Ахейці українських степів

Походження репінської культури

На початку IV тисячоліття до Різдва група середньостогівських племен (див. Середньостогівська культура) відкочувала з району середньої течії Дніпра в нижнє Подоння, розірвавши зв’язки зі своїми одноплемінниками. Що було цьому причиною, - внутрішні міжусобиці, світоглядні конфлікти чи економічні мотиви, - ми не знаємо, але кілька століть ця група розвивалась цілковито самостійно. В результаті в нижній течії Дону постала нова культура, яка отримала назву репінської. Минув ще якийсь час, і частина репінців повернулась назад і стала розселятись у нижньому Подніпров’ї. Зробити це було нескладно, оскільки основою репінського господарства було конярство — вісімдесят відсотків всього стада свійських тварин становили саме коні, а решту корови та вівці. Велике значення надавалось мисливству й, особливо, рибальству, а землеробство відігравало маргінальну роль, і ним займались жінки.

Репінське господарство

Через дефіцит якісного кременю та відсутність можливостей для обміну з іншими племенами, кременевих знарядь було небагато. З кременевих пластин виготовляли скребачки, трикутні вістря стріл та списів, короткі леза. Далеко більше предметів виготовляли з кості й рогу — тесла, кинджали, бойові молоти, рибальські гачки, елементи кінської збруї. А от мідних виробів було мало. Знайдено всього лиш кілька ножів та чотиригранне шило, які, очевидно, були імпортом з північного Кавказу. Кераміку репінської культури виготовляли з глини з домішками товченої мушлі. Посуд гостродонний, округлий, товстостінний з високим горлом. Частина посуду мала жолобчастий, рідше комірцевий вінчик, а верхню частину посудини прикрашали відбитками гребінця чи мотузки, надколами, наліпками та защипами. Елементи візерунка утворюють ряди, зиґзаґи й лінії.

Житла та кладовища

Постійні поселення репінців були невеликими та складались з декількох мазанок, покритих очеретом. Всередині кожної з хатин було вогнище, обкладене камінням та призначене для обігріву й приготування їжі. Поряд з будівлями знаходились господарчі ями та повітки-майстерні. В поселеннях, очевидно, тільки зимували, а теплу пору року проводили в місцях полювань, риболовлі та на пасовищах, де ставили тимчасові курені з жердин, гілок і трави. Для репінської культури характерні ґрунтові поховання. При цьому, упродовж існування культури поховальний обряд змінився. Якщо на початку небіжчиків клали у могильну яму на боці у скорченому стані й засипали землею, то пізніше їх уже клади навзнак, неодмінно головою на схід та обов’язково посипали червоною вохрою. Над похованням насипали невеликі кургани, дуже часто з індивідуальними невеликими кромлехами1 та огорожами. Похоронний інвентар був небагатим, небіжчикам в останню путь давали, зазвичай, декілька горщиків (ймовірно з кашею) і нічого більше.

Пращури ахейців та індусів

Рєпінська культура була невеликою і дуже бідною, однак Лев Клейн2 доводить, що саме західна частина репінців, яка, разом з людьми ямної культури (див. Ямна культура), мігрувала на північ Балканського півострова, стала одним з предків греків-ахейців3. Східна ж частина репінців, також разом з ямниками, перемістилась в Приуралля де ввійшла до складу андроновської культури4 яку, зазвичай, пов’язують з індоіранцями5. Саме спільним походженням з приазовських степів пояснюється помітна схожість давньоіндійської та давньогрецької міфології.