Велика Скіфія

Скіфська держава: як усе починалось?

В радянській історіографії вважалось, що причорноморські скіфи були частиною єдиного великого скіфського народу, який заселяв євразійські степи, а, приблизно, в VII столітті до Різдва частина скіфів мігрувала в чорноморські степи з центральної Азії під тиском своїх одноплеменців зі сходу. В цьому є своя логіка, оскільки між кочовими народами Великого Степу1 ніколи не було миру. Однак насправді, все виглядає набагато складніше. Генетичні дані кажуть нам, що західні та східні скіфи виникли незалежно одні від одних, хоч і на основі спільного етнічного базису — ямної культури, а те, що їх об’єднувало, так звана скіфська тріада — зброя, унікальне кінське спорядження та звіриний стиль2 — є наслідком схожих умов життя та взаємних культурних запозичень. Було виявлено, що найбільш поширеною серед причорноморських скіфів була гаплогрупа R1a, тісно пов'язана з більш ранньою зрубною культурою (див. Зрубна культура) і споріднена з сучасними європейцями. І в цьому немає нічого дивного, оскільки люди зрубної культури ведуть своє походження від ямної культури (див. Ямна культура), ядро формування якої знаходилось в північному Причорномор’ї. Так що скіфи були тут автохтонами, населяючи східні степові регіони сучасної України. Звідси вони здійснювали грабіжницькі експедиції на Близький Схід, діставшись навіть до Палестини та Єгипту. В цих походах скіфи конкурували з своїми сусідами кіммерійцями (див Чорногрівська культура), вступаючи в спілку з ворожими до них країнами. Напруженість між скіфами та кіммерійцями закінчилась скіфсько-кіммерійською війною, в якій вірогідним союзником скіфів стала конфедерація племен та міст чорноліської культури. Війна закінчилась винищенням кіммерійської еліти та асиміляцією й частковим вигнанням так званого простого народу. В результаті постала Аріяна — арійська держава, що об’єднувала скіфів-кочовиків та землеробів чорноліської культури, яких Геродот називав скіфами-орачами.

Якими вони були?

Антропологічні реконструкції вказують, що скіфи були дуже високими кремезними людьми — середній зріст чоловіків перевищував 180 см — світлошкірими, русочубими та сіроокими. При цьому материнські лінії у скіфів різноманітні, що свідчить про часті шлюби чоловіків-скіфів з жінками іншого етнічного походження, але однорідність батьківських ліній вказує на те, що скіфське суспільство було суворо патріархальним. Мова скіфів належала до скіфської гілки іранських мов. Грецька назва скіфського народу виводиться від індоєвропейського кореня зі значенням стріляти — skuta. Інша грецька назва цього народу — сколоти — належить до того ж семантичного ряду — Σκόλοτοι - skula-ta - skuδa-ta - skuda-ta — лучники. Вірогідна самоназва скіфів звучала як Skuδa. Геродот переказує скіфську легенду про те, що три головні племені скіфів-кочовиків походили від трьох синів прабатька скіфів Таргітая3: Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая. Від старшого брата Ліпоксая вели своє походження авхати, від Арпоксая — катіари, від наймолодшого Колаксая — панівний клан паралатів, так званих царських скіфів. Існує думка, що легенда про трьох братів ілюструє трифункційний склад ранніх індоєвропейських суспільств. В такому випадку авхати (іранське aṷhata — світлі або сяючі) — це стан священників, катіари (іранське kataarṷа — кочовики) — так званий простий народ, а паралати (іранське paradāta — призначені очолювати) — професійні воїни. Згідно з Геродотом в лівобережних степах жили ще й якісь скіфи-землероби на відміну від скіів-орачів (див. Скіфів-орачів культура), однак археологічними даними це не підтверджується. Люди, що жили тут були пастухами-кочовиками. Ймовірно, Геродот, записуючи зі слів свого інформатора Тімна4 відомості про скіфів, переплутав іранське слово gauvarga, себто шанувальники корів з грецьким словом georgoy — землероб. Цілком можливо, що саме цих кочових коровопасів греки зневажливо називали октоподами, тобто восьминогами, маючи на увазі, що більшість цих людей володіла хіба що вісьмома ногами пари биків, які тягали їх пересувні житла по степах.

Скіфська економіка

Економіка скіфів-кочовиків була змішаною. На початках в ній домінувало скотарство. Кочові скіфи випасали в степах стада коней, овець та, в значно меншій мірі, великої рогатої худоби. Більшість населення вела кочовий спосіб життя, пересуваючись в межах своїх кланових та племінних територій разом зі своїми табунами та отарами. Щоденною їжею кочовиків були молочні продукти на основі кобилячого та овечого молока і, часом, м’ясо та хліб. Хоча продуктивність тваринництва перевищувала продуктивність осілих сільськогосподарських громад, скотарська економіка потребувала додаткової сільськогосподарської продукції, і стабільні кочові конфедерації створювали симбіотичні союзи з осілими народами, отримуючи зерно в обмін на продукцію тваринництва та військовий захист. Втім, частину зерна скіфи-кочовики вирощували самостійно на полях поблизу своїх нечисленних сіл. Найчастіше сіяли улюблений злак усіх кочовиків — просо, а також ячмінь, пшеницю, овес та горох.

Українська ділянка Шовкового Шляху

Скіфські села були не тільки осередками землеробства. Вони поєднували в єдину мережу причорноморські відтинки Великого Шовкового Шляху5, який поєднував Грецію, Персію, Індію та Китай, а тому торгівля та ремесла також мали велике значення для скіфської економіки. Більшість цих торгово-ремісничих поселень розташована в зоні лісостепу і були великими укріпленими містами. Найважливішими серед них у Придніпров’ї є Трахтемирівське, Пастирське та Мотронинське городища у Черкаській області, а також величезне Більське городище, ідентифіковане як описане Геродотом місто Гелон, на Полтавщині та Немирівське городище на Вінниччині, Кам’янське на Запоріжжі. Кам’янське місто було політичним центром Скіфії, так званими Метрополем (себто матір’ю міст) за словами Геродота і служило резиденцією скіфських царів, а також місцем організованої металургійної та збройової промисловості. Торгове значення цих міст доводить знайдена тут значна кількість імпортних грецьких речей, що свідчить про тісні контакти з грецькими містами-колоніями Причорномор’я. До речі, частина городян Ольвії також була скіфського походження. На загал же, населення підпорядкованих скіфський державі міст складалось з місцевих мешканців, людей, що належали до культури скіфів-орачів, юхнівської (див. Юхнівська культура) та мілоградської (див. Мілоградська культура) й скіфських військових гарнізонів та адміністрації. Внаслідок такого симбіозу відбувалась культурна та лінгвістична трансфузія і в слов’янську мову, а відтак і в українську потрапило безліч іранських слів, якими ми користуємось і досі.

Війна, релігія та скіфське зілля

Численні знахідки зброї вказують на вкрай мілітаризоване суспільство. Кожен вільний скіф зобов’язаний був мати зброю та володіти військовими навичками навіть якщо основним його заняттям було скотарство чи ремесло. Однак, паралати все своє життя займались тільки й виключно військовою справою, постійно організовуючи військові експедиції за межі племінних територій для грабунку й захоплення рабів або беручи участь в міжусобних сутичках. Скіфи були відомі своїми навичками верхової їзди та використанням композитних луків, і їхня тактика ведення війни базувалась на кінній стрільбі з лука. При цьому скіфські вершники їздили верхи без стремен і сідел, управляючи конем в бою лише за допомогою власних ніг. Скіфська релігія була архаїчним різновидом дозороастрійської6 іранської релігії. У скіфів були професійні жерці, але невідомо, чи становили вони спадковий клас. Серед жерців була окрема група так званих енареїв, які поклонялися богині Аргімпасі та носили жіночий одяг. Використання канабісу для викликання трансу і ворожіння віщунами було характерною ознакою скіфської системи вірувань. В античному світі канабіс навіть називали скіфським зіллям.

Скіфський одяг

Костюм вважався одним з основних критеріїв ідентифікації скіфів. За Геродотом, скіфський чоловічий костюм складався зі шкіряних штанів, заправлених у чоботи, і відкритих тунік, часто з пишно орнаментованими поясами. Статусним елементом одягу був пояс, який виготовлявся зі шкіри, часто з металевими прикрасами й багато прикрашеними пряжками та обов’язково з великою кількістю шкіряних ремінців для застібання сагайдака-горита, меча-акинака, точильного каменю, батога й чаші. Чоловіки носили різноманітні м’які головні убори — конічні або округлі, схожі на фрігійські ковпаки. Скіфські жінки носили довгі вільні шати та шалі, часто багато прикрашені золотими чи бронзовими бляшками. Дуже популярним, хоча й дуже коштовним був шовк, який імпортували з далекого Китаю.

Скіфські кургани

Всього в Причорноморському степу виявлено понад три тисячі скіфських поховань, що значно перевищує кількість усіх поховань попередніх століть. Покійників скіфи хоронили в ґрунтових могилах, переважно за традиціями своїх попередників — зрубної культури, себто в спеціально приготованих могильних камерах, супроводжуючи поховання похоронними дарами, а часом і похоронними жертвами — кіньми та людьми. Над похованням насипали курган. Розміри могили, набір та багатство похоронних дарів і величина кургану безпосередньо залежали від статусу покійного. Деякі, так звані царські кургани, вражають своїми розмірами та пишністю інвентарю. Знатних людей обов’язково супроводжували в похованні коні та прислуга, однак, навіть в похованнях рядових скіфів нерідким був звичай насильницького умертвіння дружин небіжчиків.

Історична доля скіфів

Після вторгнення в Причорномор’я сарматів (див. Сарматська культура), більшу частину паралатів, себто скіфського воєнного стану, було фізично винищено і статус еліти перейшов до сарматської знаті. Проте невеликій частині паралатів вдалось знайти собі притулок у Криму та нижньому Подніпров’ї де вони заснували так зване Нове Скіфське царство або Малу Скіфію (див. Скіфсько-кримська культура). Материкові скіфи натомість поступово асимілювались з племенами скіфів-орачів, сарматів та фракійців, ставши одним з дуже важливих компонентів формування майбутньої української нації.