Золота доба Трипілля

Походження трипільської людності

Людність трипільської культури була генетично пов'язана з синхронними культурами Балкано-Дунайського регіону, серед яких певна роль належала людям вірменоїдної гілки середземноморської раси, ймовірно, людям старчево-крішської культури (див. Старчево-крішська культура). Інша, й кількісно більша частина трипільців, судячи з аналізу кісткових останків, були людьми європейського нордичного антропологічного типу, успадкованим від ранньонеолітичного населення Європи — високими на зріст, кремезними, з довгими кінцівками, широкими обличчями, прямими носами й темно-русявим волоссям. Генетичні матеріали з печери Вертеба (Чортківський район Тернопільської області) показують, що трипільці несли в собі материнські генетичні лінії вихідців з Малої Азії, однак домінують в останках трипільців автохтонні гени ще ґраветтської людності (див. Ґраветтська культура) часів кам’яної доби.

Винахідники колеса

Основним заняттям трипільців було хліборобство й асортимент культурних рослин тут дуже багатий. Сіяли ячмінь, жито, пшеницю, просо, горох, бобові та льон, добре знали виноград, аличу й абрикоси. На початковому етапі землю обробляли мотиками з оленячих рогів, каменю, кістки та загострених палиць. На завершальному етапі існування своєї культури, трипільці використовували сівозміни, знали рало і використовували як тяглову силу волів. Урожай жали серпами з мікролітичних лез. Зерно мололи на борошно за допомогою зернотерок та ручних жорен. Невідомо, чи трипільці виготовляли вино, але смак пива з проса та ячменю вони знали напевне. Також є докази того, що мед отримували не тільки від диких бджіл, а й знали бджільництво.

Серед поголів’я трипільського стада велика рогата худоба була на першому місці, а свині, вівці та кози відігравали не таку значну роль. Для поповнення м'ясної їжі велике значення у трипільців залишалось за мисливством. Полювали за допомогою лука й стріл на оленів, диких свиней та сайгаків. Використовували на полюванні собак. В ріках рибалили на сомів та щук, але не гребували й карасями та плотвами. Повсякденною їжею була черепахова юшка, про що свідчить величезна кількість черепахових панцирів у сміттєвих ямах.

Питання, чи трипільці одомашнили коня є дискусійним; у деяких їхніх поселеннях знайдено останки коней, але незрозуміло, чи були це останки диких коней, чи домашніх. Але, навіть, якщо коней все-таки розводили, то тільки і виключно для м’яса, а не для верхової їзди. На думку фінського сходознавця Аско Парполи1 існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в трипільській культурі на території сучасної України. Знайдено декілька глиняних фігурок на коліщатах, які можна трактувати як дитячі іграшки, однак підтверджень того, що трипільці знали колісний транспорт немає. Існував розподіл праці на гендерних засадах. Чоловіки полювали, пасли худобу, виготовляли знаряддя праці з каменю та кістки. Жінки займалися гончарством, виготовленням текстилю та одягу і відігравали провідну роль у житті громади.

Початок мідної доби

Багатогалузеве господарство трипільців вимагало постійного виготовлення значної кількості різноманітних знарядь праці, мисливської зброї, а також предметів побуту. Основною сировиною був кремінь та камінь з місцевих родовищ. Для обробки дерева з кременю та сланцю виготовляли сокири, долота, тесла, свердла, скобелі та інші знаряддя, застосовували перший механічний пристрій — ручний лучковий дриль для свердління різних матеріалів. Для обробки шкір, виготовлення одягу, плетіння та в'язання виготовляли інструменти з кістки, рогу, дерева та глини. Одяг, окрім зимового, який шили зі шкір та хутра, виготовляли з тканих матеріалів — льону, конопель та овечої вовни. Приблизно з 3 400 року перед Різдвом трипільська культура почала освоювати мідну металургію. У поселеннях трапляються сокири з міді, мідні підвіски, точила. Почалося видобування самородної міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї, хоча головною сировиною трипільських металургів була руда з Трансільванії та Родопських гір2 у сучасній Болгарії. Поряд з мідною рудою звідти привозили готові мідні знаряддя праці, мисливську зброю та інші артефакти. На завершальному етапі існування трипільської культури з’являються вироби з бронзи.

Трипільська кераміка

Особливе місце в трипільській культурі займало гончарство, яке було доведене до вершин досконалості, хоча гончарний круг3, якщо й використовувався, то тільки повільний. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками жінки для власних домогосподарств. Підраховано, що в середньому домогосподарстві налічувалось до шістдесяти одиниць керамічних виробів, починаючи від величезних грушоподібних посудин для зерна (так званих зерновиків) і закінчуючи різної форми горщиками, мисками, тарілками, ложками, друшляками, фруктовницями й кухлями. Судячи з кількості та асортименту столового посуду, культура споживання посуду у трипільців була дуже високою. Поверхні керамічних виробів вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами4 у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали монохромний та двоколірний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому тлі. Вірогідно, що розписи робились не стільки з естетичною, скільки з ритуальною метою і мали якесь важливе сакральне значення. Сакральне значення мали також жіночі статуетки, модельки жител, намиста, амулети й дивні біконічні здвоєні посудини, звані біноклями, які також ліпили з глини. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста.

Країна міст

Трипільські селища розташовувались на придатних для землеробства пологих схилах або підвищених плато, але обов’язково біля річок та струмків. Зазвичай поселення групувались в більші чи менші агломерації, де села знаходились на відстані 3-4 кілометрів одне від одного. Деякі агломерації розростались в справжні міста, які містили в собі до 3 000 споруд і з можливістю проживання від 20 до 50 тисяч городян. Ці міста були масштабнішими, аніж відомі міста-держави Шумеру5 і передували їм більш, ніж на пів тисячоліття, хоча більшість вчених досі називають їх гігантськими поселеннями чи протомістами оскільки, мовляв, немає переконливих доказів внутрішньої соціальної диференціації чи спеціалізації. Втім, як тепер доведено, міста були адміністративними, військовими та релігійними центрами, а не ремісничими. Головне місто контролювало якусь територію довкола себе зазвичай на відстані одного-двох денних переходів (тобто 20-40 км), а також декілька поселень-супутників, які на цій території знаходились.

Найпоширенішою схемою будівництва трипільських поселень було розміщення жител по колу навколо центральної споруди або майдану. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. Найдавніші села складалися з десяти-п'ятнадцяти жител. У період свого розквіту село розширювалися до кількох сотень великих хат, іноді двоповерхових. Ці будинки зазвичай обігрівалися піччю, мали круглі вікна і, часом, кілька кімнат. Частину приміщень використовували під комори. У таких будинках, імовірно, жила одна або кілька родин. Цікавим і дуже характерним є стосунок трипільців до своїх жител.

Вірогідно житло, включно зі всім живим, що знаходилось усередині, уявлялось трипільцям чимсь на кшталт живої істоти, наділеної своїм власним циклом життя та відродження. Коли життєвий цикл поселення на думку його мешканців закінчувався, його спалювали з усім рухомим та нерухомим майном і на попелищі або, частіше, десь неподалік зводили нове село. Щоправда, ще одним поясненням цієї дивної, з сучасної точки зору, поведінки є профілактика туберкульозу, який вельми дошкуляв трипільцям. Зрештою, таке пояснення зовсім не виключає і сакрального значення цієї традиції.

Звичаї та традиції

Рід був матрилокальним, а локальне управління теократичним. Племенами управляли жінки-жриці й старійшини родів та племен обох статей. Релігія базувалась на солярних та аграрних культах шанування богині-матері, про що свідчать знайдені антропоморфні жіночі статуетки та домашні вівтарі. В певному сенсі вона протиставлялась культам небесного батька, які практикувались степовими кочовими праарійськими племенами. У будинках трипільців іноді знаходять людські кістки, що є можливим свідченням того, що деяких людей чомусь ховали біля фундаментів будинків у ритуальний спосіб. При цьому, як не дивно, віднайдені трипільські цвинтарі походять тільки з пізніх етапів існування трипільської спільноти, та й то похоронний обряд був, вірогідно, запозиченим від інших племен. Покійників спалювали, а попіл померлого зсипали у спеціальні похоронні урни або просто загортали в тканину, закопували в яму і насипали над могилою невеликий курган.

Як правило, поховання супроводжувались похоронними дарами, а воїнів хоронили разом зі зброєю. Кожне домогосподарство було майже повністю самодостатнім і більшість потрібних речей вироблялась на місці, проте далеко не всюди була потрібна для виробництва сировина. Існували копальні солі, мідної руди та кременю та спеціалізовані гончарну майстерні, де високоякісний посуд вироблявся, без сумнівів, для продажу. Ймовірно, поява початків логографічної писемності була викликана саме потребами торгівлі. Присутність у трипільських містах невеликих керамічних табличок геометричної форми, званих жетонами, вказує на доволі складні торгові операції, оскільки жетони — це, свого роду, товарні зобов’язання, які спрощували торгівлю. Суспільство було на загал егалітарним і заможним, хоча певні ознаки соціальної стратифікації уже проявлялись.

Трипільська конфедерація

На першому етапі свого існування люди трипільської культури розселились в басейні Дністра і Південного Бугу, На середньому етапі розвитку трипільці займали величезні простори лісостепу від східної Трансільванії на заході до Дніпра на сході. Впродовж пізнього періоду територія трипільської культури розширилась, охопивши Волинську область на північному заході України, ріки Случ та Горинь на півночі України, та вийшла на лівий берег Дніпра поблизу Києва. На останній стадії існування трипільської культури під натиском степовиків ямної культури (див. Ямна культура) з південного сходу територіальна єдність трипільських племен була втрачена.

Частина трипільських племен залишилася ізольованою на Дніпрі в районі Києва і вимушена буда діяти окремо. Українські археологи Ілля Самойловський (⋆23.12.1881 — †24.03.1972) та Юрій Захарук (⋆12.04.1914 — †12.04.1997) у 1947 році запропонували називати цю частину трипільської спільноти софіївською культурою від дослідженого цвинтаря цієї культури поблизу села Софіївка Броварського району Київської області. Трипільське населення ніколи не було єдиним в культурному і, можливо навіть, в релігійному плані. Присутність численних археологічних субкультур в межах єдиного трипільського масиву, є свідченням наявності окремішніх племен, об’єднаних в якусь подобу конфедерації. На це також мали б вказувати сліди обмежених військових конфліктів між трипільцями.

На пізньому етапі під впливом постійної небезпеки з боку ворожих племен відбувся процес консолідації трипільських племен на окремих територіях їх розселення. З’явились доволі стабільні племінні військові союзи, які на певний час запевнювали людям спокійне життя. Втім, добробут дуже швидко викликав перенаселення і люди змушені були розселятись на нові землі, хоча можливості міграції були обмеженими, адже тиск ворожих племен не припинявся.

Занепад трипільської культури: причини й наслідки

Протягом якогось часу трипільці ще зберігали особливості своєї культури та побуту, але десь між 3 100 — 2 800 роками перед Різдвом все-таки розпочався процес індоєвропеїзації трипільської культури. Починаючи приблизно з 3 500 року до Різдва, клімат поступово ставав холоднішим і сухішим. Трипільських землеробів це змушувало змінювати спосіб господарювання та переймати навички скотарства від сусідів-ямників. Додатковим чинником могла бути пандемія якоїсь інфекційної хвороби, - не виключено, що чуми, - до якої степове населення ямників виробило імунітет, відсутній у землеробів-трипільців, а також радикальні світоглядні зміни, що проявляли себе у зміні релігії. Свідченням цього, очевидно, є обряд поховання в ямах під курганами, схожий до обрядів сусідніх патріархальних племен ямної культури. Трипільські громади одна за одною переймали від степовиків-ямників, а потім і від інших індоєвропейських культур, властиві їм способи адміністрування, мови та релігії, творячи нові синкретичні культури тепер уже арійської України. Втім, асиміляція трипільців індоєвропейцями не була повною, оскільки чітко прослідковується культурна й генетична наступність між населенням трипільської культури й сучасними українцями.