Анти

Пеньківська археологічна культура

Чому в українській мові пес називається ще й собакою, сокира — топором, а вогнище — ватрою? Чому в нашій мові існує чудове м’яке ̶г, якого немає в інших слов’янських мовах? І звідки взялись оті наші паляниці, молодиці та світлиці? Відповідь проста: тому, що нашими зовсім недалекими в часі предками були люди, які розмовляли двома мовами — слов’янсько-іранські білінгви. І тому бабусі, розповідаючи своїм онукам казочку про хитру козу, вимушені були додавати, що ця коза, вона ще й дереза. А також іранськими є слова віра, благо, чари, хоронити, чистити, слово, могила, гоїти, хворіти, зло, сором, провина, світло, бог. Себто ціла низка дужа важливих слів, які не були простими запозиченнями.

Роки існування:
500 - 750 н.е.
Етнічний склад:
Слов’яно-іранці
Антропологічний тип:
Динарський
Мова:
Слов’яно-іранські білінгви
Харчова база:
Перелогове землеробство та відгінне м’ясо-молочне скотарство
Мислення:
Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне
Релігійні переконання:
Розвинене слов'янське язичництво
Похоронний обряд:
кремація. Попіл хоронили в ямах, рідше в урнах
Громадський устрій:
Родова патрилокальна елітарна громада
Політична організація:
Монархія
Ареал:
Вінницька, Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська області
Походження:
Культура виникла в басейні Сули внаслідок розпаду єдиної черняхівської культури і виділення з неї її слов’яно-сарматсько-скіфської складової.
Історична доля:
еволюціонувала в лука-райковецьку та волицівсько-роменську культури
Золота накладка на одяг. Мартинівський скарб.
Після розпаду черняхівсько-київської спільноти частина племен слов’янського та скито-сарматського походження об’єднались у свій власний племінний союз. Греки називали їх антами, але самі себе вони, найвірогідніше, іменували хорватами. Пеньківська культура була створена ними.

Анти чи хорвати?


Після смерті свого найуспішнішого володаря Аттіли (див. Черняхівсько-київська культура) імперія унів проіснувала ще два десятки років і, врешті-решт, розпалась. Повідпадали всі залежні народи, а саме ядро імперії, яку складали люди переважно слов’янського, іранського та фракійського походження, розпалась на декілька частин. І в усіх цих частинах відбувались дуже активні процеси етногенезу, які, в кінцевому результаті, привели до появи давньоруського, а, згодом, і українського народу. Пеньківська культура виникла на основі тієї частини черняхівсько-київських племен, яка була прямим нащадком скіфів-орачів (див. Скіфів-орачів культура). Звідси й двомовність, хоча й з перевагою слов’янською мови, і певні, доволі архаїчні, особливості матеріальної та духовної культури. Вірогідно, в процесі формування пеньківської культури чималу роль відіграли і сарматські елементи (див. Сарматська культура). Про це свідчить назва, яку використовували європейські історики щодо людей пеньківської культури. Їх називали антами, а це слово має іранське походження й означає людей, що живуть на краю, крайніх. І, з точки зору іраномовного світу, вони справді такими були, мешкаючи на крайньому заході іранського ареалу. Втім, анти — це не самоназва. Вірогідною самоназвою пеньківських племен є хорвати — народна форма етноніма сармати, що, можливо, свідчить про сарматське походження панівних еліт пеньківців.

Господарство пеньківської культури


Продукти землеробства були основним джерелом харчування пеньківців, про що свідчать знахідки знарядь праці, зернові ями та ручні жорна, які знаходять у всіх пеньківських поселеннях. Зі свійських тварин найбільше було великої рогатої худоби, коней, овець, кіз та свиней. Додатково пеньківці займались мисливством та риболовлею. Значного розвитку набула чорна металургія. На теренах пеньківської культури знайдено декілька металургійних центрів. Одним з найбільших був Гайворонський (в Голованівському районі Кіровоградської області), який складався з чотирьох залізоплавильних печей і двадцять одного сиродутного горна. Тут виплавлялась значна кількість криничного заліза, з якого місцеві ковалі виготовляли потрібні в господарствах інструменти. Пеньківські майстри були знайомі з багатьма передовими, як на той час, технологіями кавказьких, візантійських та перських фахівців. Знайдено, наприклад, інструменти з наварними сталевими лезами. Пеньківці виготовляли дуже багато зброї. В першу чергу — це масивні ланцетоподібні вістря списів та трилопатеві гостряки стріл, які передбачали використання потужних складних луків. У порівнянні з іншими слов'янськими культурами на території пеньківської культури знайдено значно більше ювелірних виробів з кольорових та благородних металів — скроневі кільця, сережки, браслети, поясні бляшки, накладки, шийні гривні, а також характерні тільки для пеньківців пальчасті фібули. Посуд пеньківські господині, як і в давнину, виробляли самі і при цьому, скажемо щиро, не заморочували собі голівок його красою. Пеньківська кераміка зазвичай товстостінна, поверхня її нерівна, іноді шорсткувата з простою орнаментацією. Миски - конічні й циліндричні, округлі зі слабко вираженим або відігнутим віночком і звуженою придонною частиною. Виявлені також глиняні прясельця і невеликі фігурки тварин, що очевидно належали до предметів культу. Невелику кількість вишуканого столового посуду виготовляли на гончарних колах фахівці з Пастирського городища — так званий пастирський посуд. Не виключено, що цими гончарями були аланські полонені, оскільки певні риси зближають таку кераміку з виробами салтівської культури (див. Салтівська культура).

Поселення й житла


Пеньківські села були невеликими, але, як правило, розташовувалися групами по кілька поселень, на відстані в кілька кілометрів одне від одного. У селах налічувалось по кілька десятків жител, хоча й не всі вони були заселені одночасно. Будинки зазвичай розміщувалися лінійно, утворюючи вулицю. Житла у плані були чотирикутними напівземлянками, площею в середньому 25 м2, стовповою або зрубної конструкції. Для обігріву і побутових потреб використовували вогнища, а часом і кам'яні печі. Вхід до житла розташовувався з південної або східної сторони в стіні, протилежній печі. Посередині житла встановлювався центральний стовп, що підпирав двоскатний дах, який покривали соломою або очеретом. Поруч з житлами знаходились неопалювані приміщення, які служили коморами для зберігання припасів або виробничими майстернями. На одне житло припадало до півдесятка погребів та господарських ям. Траплялись також округлі споруди пов’язані, мабуть, з впливом кочовиків, які не зустрічаються на інших слов’янських територіях. Укріплених міст в ареалі пеньківскої культури небагато. Очевидно, вони не мали оборонного значення, а служили ремісничими центрами та центрами адміністрування. Одне з міст, а саме Пастирське, було осередком політичної влади та резиденцією правителя.

Перуністи й велесевці


Родові цвинтарі людей пеньківської культури знаходились поблизу поселень. Похоронний обряд був переважно слов’янським, коли покійників спалювали за межами цвинтарів, а рештки хоронили у ямках, хоча траплялись і чисто сарматські ґрунтові поховання. Трупоспалення частіше зустрічалось в лісостеповій зоні, а трупопокладення — у степовій. Похоронний інвентар був більш ніж скромним: горщики й бронзові прикраси — трапецієподібні й спіральні підвіски, браслети, скляне намисто, персні, дзвіночки, серги, фібули, та інші дрібні речі. Релігійні переконання усіх слов’янських народів були дуже древніми та навіть дещо архаїчними. Надалі існувала ще староєвропейська віра в жіноче начало в образі матері-землі. Обожнений предок шанувався під іменем щура і ця форма досі вціліла в складному слові пращур, себто прадід. Про допомогу прадіда щура просили у випадку появи нечистої сили чи просто в неочікуваній ситуації. І, мабуть, щур приходив на допомогу, хоча допомога ця була дієвою тільки в межах досить обмеженої території — свого дому, подвір’я чи окресленого чарівною палицею кола. Саме до щура ми звертаємось, кажучи цур тобі! Були ще й домашні божки й боженята, лісові та водяні демони, а також різні інші неприродні істоти.

Однак, слов’яни, зберігши частину доіндоєвропейських релігійних переконань, були все-таки, і нащадками аріїв, а тому, по-арійськи, головним в божественному світі вважали чоловіче начало. Втім, з місцем перебування та функціями божественної влади бувало по-різному. Навіть настільки по-різному, що небесний отець не у всіх слов’ян був небесним. Небесний отець міг бути втіленим в образі громовержця і великого воїна Перуна1 і тоді він справді був небесним. Проте у доброї половини, якщо не у більшості, слов’янських племен існував культ бога підземного світу — Велеса2 (Волоса, Волоха). Бог Велес уявлявся їм у вигляді змія, що є явним пережитком трипільського нашого минулого. Доарійське походження Велеса підтверджується ще й тим, що його божественною роботою було підтримання чаклунських знань і дарування земних багатств. Перун і Велес боролись між собою, а тому слов’янство з самого свого початку було розділено на дві великі групи, одна із яких визнавала верховенство Перуна і, відповідно, правого, правдивого світу, а друга вірила Велесу і поклонялась йому, шануючи не правду, а кривду. Кривду, звичайно ж, з точки зору православних (нічого спільного з християнством!) вірних Перуна.

Історична доля пеньківської культури


Неважко зрозуміти, що перуністами були слов’яно-іранці. А от велесівці — це нащадки тих праслов’яни, які не входили ні до скіфської та сарматської, ні до римської держав, і які зберегли найбільше звичаїв своїх далеких староєвропейських предків. І між цими двома слов’янськими об’єднаннями існували доволі напружені стосунки. Занадто коротким був час перебування таких двох слов’янських груп в складі єдиної черняхівсько-київської спільноти, щоб подолати й згладити всі суперечності. В результаті цих суперечностей після розпаду імперії унів, сформувалось два могутні слов’янські союзи: східний, перуністський, відомий з візантійських джерел як Держава Антів та західний, велесівський, відомий як Словенський племінний союз. Вірогідно, конфлікт між цими спільнотами став однією з причин великого слов’янського переселення3 в південно-західну землю. Недарма ж Україну називають матір’ю слов’янських народів. На початку цього конфлікту військове щастя було на боці Антської держави, яка до того ж заручилась підтримкою Східної Римської Імперії. Але словени знайшли собі союзника в особі Аварської орди (див. Аварська культура) і 560 року авари завдали удару по Державі Антів, розоривши її землі. Це був важкий удар, який стримав експансію антів на захід і значно послабив антську державу. Втім, інтеграційні процеси всередині всієї слов’янської спільноти продовжувались, що привело до появи лука-райковецької культури, спільної для всіх східноєвропейських слов’ян.
Першовідкривачі культури:
український археолог Дмитро Березовець (⋆18.10.1910 — †29.05.1970) в 1960-х роках
Епонімна пам’ятка:
село Пеньківка Вінницької області
Найвідоміші пам’ятки в Україні:
Ладижин, Іллінці, Пирогів, Самчинці (Вінницька обл.), Любимівка-Канецерівка, Майорка, Дніпровське (дніпропетровська обл.), Мала Сквирка, Скибинці (Київська обл.), Гайворон, Троянове, Велика Андрусівка (Кіровоградсбка обл.), Парутине, Іванівка, Костянтинівка (Миколаївська обл), Хитці, Мачухи, Рябівка (Полтавська обл.), Козіїівка, Занки, Мохнач (Харківська обл.), Вільхівчик, Будище, Трахтемирів, Пастирське (Черкаська обл.)
Експозиції артефактів:
Національний музей історії Молдови (Muzeul Național de Istorie a Moldovei) та Музей археології й етнографії Академії Наук Республіки Молдова (Muzeul de Arheologie şi Etnografie) в Кишиневі; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Вінницький краєзнавчий музей; Кіровоградський краєзнавчий музей; Черкаський обласний краєзнавчий музей (Черкаси); Черкаський міський археологічний музей Середньої Наддніпрянщини; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського; Музей археології та етнографії Слобідської України у Харкові
Примітки:
Вірогідно, до антського племінного союзу належали предки літописних племен білих хорватів, полян, уличів, тиверців, почасти сіверян.
виноски
1Перун
бог неба, грому, блискавки, бурі, дощу, закону, війни та родючості у слов’янському політеїзмі. Його атрибутами були вогонь, орел, кінь, молот та сокира (спочатку з каменю, а потім з металу). Полярну зірку називали оком Перуна. Корінь perkwu спочатку, ймовірно, означав дуб, але в праслов'янській мові це перетворилося на per-, що означає вдарити, вбити (українське прати). Перун був володарем живого світу, неба і землі, і часто його символізував орел, що сидить на верхівці найвищої гілки священного дерева, з якого він спостерігав за всім світом. Глибоко в корінні дерева знаходилося місце його супротивника змія Велеса — водяного бога підземного світу. Перун переслідував Велеса по всій землі, атакуючи його блискавками з неба. У балтійських племен був поширений культ громовержця Перкунаса, одного з головних божеств балтійського пантеону. В угро-фінських народів було божество Укко, яке мало схожі функції та атрибути зі слов'янськими та балтійськими божествами.
2Велес
бог землі, води, худоби та підземного світу в слов'янському язичництві. Є противником верховного бога - громовержця Перуна. Його дерево — верба. Назва походить від протоіндоєвропейського кореня wel- , що означає шерсть. Звідси українське слово волосся, а Велес – волохатий бог у своєму звірячому вигляді (ведмідь, вовк). Протоіндоєвропейський корінь welg- також означає вологий, мокрий. Існує також індоєвропейське слово woltus, що означає луг, яке походить від того самого кореня. Відповідно, Велес — це пастух померлих, який уявлявся таким, що пасе небіжчиків на зелених пишних луках у підземному царстві. Вважається, що Велес представляє ту саму фігуру, що й Вала, ворог ведичного бога громовержця Індри.
3Слов’янське переселення
Переселення слов'ян на Балкани почалося в середині VI і перших десятиліттях VII століття в ранньому середньовіччі. Швидке демографічне поширення слов'ян супроводжувалося обміном населенням, змішуванням і мовним переходом до слов'янської мови. Різноманітні чинники, включно з пізньоантичним малим льодовиковим періодом і тиском населення , підштовхнули міграцію ранніх слов'ян , яких очолювали авари. Корінне населення часто знищувалося, а спустошені землі заселялись меншими чи більшими групами слов'ян. Невдовзі слов’яни почали сприймати культурні звичаї колишніх візантійських провінцій і, щоб розширити свій культурний і державний вплив на південних слов’ян, візантійці розпочали процес християнізації. Результати дослідження Y-DNA 2006 року «свідчать про те, що слов’янська експансія почалася з території сучасної України, таким чином підтверджуючи гіпотезу про те, що найдавнішою відомою батьківщиною слов’ян є басейн середнього Дніпра.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
О. М. Приходнюк. Пеньківська культура // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — ISBN 978-966-00-1142-7
Баран В., Ранні слов'яни між Дніпром і Прип'яттю. Київ 1972
Проблемы этногенеза славян. Академія Наук Української РСР/ Інститут археології, Київ, 1978 (рос.)
Седов В. В., Славяне в раннем средневековье. Том 2 — М.: Фонд археологии, 1995. — ISBN 5-87059-021-3
Абашина Н. С., Козак Д. Н., Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Давні слов'яни. Археологія та історія — Київ: Стародавній Світ, 2012. ISBN 978-966-2608-05-2
Алексеев С. В. Славянская Европа V—VIII веков. — М.: Вече, 2009. — (Славянский мир). — ISBN 978-5-9533-4019-9
Гавритухин И. О., Обломский А. М. Культуры Среднего Поднепровья и Днепровского Левобережья в третьей четверти 1 тыс. н. э. Пеньковская культура // Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. — М.: Институт археологии РАН, 1996. — (Раннеславянский мир. Выпуск 3). — ISBN 5-7312-013-7
Горюнов Е. А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья / под ред. А. Н. Кирпичникова. — Л.: Наука, 1981
Седов В. В. Славяне в древности. — М.: Фонд археологии, 1994. ISBN 5-87059-003-5
Седов В. В. Славяне в раннем средневековье. — М.: Институт археологии РАН, 1995. — Т. 2. — ISBN 5-87059-021-3.
Бибиков М. В. Кто были анты? Славяне и анты глазами византийцев. V—VII вв. // Зарубежные источники по истории Руси как предмет исследования / Под ред. Е. А. Мельниковой. — М. : Логос, 1999. — ISBN 5-88439-088-2
Петрухин В. Я., Раевский Д. С. Прокопий Кесарийский о склавинах и антах. История войн // Очерки истории народов России в древности и раннем Средневековье. — М. : Знак, 2004. — (Studia historica) — ISBN 5-94457-107-1

Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Gimbutas Marija, The Slavs, Thames & Hudson Ltd, 1971
дивитись всі