Кіммерія

Кіммерія

Люди чорногорівської культури генетично близькі до білозерців (див. Білозерська культура), хоча спосіб господарювання чорногорівців був іншим — вони були класичними степовими кочовиками. Їх ототожнюють з історичними кіммерійцями, хоча це не цілком вірно — чорногорівці, поряд з білозерцями, були тільки частиною кіммерійського народу, хоча і його панівною, елітною частиною. За походженням це були люди східної групи зрубної культурної спільноти (див. Зрубна культура), які переселились з Приуралля на землі України та Кубані. Причиною цієї міграції був збройний конфлікт всередині зрубного середовища в якому майбутні переселенці зазнали поразки. На додаток, частина степових племен, що жили між Чорним та Каспійським морями втягнулись в нескінченні війни між Ассирійською імперією1 та її численними противниками. В результаті величезна кількість чоловічого населення набула військового досвіду. Цей досвід допоміг воїнам зрубної культури удосконалили кінську збрую, що дало їм можливість застосовували новаторську на той час техніку бою – верхи на коні. Вершники могли стріляти з лука на ходу, колоти списом та рубати мечем з коня. А що часи тоді були неспокійними і Старий Світ щойно пережив катастрофу бронзової доби (див. Кам’янська культура), царі та полководці охоче наймали степових воїнів, і вони служили у різних державах Близького Сходу.

Врешті-решт, сплав військових ветеранів та спраглого здобичі й слави молодого покоління воїнів підкорили собі та частково асимілювали людей білозерської культури. Злиття відбулось безкровно, оскільки зрубники були кровними й мовними родичами білозерців, але в результаті цього процесу постала Кіммерійська держава, або, коротко, Кіммерія, а кіммерійці стали найдавнішим народом східної Європи відомим світу з грецьких, ассирійських, юдейських та перських писемних джерел. Археологічним слідом Кіммерії є чорногорівська культура.

Держава військової аристократії

Успішна адаптація до перемін сприяла росту кількості населення, що виливалось в міграції та грабіжницькі військові експедиції. Завдяки цим походам територія Кіммерії поступово розширювалась, її ядром була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов’я разом з Кримом. При цьому, ріст кількості кочового населення не призвів до повного зникнення осілого населення степів. Частина землеробськох людності зосереджувалась у місцях, найбільш придатних для рільництва, наприклад, у долинах річок. Таким чином склалась система соціальних та міжетнічних стосунків, яка стала моделлю для населення майбутньої України на дуже довгий час. На чолі Кіммерійської держави знаходилась військова аристократія, сенсом та способом життя якої була грабіжницька війна. В обмін на певні політичні поступки й данину, панівний клас давав спокійно жити й захищав від інших грабіжників тих громадян своєї держави, котрі не належали до військової касти. І останніх було набагато більше.

Час залізних мечів

Пересічні чорногорівці були пастухами, які кочували зі своїми стадами по причорноморських та кубанських степах. Вони розводили велику рогату худобу, овець та, особливо, коней а поблизу своїх поселень засівали просом невеликі поля. Знаряддя праці та зброю виготовляли з бронзи та заліза, хоча за традицією ще існували кам’яні шліфовані молоти, зернотерки, ступки та серпи з мікролітів. Втім, більшість інструментів та зброї були все-таки металевими. Одним з найважливіших здобутків Кіммерійської держави стало оволодіння технологіями виробництва заліза. Залізна зброя була відома у Причорномор’ї ще з часів сабатиніської культури (див. Сабатинівська культура), але потрапляла сюди тільки як військова здобич або внаслідок торгових операцій, оскільки монополістами у виготовленні заліза були майстри держави Урарту2, які не поспішали ділитись своїми знаннями з іншими.
Втім, під час однієї з військових експедицій кіммерійцям вдалось не тільки перемогти урартійську армію, але й здобути секрети виплавки та обробки заліза. І це дало їм значні геополітичні переваги, оскільки залізна зброя була якісно кращою і набагато дешевшою у виробництві. В кожному поселенні були кузні й ковалі, які працювали з металом. Мідну руду та компоненти для бронзових сплавів імпортували з Кавказу та Малої Азії, залізну ж руду добували на місці й виробляли з неї як просте крицеве залізо, так і високовуглецеву сталь. Неподалік від сучасного Бахмута знаходився металургійний центр тодішнього Причорномор’я. Особливо багато там виробляли зброї і, зокрема, кинджалів та специфічних довгих сталевих мечів, які навіть отримали назву кіммерійських.

Кіммерійські майстри

Особливого розвитку у чорногорівців набула ювелірна справа. Майстри виготовляли вишукані різьблені вироби з кістки, прикраси, інкрустовані напівкоштовним камінням, посуд, прикрашений скляними вставками. Кухонний посуд складався з товстостінних кулястих горщиків з наліпними валиками, келихів з циліндричними шийками та черпаків, орнаментованих різьбленими канавками. Були поширені дерев'яні келихи оздоблені золотом. Серед столового посуду чорногорівців було багато лощеного посуду з рослинним орнаментом.
Популярний мотив з кола й хреста на посуді й знаряддях праці, є ймовірно солярною символікою, а геометричні візерунки — трикутники, ромби, заштриховані косими лініями чи заповнені крапками, очевидно, символізують зорані та засіяні поля. Візерунок, який поєднувався із штампованим орнаментом зі спіралей та кілець — умовне зображення води й сонця. Комбінаціями спіралей, ромбів та квадратів чорногорівці прикрашали руків'я кинджалів, деталі вуздечок, посуд. З вапняку вирізали надмогильні статуї, трохи схожі на кемі-обинські (див. Кемі-обинська культура). Вони також не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та зброї. Не виключено, що, принаймні деякі з таких скульптур були не тільки пам’ятниками — відома статуя з отворами та пазами, орієнтованими на різні точки небесної сфери. Чорногорівці носили широкі штани та куртки, підперезувалися поясом, вдягали чоботи та гостроверху шапку. Здебільшого чоловічий одяг та взуття були шкіряними, а жіночий одяг — тканим.

Житла, поховання й вірування

Жили кіммерійці патріархальними родами, що складалися з декількох сімей. Поселення складались з великих напівземлянок площею близько 80 м², які служили зимівниками. В теплу пору року частина населення відкочовувала на північ, де пасовища не так швидко вигорали під сонцем, і там будували тимчасові житла — намети та курені, які зводились в місцях випасу стад. Випасом займались дорослі чоловіки, а в поселеннях на літо залишались жінки з дітьми та ремісники з їх сім’ями. Небіжчиків ховали на родових цвинтарях, якими дуже часто служили кургани більш ранніх кочових культур — ямної та катакомбної. В окремих випадках для особливо заслужених воїнів та родової знаті спеціально насипали високі кургани. Померлих ховали у простих прямокутних та овальних ямах, часом у зрубах з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Небіжчиків клали в скорченому положенні на боці, обличчям на схід, рідше на захід. Чоловіків ховали зі зброєю та кінською збруєю; жінок — з золотими та бронзовими прикрасами, намистинами та глиняним посудом.
Чорногорівці багато в чому зберегли вірування своїх землеробських предків. Панівним був культ богині-матері, на що вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Якусь роль також відігравав культ змії, що могло пізніше відбитись у скіфських легендах (див. Культури скіфів-орачів) про змієногу богиню. Важливу роль в житті чорногорівців мали люди, що займались астрономічними спостереженнями.

Кінець Кіммерії

Кіммерійці знаходились в напружених стосунках з сусідньою землеробською чорноліською культурою (див. Чорноліська культура), з якою велись як торговий обмін, так і військові дії. Врешті-решт, протистояння між Кіммерією з одного боку й чорнолісьцями та їхніми скіфськими союзниками закінчилось розгромом Кіммерійської держави. Геродот3 стверджує, що під час навали скіфів кіммерійці почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися … На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із численним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали й скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти та спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кімерійців поховав біля річки Тирас (Дністер), і могилу їхню й тепер видно. Однак це є очевидною легендою і якщо такі події й мали місце, то стосувались тільки й виключно еліти кіммерійського народу, та й то не всієї.

Історична доля чорногорівської культури

Як етнос кіммерійці зникли не відразу: частина з них відкочувала на північний схід лісостепової зони України та в Крим, поклавши початок кизил-кобинській культурі (див. Кизил-кобинська культура) таврів. Землеробська ж частина кіммерійського люду взагалі нікуди не мігрувала, повільно асимілюючись з слов’янським та фракійським землеробським населенням.