Одягнені в чорне

Походження культури

Городецька культура постала внаслідок етнополітичних змін, що відбулись в північному Причорномор’ї близько 650 року до Різдва. Кіммерійська конфедерація (див. Чорногорівська культура) зазнала поразки в скіфсько-кіммерійській війні (див. Скіфів-кочовиків культура). Геродот описує цей момент в доволі драматичних тонах, розповідаючи, що кіммерійські вожді вибрали смерть замість ганьби і загинули в останній битві на берегах Тіраса (себто Дністра). Втім, якщо така битва й відбулась, то в ній загинула тільки кіммерійська еліта, та й то мабуть не вся. Так званий простий народ частково підкорився новим панам і був ними поступово асимільований. Інша ж частина кіммерійців мігрували на північний схід на землі бондарихінської культури (див. Бондарихінська культура). Власне з синтезу кіммерійців з бондарихінцями постала городецька культура одягнених у чорне людей. Меланхлени, вимушено визнавали владу царських скіфів, однак болючої поразки своїх предків, очевидно, не забули. Як тільки з’явилась нагода, а такою нагодою став похід перського царя Дарія проти Великої Скіфії, меланхлени повстали і вдарили скіфам в спину, розпочавши грабувати й плюндрувати скіфські землі. Археологічні сліди цієї диверсії у глибокому скіфському тилу збереглись доволі виразно. Після перемоги у війні скіфи милосердно обійшлись з тими своїми підданими, які їх у війні не підтримали. Винятком були тільки мелахлени, яких скіфи негайно прогнали з їхніх територій і змусили переселитись далеко на північ.

Господарство городецької культури

Економіка городецької культури була доволі примітивною у порівнянні зі своїми сусідами й попередниками. Це був явний крок назад, який можна пояснити тим, що нові поселенці ще тільки адаптувались на нових землях, а тубільне населення, своєю чергою, вимушене було до них пристосовуватись. Основним заняттям було скотарство, яке доповнювалось мотичним присадибним землеробством, а також полюванням, рибальством та бортництвом. Люди городецької культури не мали звичаю розділяти кераміку на кухонну й столову, тому городецькі горщики були виліплені просто, часом, навіть, абияк, так, щоб розбити й не пожалкувати. Невипалені горщики загортали у рогожу (звідси альтернативна назва культури), відбиток якої після випалу створював характерний візерунок. Іноді ж цей візерунок просто імітували довгими насічками на сирій глині. Залізна металургія була відома мешканцям городецьких сіл, хоча знахідок залізних виробів місцевого виробництва ще дуже мало. З заліза виготовляли ножі, шила, наконечники стріл, з бронзи — підвіски, бляшки, браслети та інші прикраси. Популярністю користувались вироби з кістки та рогу.

Селища й цвинтарі

Люди городецької культури мешкали в невеликих укріплених містах-фортецях, довкола яких, зазвичай на відстані 1-3 кілометрів одне від одного, знаходилось декілька неукріплених сіл. Очевидно, фортеці, захищені валами та ровами, слугували в першу чергу притулком для селян та їхньої худоби на випадок військової загрози, які, судячи з усього, були доволі частими. Типи сільських жител були різними — землянками, напівземлянками та наземними житлами. Вогнища всередині будівель були глинобитними або кам’яними. Небіжчиків ховали в курганах більш ранніх кочових культур. Тільки для заслужених воїнів та родової знаті спеціально насипали кургани.

Історична доля городецької культури

Під кінець VI століття перед Різдвом під тиском скіфів люди городецької культури мігрувала на північ, на береги Оки та Волги. Там їхні нащадки з часом перейняли від оточуючих племен угро-фінську мову, збагативши її, щоправда, безліччю іранських та балтійських слів і стали одним з дуже важливих елементів формування угро-фінського народу ерзя (див. Ямково-гребінцевої кераміки культура).