Світ живих та мертвих

Походження маріупольців

Маріупольська культура склалася внаслідок злиття людності дніпро-донецької культури (див. Дніпро-донецька культура) з частиною племен сурської культури (див. Сурська культура). Поширюючись в напряму на схід та північний схід до Волги та Уралу, вона започаткувала маріупольську культурну спільноту, яка містила в собі декілька споріднених між собою культур, поширених в степах між Азовом і Каспієм. Люди маріупольської культури були високими на зріст (середній зріст чоловіків 174 см) та широколицими європеоїдами, що явно вказує на їх північне походження.

Маріупольська індустрія

Господарство маріупольців, як у багатьох неолітичних культур, було змішаним. В степу випасали стада великої рогатої худоби, час від часу організовуючи колективні мисливські виправи на зубрів, диких коней та сайгаків. Землеробством займались жінки, садячи городи біля жител і обробляючи мотиками невеликі поля проса, полби та ячменю неподалік від поселень. Технології виготовлення інструментів та зброї були типовими для дніпро-донецької культури. Використовували кремінь придніпровського та донецького походження, який одразу на місці видобутку обробляли до стану нуклеусів призматичної форми. Заготовини транспортували до поселень, де їх переробляли у пластини, а з пластин робили різні потрібні речі — ножі, скребачки, трикутні, вістря для стріл та списів. З мікролітів найчастіше використовували високі та середнього розміру трапеції з притупленою спинкою, які використовували для серпів та лез. Траплялись кам'яні шліфовані сокири, - як з кременю, так і зі сланцю, - тесла, булави, кістяні знаряддя, а також різноманітні прикраси: підвіски з зубів оленя та риби, пластини з іклів кабана, намиста з каменю, перламутру, кісток, а на пізньому етапі - підвіски з міді та золота.

З чого їли та в що одягались маріупольці?

Села складалось з кількох хатин, розташованих, зазвичай по колу. Майданчик в центрі поселення, очевидно, служив загоном для худоби в зимовий період часу. Маріупольці будували круглі або овальні наземні житла з жердин та тинів, обмазаних саманом і покритих снопами з очерету. Підлогу в таких домівках вкривали верствою подрібнених та утрамбованих мушель прісноводних молюсків. Вірогідно це робились не стільки для краси чи зручності, скільки для запобігання пожежам, оскільки вогнища, якими обігрівались ці житла, були відкритим. На вогнищах готували їжу зазвичай у горщиках з гострим дном та вінцями у формі комірця, що є дуже характерною ознакою всієї маріупольської кераміки.

Столовий посуд виготовляли з глини з домішкою піску, товчених мушель, трави або полови. Переважали плоскодонні слоїки з косо зрізаними до середини вінцями або комірцями, а також кухлі та миски. Посуд прикрашали гребінцевими штампами у вигляді рядів ялинок, зиґзаґів, прокреслених ліній та стрічкових композицій. В маріупольських похованнях знайдено залишки тканин з яких шили одяг, що свідчить про доволі розвинене ткацтво. Деякі з фрагментів збереглись настільки добре, що завдяки цьому вдалось реконструювати фасони маріупольського одягу. Тутешні люди носили довгі підперезані сорочки й спідниці, які прикрашали намистинами або пластинами з кабанячих іклів, що нашивалися на поділ, комір сорочки або рукави біля ліктів. Аналогічно прикрашали й пояси. На головах носили стрічки-бандани із прикрасами з кабанячих іклів чи оленячих зубів. Втім, велика кількість скребачок декількох типів доводить, що чинбарство також не пасло задніх, і більшу частину одягу шили ще зі шкіри, а не з тканих матеріалів.

Родинні кладовища

Найбільш дослідженими є цвинтарі маріупольської культури, один з яких розкопано на місці Азовсталі. Схоже, що ранні цвинтарі цього типу належали людям дніпро-донецької культури, а маріупольці стали користуватись ними пізніше. Зрештою, традиція підзахороняти померлих в могилах своїх попередників, існувала у багатьох народів степової зони. Вірогідно, цвинтар вважався сакральним місцем, свого роду місцем контакту між світами живих та мертвих, незалежно від того які люди й коли були там похоронені. Для маріупольської культури характерні колективні поховання у великих ямах, розташованих рядами й розрахованих на додаткові пізніші поховання, подекуди з підбоєм або з дерев’яним перекриттям та, можливо, дахом. Померлих клали навзнак головами на південний схід або північний захід та часто (але чомусь не завжди) посипали червоною вохрою. При цьому, хоронячи покійників маріупольці з максимальною шанобливістю відносились до вже існуючих поховань, намагаючись нічим їм не пошкодити.

Генетичні дослідження вказують, що більшість покійників, похоронених поряд або один над одним, були родичами. Тобто, в такому спільному родовому кладовищі кожна сім’я мала свою власну ділянку, куди хоронила своїх небіжчиків. Разом з покійним клали похоронні дари, деякі з яких були доволі багатими, що свідчить про майнову нерівність, яка уже існувала в суспільстві. Серед дарів є кам'яні інструменти та зброя, а також горщики майже завжди з однотипним меандровим малюнком, котрий очевидно мав якесь сакральне значення. Ритуальне значення мали й амулети, найчастіше, у вигляді фігурки бика. Вірогідно, образ бика відігравав визначну роль в релігії маріупольської культури й, можливо навіть, цей образ набув свого розвитку в пізнішій індоіранській ідеї космічного бика, принесення в жертву якого та розчленування тіла на частини, визначили виникнення основних компонентів світобудови.

Маріупольці вірили у якийсь варіант потойбічного життя, з якого немає вороття. Тому небіжчикові давали в дорогу необхідні йому та улюблені за життя речі, прикраси, намиста і навіть мушлі Spondylos, якими користувались як грошами. При цьому прижиттєвий соціальний статус небіжчика дублювався і в потойбічному, оскільки в деяких могилах знаходять і символи влади — кам’яні та кістяні навершя булав.

Похоронний культ води та його наслідки

Цвинтарі розміщували зазвичай на берегах рік, оскільки саме водою душа померлого мандрувала на той світ. Звідси, мабуть, і меандрові знаки на похоронному посуді, які у багатьох культурах означав воду. У зв’язку з цим цікавим видається звичай середньовічних українців пускати на воду шкаралупки від великодніх писанок. Ці шкаралупки мали плисти за водою і дістатись за синє море до переселених туди предків-рахманів1, щоб повідомити їх, що в Україні ще є люди, які дотримуються їхніх традицій. Вірогідно, у якийсь контакт між світом живих та світом мертвих маріупольці також вірили, оскільки на цвинтарях існували жертовні майданчики, де знайдено розбитий посуд, інструменти та кістки, принесених в жертву тварин. Західні маріупольські племена тісно контактували з трипільською (див. Трипільська культура) та середньостогівською культурами (див. Середньостогівська культура), якими врешті-решт були асимільовані, ставши однією з важливих ланок у ланцюжку формування перших індоєвропейських культур. Східна ж частина людності маріупольської культури мігрувала з українських земель на схід.