Лісовики півночі

Колочинська археологічна культура

Імперія Аттіли не надовго пережила смерть свого творця та володаря. Але народи, з яких вона складалась нікуди не поділись. Вони надалі продовжували жити там, де жили їхні предки (і де тепер живуть їхні нащадки). Повинен був минути якийсь час, щоб політичний та економічний застій знову змінився політичною активністю. Люди колочинської культури жили в часи відносного спокою. Чи стали вони від цього щасливішими? Хтозна, хтозна …

Роки існування:
500 - 750 н.е.
Етнічний склад:
Слов’яно-балти
Антропологічний тип:
Динарський
Мова:
Слов’янська
Харчова база:
Підсічно-вогневе землеробство та відгінне м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Балтське язичництво
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах, над якими насипали курган
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Вождівство
Ареал:
Сумська, Чернігівська області
Походження:
Культура виникла внаслідок розпаду черняхівсько-київської культури на основі її слов’янської складової за участі придніпровських балтів-галіндів на території нинішніх Чернігівщини, Сумщини та південної Білорусі.
Історична доля:
Асимільовані волицівсько-роменською культурою
Браслет з золотого дроту колочинської культури.
Колочинська культура постала на основі північної частини людності черняхівсько-київської культури, яка асимілювала частину місцевих балтських племен. Колочинці були землеробами, які в нелегких кліматичних умовах успішно вели господарство та ще й брали участь в постійних міжусобних війнах.

Походження колочинської культури


Колочинська культура виникла на основі північної групи людності черняхівсько-київської культури (див. Черняхівсько-київська культура) з помітним впливом групи балтських племен галіндів, далеких нащадків людей бондарихінської культури (див. Бондарихинська культура), на що вказує наявність балтійських назв річок у регіоні поширення колочинців. Генетично колочинці були однаково близькими до празько-корчинської (див. Празько-корчаківська культура) та пеньківської культур (див. Пеньківська культура), тому часом колочинську культуру називають північним елементом спільного празько-пеньківсько-колочинського культурного комплексу.

Господарство колочинської культури
У господарстві колочинців домінувало землеробство — сіяли в основному ячмінь і просо. Під поля використовували переважно ділянки, розташовані поблизу річок, на що вказує топографія поселень. Землеробство велось підсічно-вогневим методом, тому виснаження полів, мабуть, було однією з основних причин поширення колочинської культури. Колочинці використовували залізні насадки на рала, серпи досконаліших типів і ротаційні жорна. Розводили велику рогату худобу, свиней, коней, у меншій кількості – овець та кіз.

Основна маса знарядь праці виготовлялася із кричного заліза: це сокири, ножі, серпи, коси й тесла. В колочинських поселеннях трапляються залишки майстерень, пов'язаних з ковальством та металургією заліза й кольорових металів. Використовувалися також кістяні шила й рибальські гачки, глиняні пряслиця, кам'яні зернотерки й точила. Предметів з якісної сталі було небагато, найчастіше з неї виробляли зброю — наконечники списів та стріл. Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри тощо, за умов натурального способу життя залишалися в межах родинного промислу. Кухонні горщики, посуд для зберігання продуктів, миски й сковороди були грубо зліплені з глини без використання гончарного кола й неорнаментовані. Пряслиця — сплощені біконічні, деякі з солярними знаками.

У колочинських жінок користувались популярністю своєрідні прикраси — пластинчасті віночки у вигляді стрічок та односпіральні скроневі кільця, на шиї одягали гривні різного типу. Плащі застібали бронзовими та срібними фібулами — пеньківськими пальчастими, антропозооморфними або у вигляді широких пластин. Рівень торгівлі також був невисоким. Поодинокі пряжки візантійського походження, які трапляються в колочинських селах були, швидше за все, воєнною здобиччю. На загал, рівень життя колочинців був набагато нижчим ніж у людей черняхівсько-київської культури.

Села та цвинтарі


Колочинські села розташовані невеликими агломераціями по декілька хутірців, переважно на невисоких терасах, інколи на схилах балок або на дюнах у заплавах річок. Укріплень села не мали, що говорить про відносно мирні умови життя більшості населення колочинської культури. Щоправда, в північній частині колочинського ареалу, на теренах сучасної Брянської області Росії, існувало декілька укріплених валами та ровами міст, які слугували притулками на випадок ворожої навали для мешканців розташованих поблизу сіл. Головним типом житла була квадратна напівземлянка з вогнищем або піччю-кам’янкою та центральним стовпом, що підтримував дах. Використовувалась зрубна або каркасна конструкція стін, яку накривали соломою або очеретом, при цьому вхід знаходився з південної сторони. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами. Поблизу поселень знаходились цвинтарі. Покійників спалювали за межами цвинтарів, перепалені кості небіжчика зсипали в урну або просто в неглибоку яму. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою. У поховання окрім посуду клали металеві прикраси, а чоловікам ще й наконечники списів. Над могилою часом насипали невисокі кургани.

Історична доля колочинської культури


В антсько-словенському протистоянні колочинські князі підтримували антів, а коли ті врешті-решт зазнали поразки, колочинська культура припинила своє існування, ставши одним з елементів формування волинцівсько-роменської культури (див. Волинцівсько-роменська культура) сіверян.
Першовідкривачі культури:
Український археолог Микола Макаренко (⋆16.02.1877 — †04.01.1938) у 1909 році
Епонімна пам’ятка:
села Колочин в Гомельській області Білорусі
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Піски, Бездрик, Великі Будки (Сумська обл.), Леб'яже (Харківська обл.), Мізин, Деснянське, Лісконоги, Деснянка, Роїще, Чернігів (Чернігівська обл.)
Експозиції артефактів:
Національний історичний музей Республіки Білорусь (Нацыянальны гістарычны музей Рэспублікі Беларусь) в Мінську; Державний історичний музей (Государственный исторический музей) в Москві; Брянський Державний краєзнавчий музей (Брянский государственный краеведческий музей); Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Сумський обласний краєзнавчий музей; Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського; Музей археології та етнографії Слобідської України у Харкові
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Р. В. Терпиловський. Колочинська культура // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — ISBN 978-966-00-0692-8
Макушнікаў А. А., Калочынская культура // Археалогія Беларусі: У 4 т. Т. 2. Жалезны век і ранняе сярэднявечча — Мн.: Беларуская навука, 1999. — ISBN 985-08-0089-5
Горюнов Е. А., Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья. Л., 1981
Седов В. В. Славяне: Историко-археологическое исследование. — М.: Языки славянской культуры, 2002. — (Studia historica). — ISBN 5-94457-065-2.
Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Mallory, J. P.; Adams, Douglas Q. (1997). "Kolochin culture. Encyclopedia of Indo-European Culture. Taylor & Francis. ISBN 1884964982
дивитись всі