Палеоліт пізній

Мезоліт

Неоліт

Печеніги

Печенізька археологічна культура

Візантійці налічували у печенігів 800 000 добре озброєних вершників. Це ж звичайно ж перебільшення, оскільки страх має великі очі, чи не так? А візантійці справді боялись печенігів. Та й не тільки вони. Напровесні 972 року руський князь Святослав, переможець хозарів, болгар та візантійців, загинув від рук печенізьких воїнів. Печенізький хан Куря зробив із черепа Святослава чашу і пив із неї разом зі своєю дружиною. І це не було зневагою. Печеніги вірили, що таким чином сили та мужність ворога переходять на питущого і народжені ними сини будуть схожими до Святослава.

Кочовики-тюрки. Мігрували в українські степи з Середньої Азії. Розгромлені руськими князями та половцями і частково асимільовані останніми.

Роки існування:

890 - 1 160 н.е.

Епоха:

Середньовіччя

Етнічний склад:

Тюрки-кангари

Антропологічний тип:

Уральський

Мова:

Печенізька

Харчова база:

Кочове м’ясо-молочне скотарство

Мислення:

Сучасне лівопівкульне, вербальне, логічне

Релігійні переконання:

Тенгріанство

Похоронний обряд:

підкурганні тілопокладення витягнуті на спині з артефактами

Громадський устрій:

Родова патрилокальна елітарна громада

Політична організація:

Монархія

Подивитись на мапі

Ареал:

Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Київська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Харківська, Черкаська області

Походження:

Культура виникла близько 750 року між Аральським морем та середньою течією ріки Сир-Дар'я на основі кангарського племінного союзу. Близько 850 року переселились у межиріччя рік Урал та Волга. У 890 році печеніги переселились до північно-причорноморських степів.

Історична доля:

Предки гагаузів

Позолочена декоративна пластина для одягу з зображенням Світового дерева.

Батьківщиною печенігів є середньоазіатські степи. Однак, після розпаду Тюркського каганату, печеніги програли війну своїм сусідам і вимушені були мігрувати в межиріччя Дону й Дніпра. Антропологічно вони належали до уральського типу й розмовляли мовою, яка належала до огузької гілки тюркської мовної сім'ї.

Походження печенігів

У 744 році розпався Тюркський каганат1, що спричинило цілу низку етнічних пертурбацій у євразійських степах. Програвши війну іншим тюркським племенам, печеніги вимушені були відкочовувати все далі й далі на захід, доки під кінець VIII століття не з’явились у межиріччі Дону й Дніпра. Антропологічно печеніги належали до європеоїдної раси з монголоїдними рисами. Вони розмовляли мовою, яка належала до огузької2 гілки тюркської мовної сім'ї, хоча панівна верхівка племен використовувала іранську мову. Самоназва печенігів Bäčänäk походить від давньотюркського слова, яке означає родича, родовича, свояка. Важливі для народу рішення ухвалювались всіма вільними чоловіками-воїнами на загальних зборах. Тактичні рішення ухвалював верховний вождь — кангар.

Господарство печенігів

В українських степах печеніги вели переважно кочовий спосіб життя. В степах випасали стада великої рогатої худоби, в’ючних тварин, овець та коней. Печеніги були чудовими вершниками й славилися конярством, продаючи коней до візантійського Херсонесу й на Русь. До Візантії поставляли також шкури та віск, купуючи звідти вино, золотий та срібний посуд, дорогі тканини, приправи та предмети розкоші. Чисельна кінна армія дозволяла печенігам контролювати степові торгові шляхи та стягувати мита з купців за перехід караванів через підвладну їм територію. Додатковим джерелом доходів печенізької знаті були грабіжницькі набіги на сусідів, работоргівля та найманство. Деякі знаряддя для обробки землі, знайдені у похованні представниці заможного печенізького роду, доводять, що подеколи кочівники переходили до напівосілого способу життя, займаючись орним землеробством та вирощуючи, переважно, просо.

Цвинтарі та вірування печенігів

Цвинтарів печеніги не мали й ховали мертвих на місці своїх тимчасових стоянок. Небіжчика клали навзнак у вузьку глибоку могилу головою на захід, супроводжуючи тіло зброєю (якщо це чоловіче поховання), кістками та опудалами коней, їхньою збруєю та візантійськими золотими монетами. В жіночих похованнях — прикраси у вигляді поясів з підвісками, що найчастіше передають образи птахів, а також глиняний посуд. Над похованням насипали невисокі кургани. Релігійні переконання печенігів були різними. Як не дивно, але серед печенігів було багато християн-несторіанців3, хоча більшість населення дотримуватися древніх шаманських практик й традиційних тюркських культів. Серед знатних людей популярним було маніхейство4. Печеніги використовували різновид рунічного, так званого орхонського письма, яке наразі не вдалось розшифрувати.

Історична доля печенігів

Стосунки печенігів з Руссю складались по-різному. Періоди жорстоких війн та взаємних набігів змінювались доволі мирним співіснуванням. Втім, печеніги як мало хто в історії уміли наживати собі ворогів, а тому по двох століттях боротьби з Візантійською імперією Болгарією, Руссю, Хазарією та мадярами, печеніги були знищені як незалежна сила об’єднаною візантійсько-половецькою (Див. Візантійська та Половецькі культури) армією. Печеніги на південь від Дунаю доволі швидко втратили свою національну ідентичність і повністю асимілювалися з балканськими етносами. Значні громади печенігів оселилися в Угорському королівстві, де зберігали залишки своєї мови до XV століття. Печенігів називають серед предків сучасних гагаузів та кримських татар. Кілька печенізьких родів прийняли православ’я влились до складу руського народу.

Епонімна пам’ятка:

Від народу печенігів

Найвідоміші пам’ятки в Україні:

Солоне, Марганець (Дніпропетровська обл.), Сіверськ, Керменчик, Ясинувата (Донецька обл.), Миколай-Поле, Хортиця (Запорізька обл.), Кагарлик, Гребені (Київська обл.), Перекоп, Ішунь (Крим), Довжанськ, Міусинськ, Сватове (Луганська обл.), Казанка, Вітовка (Миколаївська обл), Ананьївка, Сарата (Одеська обл.), Приліпка, Великі Солонці (Полтавська обл.), Ковалівка, Ізюм, Балаклея (Харківська обл.), Берислав, Качкарівка (Херсонська обл.)

Експозиції артефактів:

Національний музей історії Молдови (Muzeul Național de Istorie a Moldovei) та Музей археології й етнографії Академії Наук Республіки Молдова (Muzeul de Arheologie şi Etnografie) в Кишиневі; Національний історичний музей Болгарії (Национален исторически музей) в Софії; Угорський національний музей (Magyar Nemzeti Múzeum) в Будапешті; Державний Ермітаж (Государственный Эрмитаж) в Санкт-Петербурзі; Археологічний музей Інституту археології НАНУ в Києві; Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького; Одеський археологічний музей; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського

виноски

1Тюркський каганат

акож відомий як Перша тюркська імперія або Ґоктюрк каганат (Göktürk Khaganate) — тюркський каганат, заснований кланом в 552 році і швидко розширив свої території в Центральній Азії, ставши першою центральноазіатською трансконтинентальною імперією, яка простяглась від Маньчжурії до Чорного моря. Перший Тюркський каганат розпався в 603 році після серії конфліктів і громадянських війн, які розділили державу на Східний Тюркський каганат і Західний Тюркський каганат. Китайська Імперія Тан підкорила Східний Тюркський каганат у 630 році та Західний Тюркський каганат у 657 році в серії військових кампаній. Другий Тюркський каганат виник у 682 році і проіснував до 744 року, коли був повалений Уйгурським каганатом.

2Огузи

Огузи або турки-гузи (Oġuz ) — західнотюркський народ, який у VIII в Центральній Азії столітті сформував племінну конфедерацію під умовною назвою Держава Огуз Ябгу. Ім'я Огуз - загальнотюркське слово, що означає плем'я. Термін огуз був поступово витіснений серед самих турків термінами туркмен і тюркоман. Сьогодні значна частина населення Туреччини , Азербайджану та Туркменістану є нащадками тюрків-огузів, а їхня мова належить до огузької групи тюркської сім’ї мов.

3Несторіанство

або церква Сходу (Ēḏtā d-Maḏenḥā) заснована в Месопотамії. Це була одна з основних гілок східного християнства, які виникли в результаті теологічних суперечок V-VI століть. Константинопольський патріарх Несторій стверджував, що Ісус мав дві вільно поєднані природи, божественний Логос та людського Ісуса, і запропонував титул Христостоко (буквально Носій Христа) як більш підходящий альтернативний титул. Його заяви викликали критику з боку інших видатних церковників, зокрема Кирила, патріарха Александрії, який на Ефеському соборі 431 року засудив Несторія за єресь і скинув його з посади патріарха. Прихильники Несторія знайшли притулок у Сасанідській Персії, де церква відмовилася засудити Несторія в єресі, яку приписували Несторію. Тому її називали Несторіанською церквою.

4Маніхейство

(Āyīn-e Mānī) — релігія, заснована у ІІІ столітті нашої ери парфянським пророком Мані (⋆216 – †274 роки) в Сасанідській Перській імперії. Маніхейство викладає складну дуалістичну космологію , яка описує боротьбу між добрим духовним світом світла та злим матеріальним світом темряви. Через постійний процес, який відбувається в історії людства, світло поступово видаляється зі світу матерії та повертається у світ світла, звідки воно прийшло. Маніхейці вшановують Мані як останнього пророка після Зороастра, Гаутами Будди та Ісуса. Маніхейство процвітало між ІІІ і VIІ століттями, і, в період розквіту, була однією з найпоширеніших релігій у світі. Маніхейські церкви та священні писання існували на сході до Китаю та на заході до Римської імперії.

Першоджерела:

Археологія Української РСР: У 3-х т. Т.3. Ранньослов'янський та давньоруський періоди. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Історія України (у схемах і таблицях) : навч. посібник / Н. П. Ісакова, О. М. Кропивко, Н. І. Паламарчук. – К.: Аграрна освіта, 2005
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Грушевський, М. С. Історія України-Руси. Київ-Львів, 1907
Субтельний О. Україна: Історія. — К., 1991
Білоцерківський В. Я. Історія України (Курс лекцій) : Посібник для вузів. — Х., 1999
Археологічні пам'ятки Закарпаття : конспект лекцій / Е. А. Балагурі, відп. за вип. К. І. Гурницький; МВ і ССО УРСР, Ужгород. держ. ун-т. – Ужгород, 1971
Андрощук Ф. О. Від вікінгів до Русі. — Київ: Laurus, 2022
Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох сх.-слов. націй. Нью-Йорк—Париж, 1964
Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в исторических преданиях и легендах. — Киев, 1986
Греков Б. Д. Киевская Русь. Москва, 1953
Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — М. : АСТ, 2019. — ISBN 978-5-17-100425-5
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. Москва, 1982
Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. — Издательство АН СССР, 1948.
Свердлов М. Б. Домонгольская Русь. СПб., 2003
Средневековая Русь / Вагнер Г. К., Лихачёв Д. С., Раппопорт П. А.. — М.: Наука, 1976
Pritsak Omeljan. The Origin of Rus. Cambridge Massachusetts: Harvard University Press, 1991
Історія міст і сіл Української РСР: Київ. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969

дивитись всі