Народження Сарматії
Сармати були близькими родичами й сусідами скіфів (див. . Настільки близьким, що в 513 році до Різдва, під час перської навали на Велику Скіфію, сармати були першими, хто прийшов на допомогу скіфам. Сарматський воєвода, відомий нам під грецьким іменем Скопасіса, став правою рукою верховного головнокомандуючого скіфською армією царя Віданти. Схожою були і мова, і релігійні переконання, і кочовий спосіб життя. Сарматська культура сформувалась в надрах зрубної культурної спільноти (див. Зрубна культура). Згідно з Геродотом, сармати (або як їх часом називали греки — савромати) жили на схід від Великої Скіфії, на Кубані та в Прикаспії, і були васалами, хоч і доволі автономними, царських скіфів. Втім, десь на початку ІІІ століття до Різдва напруження між двома народами почало наростати. На сарматів почали тиснути їх східні сусіди масагети і сарматські клани почали зміщуватись на захід. Каменем спотикання стала чергова громадянська війна в Боспорському царстві (див. Антична грецька культура) між двома братами-царевичами, які претендували на престол. В війну втрутились і скіфи, і сармати, кожні зі свого боку протистояння. В вирішальній битві нібито переміг претендент, якого підтримували скіфи, але в останній момент перемога обернулась поразкою. Протеже скіфів загинув під час облоги одного з міст і царем Боспору автоматично став його брат-супротивник. Боспор став союзником сарматів, а скіфи, навпаки, позбулись і союзника, і більшої частини своєї колишньої економічної могутності.
Сармато-скіфська війна
Приблизно у 250 році до Різдва, сарматські війська перейшли кордони Великої Скіфії та, в результаті короткої, але надзвичайно кривавої війни, сармати в буквальному сенсі вирізали більшу частину скіфського панівного класу, так званих паралатів, пограбували та спалили багато поселень скіфів-орачів (див. Культура скіфів-орачів) і встановили свою політичну владу над всією степовою зоною України. Генетичні дослідження підтверджують факт геноциду лівобережних скіфських племен без жодних асимілятивних процесів. Тільки невелика частина скіфської еліти змогла закріпитись у Криму (див. Скіфсько-кримська культура). З цього моменти прискорюється процес переселення правобережних скіфів-кочовиків, які вижили під час сарматської навали, в селища скіфів-орачів та перехід їх до осілого способу життя. Їхнє місце володарів степів зайняли сармати, а колишню Велику Скіфію стали називати Сарматією.
Яйцеголові
Ймовірно, що назва сарматів походить від індоіранського слова sar- (жінка) та прикметника – mat (багатий). Тобто народ, багатий жінками. Ця назва, вірогідно, підкреслювала високий статус жінки та матріархальність сарматських родів, що було вельми незвичним і для греків, і для інших іракомовних народів. Близько двадцяти відсотків всіх поховань сарматських воїнів є похованнями жінок, одягнених для бою як воїни, що, можливо, породило грецькі легенди про амазонок. Можливо, саме це породило грецькі легенди про амазонок. Втім, швидше за все назва сармати не була самоназвою. Самі сармати, очевидно, називали себе аріями. За свідченням сучасників-очевидців сармати були високими й кремезними людьми, багато з яких мали каштанове або рудувате волосся та сіро-блакитні очі. Згідно з генетичними дослідженнями панівною серед сарматів була гаплогрупа R1b1a2a2, поширена серед чоловіків більш ранньої ямної культури. Про спадкоємність культур свідчить і звичай штучного видовження черепів, який практикувався більш ранніми ямною та зрубною культурами, але найбільшої популярності набув чомусь серед сарматів.
Сарматська економіка
Римський географ, Помпоній Мела відзначав, що сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують. Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках. Греко-римський історик та географ Страбон (див. Кизил-кобинська культура) називав сарматів гамаксоїками (себто мешканцями возів) та галактофагами (пожирачами молока). Останнє, ймовірно, стосується кумису, який був універсальною їжею степових кочовиків. Розповідаючи про західних сарматів, Страбон пише: Кибитки кочівників зроблені з повсті та прикріплені до возів, на яких вони живуть; навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якої вони харчуються. Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцевості з гарними пасовиськами: узимку в болотах біля Меотиди (Азовського моря), а влітку — й на рівнинах.
Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її галузей також не змінився: збір данини, пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.
Для сарматського матеріального комплексу характерна велика кількість імпортних виробів: різноманітний керамічний посуд, отриманий головним чином із грецьких міст північного Причорномор'я, срібний і бронзовий посуд італійських і провінційних римських майстерень. Відмітною рисою є широке поширення ювелірних виробів, прикрашених вставками з напівкоштовних каменів і кольорового скла. Поширені вироби у звіриному стилі. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях — діадеми й амулети, які могли належати жрицям. Ці речі суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю — безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені. Сарматський звіриний стиль домінував у прикладному мистецтві Європи, від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тисячоліття нашої ери. Саме в цій мистецькій традиції корені орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх кораблів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII століть.
Сарматська релігія та поховання
Так само як і більшості індоіранських народів, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню та пов’язаним з ним культом коня. Також у сарматів був поширений культ пращурів. Рядові сарматські поховання містяться під невисокими курганними насипами в центральній частині родових володінь. Дуже часто сармати використовували кургани попередніх кочових культур, ямної чи зрубної, щоправда, уникаючи скіфських курганів. Небіжчика клали навзнак головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). Багаті сарматські кургани були складними поховальними спорудами й містили чимало зброї, ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Часом разом з небіжчиком ховали коня (хоча частіше тільки вуздечку, яка його символізувала) і дуже рідко супроводжували поховання людськими жертвами. В 1984 році поблизу села Пороги на Вінниччині було розкопано поховання вождя сарматів-аорсів Інісмея (від іранського māya- — Радісний), який жив десь у 80-х роках нашої ери. Серед особистих речей на кількох (у тому числі на мечі, гривні, поясних пряжках тощо) знайдено його тамгу.
Сарматський світ
В ранні сарматські часи північне Причорномор'я населяли західні сарматські племена язигів (від іранського yaz- приносити в жертву, можливо, вказуючи на касту жерців) та роксоланів (від іранського rūxsag ū — що означає благословенні, світлі, ясні і що, можливо, вказує на панівне становище роксоланів серед інших сарматських племен). Близько 125 року перед Різдвом вони створили державу, на чолі з кланом царських сарматів за взірцем царських скіфів. Однак, вже в середині I століття перед Різдвом Сарматія розпалась на декілька племінних союзів. На другому етапі у II столітті нашої ери язиги з північно-західного Причорномор'я відкочували на Угорську рівнину, поступившись своїми землями спочатку східним аорсам (від давньоіранського auruša — білий), а потім українськими степами прокотилася хвиля аланів (ймовірно спотворене слово arya — арії), яка остаточно зруйнувала пізні скіфські укріплення нижнього Подніпров'я. Зі своїх кочовищ в причорноморських степах сармати-алани здійснювали грабіжницькі походи у багаті римські провінції Подунав'я, грецькі міста північного побережжя Чорного моря та на північ, в землі зарубинецької культури (див. Зарубинецька культура). Зіткнення сарматів з Римом відбувалися постійно. Мир змінювався війною, за якою знову наступала співпраця. Загони сарматів йшли на службу в римську армію і до вождів германських племен, а групи західних сарматів розселялися в римських провінціях. Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. На відміну від скіфів, сарматська кіннота користувалась сідлами й стременами, що значно підвищило її бойову ефективність. Існувала й важка панцирна кіннота, лави якої поповнювали знатні та багаті люди.
Історична доля сарматів
На завершальному етапі існування сарматської культури велика частина сарматів переходить до осілого землеробського способу життя, асимілюючись зі слов’янами та фракійцям, але ніколи не змішуючись з залишками скіфського населення. Особливо швидко цей процес відбувався на Правобережжі під впливом черняхівсько-київської (див. Черняхівсько-київська культура), а пізніше пеньківської культур (див. Пеньківська культура), де нащадки сарматів стали однією зі складових частин сармато-слов’янської антської держави. Сармати-алани Лівобережжя утворила самостійну салтівську культуру (див. Салтівська культура), яка пізніше частково була поглинута Хозарським каганатом, а частково асимільована роменсько-волинцівською (див. Роменсько-волинцівська культура) культурою і стала важливою складовою середньовічних сіверян. В цілому сармати значуще вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців.
Першоджерела:
Археологія Української РСР: У 3-х т.. Т.2.: Скіфо-сарматська та антична археологія. Видавництво: Наукова думка, 1971
Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005.
Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003
Михайло Грушевський, Історія України-Руси. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8
Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів: Видавничий центр Фенікс, 1991. — ISBN 5-7707-0623-6
Аркас М. М. Історія України-Pyсі / Факс. вид. - К.: Вища шк., 1990 - ISBN 5-11-002473-1
Історія України (у схемах і таблицях) : навч. посібник / Н. П. Ісакова, О. М. Кропивко, Н. І. Паламарчук. – К.: Аграрна освіта, 2005
Симоненко О. В. Сармати // Енциклопедія історії України у 10 т. / Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — ISBN 978-966-00-1290-5.
Залізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012
Козак Д. Н. Венеди — К., 2008 // Венеди і сармати ISBN 978-966-02-4419-1
Вязьмітіна Марія Іванівна. Золота балка. Поселення сарматського часу на нижньому Дніпрі. — К.,1962
Вязьмітіна Марія Іванівна. Изучение сарматских племён степной Украины // КСИАУ, 1953 (рос)
Балабанова М. А. Хозяйственно-культурный уклад и образа жизни сарматских племен по данным античных письменных источников. // Вестник Волгоградского государственного университета. Сер. 4, История 2011. № 1.
Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. Древние арии: мифы и история. — 2-е изд., доп. и испр. — М.: Мысль, 1983.
Полин С. В. Сарматское завоевание Северного Причерноморья (современное состояние проблемы) // Археология евразийских степей. — 2017
Скрипкин А. С. Сарматы / Рец.: А. П. Медведев, С. Ю. Монахов; Волгогр. гос. ун-т. — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2017. —ISBN 978-5-9669-1711-1.
Н. Ф. Шевченко. Сарматы в восточном Приазовье (I в. до н. э. — II в. н. э.) // Кочевники степей а античный мир (проблемы контактов). Материалы 2-го археологического семинара. — Новочеркасск, 1989.
Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970
Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР
Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Головна редакція УРЕ, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972
Історія міст і сіл Української РСР. Кримська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968
Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969
Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967
Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1966
Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971
Brzezinski Richard; Mielczarek Mariusz (2002). The Sarmatians 600 BC–AD 450. Men-At-Arms (373). Bloomsbury USA; Osprey Publishing. ISBN 978-1-84176-485-6.
Batty, Roger (2007). Rome and the Nomads: The Pontic-Danubian Realm in Antiquity. Oxford University Press. ISBN 978-0-198-14936-1.
дивитись всі