Magyar Nemzeti Múzeum) в Будапешті; Музей археології та етнографії Академії Наук Республіки Молдова (Muzeul de Arheologie şi Etnografie) в Кишиневі; Національний музей історії Румунії (Muzeul Național de Istorie a României) в Бухаресті; Національний історичний музей Республіки Білорусь (Нацыянальны гістарычны музей Рэспублікі Беларусь) в Мінську; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького в Ужгороді; Музей археології Волинського національного університету імені Лесі Українки; Археологічний музей Львівського університету; Тернопільський краєзнавчий музей; Житомирський краєзнавчий музей; Чернівецький краєзнавчий музей
Примітки:
Можливо саме тут виникла сучасна самоназва слов’ян (в більш ранньому варіанті, вірогідно, словени) як людей вільних (слобідних) незалежних від сарматських впливів. Вірогідно, до словенського племінного союзу належали предки літописних племен дулібів, бужан, волинян, дреговичів, кривичів, радимичів, в'ятичів. Словенський племінний союз знаходився в союзних стосунках з Аварським каганатом.
виноски
1Юстиніан І
(Flavius Petrus Sabbatius Iustinianus, ⋆482 — †14.11.565) також відомий як Юстиніан Великий Імператор Східної Римської імперії з 527 по 565 рік. Його правління відзначене амбітним, але лише частково реалізованим renovatio imperii, себто відновленням імперії. Ці амбіції виражалися в частковому відновленні територій колишньої Західної Римської імперії. Юстиніан воював із Сасанідською імперією. Найбільш резонансним аспектом спадщини Юстиніана було уніфіковане переписування римського права, Corpus Juris Civilis, яке досі є основою цивільного права в багатьох сучасних державах. У Східній Православній Церкві його називають Святим Юстиніаном Імператором.
2Прокопій Кесарійський
(Procopius Caesariensis, ⋆близько  500 — †після 565) — видатний пізньоантичний грецький учений родом з Кесарії Приморської. Твори Прокопія є основним джерелом інформації про правління імператора Юстиніана I. Прокопій був автором історії у восьми книгах про війни, які провадив Юстиніан, панегірика про проекти імператорських громадських робіт по всій імперії та книги, відомої як Таємна історія, в якій повідомляє про скандали, які Прокопій не міг включити до своїх офіційно схвалених книг через страх розгнівити імператора та його дружину і йому довелося чекати, поки вони помруть, щоб уникнути помсти.
3Іоанн Ефеський
(або Азійський, ⋆близько 507 – †близько 588) був єпископом ранньої Сирійської православної церкви в VI столітті та одним із перших і найважливіших істориків, які писали сирійською мовою. Головною працею Іоанна була його Церковна історія , яка охоплювала понад шість століть, від часів Юлія Цезаря до 588 року.
4Сасаніди
Сасанідська імперія, офіційно відома як Імперія Іранців або Нова Перська імперія, була останньою іранською імперією до мусульманських завоювань VII-VIII століть. Названа на честь пануючої династії Сасанідів. Сасан (Sāsān), який вважається родоначальником династії, був зороастрійським первосвящеником в Парсі й жив десь на початку ІІІ століття нашої ери. Династія Сасанідів проіснувала з 224 по 651 рік. Найбільша територія Сасанідської імперії охоплювала весь сучасний Іран та Ірак і простягалася від східного Середземномор’я (включаючи Анатолію та Єгипет) до частини сучасного Пакистану, а також від Південної Аравії до Кавказу та Середньої Азії. Період сасанідського правління багато в чому був вершиною давньої іранської культури до завоювання арабами-мусульманами. Сасаніди відзначались толерантністю до релігій та культур своїх підданих, створили складну централізовану урядову бюрократію та відродили зороастризм як легітимну об’єднуючу силу свого правління. Культурний вплив імперії поширювався далеко за межі її територіальних кордонів. У середині VII століття імперію Сасанідів знищив та поглинув Арабський халіфат.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Винокур І., Телегін Д., Археологія України, м. Київ, 1994
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
В. Д. Баран. Корчак, комплекс археологічних пам'яток. // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — ISBN 978-966-00-0855-4
Баран В., Ранні слов'яни між Дніпром і Прип'яттю, м. Київ, 1972
Є. В. Синиця, Р. В. Терпиловський. Празька культура // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — ISBN 978-966-00-1142-7
Григорій Півторак, Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов, — ISBN 966-580-082-5
Проблемы этногенеза славян Академія Наук Української РСР/ Інститут археології, м. Київ, 1978 р. (рос.)
Кухаренко Ю. В., Славянские древности V—IX веков на территории Припятского Полесья, в сб.: Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института истории материальной культуры, в. 57, М., 1955; (рос.)
Археологічні пам'ятки Закарпаття : конспект лекцій / Е. А. Балагурі, відп. за вип. К. І. Гурницький; МВ і ССО УРСР, Ужгород. держ. ун-т. – Ужгород, 1971
Петров В. П., Памятники корчакского типа (по материалам раскопок С. С. Гамченко), в сб.: Материалы и исследования по археологии СССР, № 108, М., 1963; (рос.)
Русанова И. П. Славянские древности VI — IX вв. между Днепром и Западным Бугом. — М.: Наука, 1973
Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. (культура пражского типа). — М.: Наука, 1976
Шовкопляс А. М., Гавритухин И. О. Комплексы пражской культуры с Оболони и некоторые проблемы изучения памятников типа Корчак // КСИА. — Вып. 208. — М.: Наука, 1993
Седов В. В., Славяне в раннем средневековье. Москва, 1995. — ISBN 5870590213
Седов В. В. Славяне: историко-археологическое исследование. — М.: Языки славянской культуры, 2002. ISBN 5-94457-065-2..
Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Peter J. Heather, Empires and Barbarians: The Fall of Rome and the Birth of Europe. Oxford University Press, 2012.
Beranova Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. 311 s. ISBN 80-7277-022-5
Fusek, G. Slovensko vo včasnoslovanskom období. — Nitra, 1994
Kuna, M., Profantova, N. Počatky raného středověku vfgah Čecháh. Archeolgický výzkum sídelní aglomerace kultury pražského typu v Roztokách. — Praha, 2005.
Parczewski, M. Początki kultury wczesnosłowiańskiej w Polsce. Krytyka i datowanie źródeł archeologicznych. — Wrocław, 1988
Andrzej Buko. Archeologia Polski wczesnośredniowiecznej, Wydawnictwo Trio, 2005
Wielka Historia Polski, tom I – Najdawniejsze dzieje ziem polskich (do VII w.), Piotr Kaczanowski, Janusz Krzysztof Kozłowski, wyd. Fogra Kraków 1998
Dulinicz, M. Kształtowanie się Słowiańszczyzny Północno-Zachodniej. Studium archeologiczne. — Warszawa, 2001
Вяргей, В. Археалогія ранніх славян. Współnota dziedzictwa kulturowego ziem Białorusi i Polski. — Warzawa, 2004
Вяргей, В. С., Гаўрытухін, І. А. Пражская культура / // Археалогія Беларусі: энцыклапедыя. — Мінск: БелЭн, 2011
дивитись всі