Земля людей кімерійських

Альянс пастухів та землеробів

На початку 1 200-х років в північному Причорномор’ї відбувались активні економічні й політичні зміни. Затяжна посуха вдарила, в першу чергу по землеробських спільнотах, якими були, наприклад, більшість сабатинівських племен (див. Сабатинівська культура). Це змушувало їх переселятись в інші краї або змінювати спосіб господарювання, стаючи пастухами. Вірогідно, тоді ж сабатинівські воїни стали брати участь як найманці в грабіжницьких походах народів моря. Ветерани повертались додому з багатою здобиччю та славою, але, як виявилось бронза та золото субстанції неїстівні, а відсутність молодих чоловіків сповільнила демографічний ріст сабатинівських племен. Натомість звичні до пастушого способу життя в умовах сухого клімату степовики тільки збільшували свою чисельність. Степ став затісним для двох народів і, очевидно, все закінчилось тим, що степовики-зрубники (див. Зрубна культура) підкорили собі більшу частину сабатинівців та асимілювали їх, засвоївши дуже багато рис сабатинівської культури. В результаті постала нова спільнота, яка, власне кажучи, була двома культурами одного народу, відомого нам з історичних джерел, як кіммерійці. Це білозерська та чорногорівська (див. Чорногорівська культура) кіммерійські культури. При цьому, етнічним субстратом білозерської культури були саме осілі сабатинівці, а основою чорногорівської культури — кочовики-зрубники. Як білозерці так і чорногорівці спілкувались діалектом давньоіранської мови.

Господарство білозерської культури

Білозерська осіла культура почала розвиватись дещо раніше від чорногорівської. Основу господарства племен білозерської культури становило присадибне скотарство, землеробство й металургія, інші промисли мали допоміжний характер і не були широко поширені. Землеробство було поширене здебільшого в правобережному степу, де вирощували переважно улюблений злак усіх кочовиків, а саме невибагливе просо, але також і доволі багато ячменю й жита. В білозерських селах широко представлені рільничі знаряддя: серпи й кремінні вкладки для них, зернотерки, ступки й товкачі до них. Попри це, певна примітивізація землеробських знарядь як в порівнянні з сабатинівськими часами, так і в процесі подальшої еволюції білозерської культури, вказує на занепад землеробства й ріст значення скотарства. Череда білозерців на ранньому етапі складалась з великої рогатої худоби, овець, свиней та коней. Згодом, в череді цілковито зникають свині, зменшується частка великої рогатої худоби, натомість збільшується поголів’я овець і особливо коней, яких використовували як тяглову силу. Переважав м’ясний напрямок у розведенні худоби, молока білозерні чомусь не вживали.

За традицією в господарстві ще використовуються кам’яні шліфовані молоти й сокири, зернотерки, ступки й товкачики, мікролітичні леза-вкладки для серпів, але кам’яних знарядь стає все менше. З костей робили мотики, руків’я для ножів та серпів, деталі кінської упряжі. Археологічні матеріали із залишків поселень та могил засвідчують високий рівень обробки дерева, аж до виготовлення якісних дощок для спорудження будинків та колісного транспорту. Глиняний посуд білозерської культури різноманітний — горщики, келихи, миски, сковорідки, жаровні, ткацькі грузила та прясла, іграшкові коліщата. Досить поширений тонкостінний столовий лощений посуд чорного та жовтого кольору. Орнаментованого посуду небагато. Якщо орнамент був, то складався з гладких та защеплених валиків, заглиблень у вигляді прокреслених стрічок, ямок та насічок.

Білозерські ноу-хау

Неспокійні часи стимулювали перегони озброєнь, і в цьому як сабатинівці, так і зрубники мали багаті традиції. Відомі численні майстерні майстрів-ливарників і окремі, доволі рідкісні, скарби бронзових виробів. Білозерці виготовляли сокири-кельти, долота, кинджали, вістря стріл та списів, шила, леза ножів, серпи. Прикраси представлені шпильками, фібулами, браслетами, підвісками та ґудзиками. Постійні військові конфлікти зробили майже неможливим постачання сировини з Трансільванії та Кавказу і гострий дефіцит сировини змусив майстрів мобілізовувати резерви металевого брухту та відмовитись від виробництва металомістких артефактів (наприклад клепаних казанів чи металевого посуду), а тому специфічною рисою білозерської металургії є мінімалізація розмірів бронзових виробів. Втім, доволі швидко з’явилось інше розв’язання проблеми дефіциту сировини. Бронзоливарники білозерської культури першими серед степових племен України налагодили серійний випуск зброї та знарядь праці стандартизованих форм. Іншим технічним досягненням білозерців, тісно пов’язаним з металургією, були білозерські технології склярства, які постали на відходах металообробного виробництва. Мідь та бронза додавалися до хімічного складу бірюзової скляної маси як барвники.

Білозерські хуторяни

Базовою соціально-економічною структурою білозерського суспільства була велика сім’я, яка мешкала нерідко в ізольованій садибі хутірського типу, що сприяло відгінному скотарству за умов сухого та прохолодного клімату. Поселення білозерців складаються з землянок, напівземлянок та будинків на рівному ґрунті з кам’яними підвалинами. Житла переважно прямокутної форми каркасно-стовпової конструкції з двосхилим або односхилим дахом. Споруди з кам'яними конструкціями найбільш характерні для західного ареалу культури. Більшість будинків представлені однокамерними спорудами з вхідними сіньми. В центрі або в кутку приміщень знаходились вогнища відкритого типу та господарські ями.

Місто майстрів

Білозерцям належало місто, розташоване на місці злиття Південного Бугу та Інгулу (тепер це урочище Дикий Сад майже в центрі сучасного Миколаєва). Ймовірно, саме його мав на увазі Гомер, коли писав про місто людей кіммерійських. Втім, місто це було засноване ще сабатинівцями і виконувало роль річкового та морського порту, який зв’язував землі центральної та північної України з малоазійськими торговими містами, зокрема Троєю та Мілетом1. Структурно поселення складалося з трьох частин: цитаделі, передмістя та посаду, розташованого за зовнішнім оборонним муром. На території цитаделі жила еліта, яка, вірогідно відрізнялась в етнічному плані від основної маси городян. Цікаво, що еліта не займалась приготуванням їжі та зберіганням продуктів — все необхідне готували десь в передмісті й приносили в цитадель уже в готовому вигляді. І при цьому цих людей неможливо було звинуватити в неробстві. Елітою були не військові вожді, а висококваліфіковані майстри, свого роду хранителі фахових знань.

Цвинтарі й похорони

Похоронні пам'ятники представлені курганними та ґрунтовими цвинтарями, які часом становлять єдиний комплекс і розташовані переважно на терасах або височинах по берегах рік, рідше - на вододілах. Померлих ховали у скорченому положенні, на боці, іноді на спині головою на південь, з долонями перед обличчям, переважно у прямокутних ямах, перекритих деревом. Над ямами насипали невисокі кургани, хоча відомі й монументальні споруди. Часом у похоронному обряді використовували вогонь, вохру або крейду та небагаті похоронні дари. Іноді фіксуються залишки тризни у вигляді кісток тварин та битого посуду. Могили розташовували рядами, серед яких поховання племінної знаті вирізнялись розмірами похоронних ям та складнішою похоронною спорудою: обшивка ями дошками, стовпові конструкції та металеві предмети серед похоронних дарів.

Історична доля білозерської культури

Племена білозерської культури були частиною кіммерійської Аріяни, на зміну якій прийшла Аріяна скіфська. Частина білозерських землеробів зі зміної клімату стала кочівниками, частина була асимільована слов’янами-чорнолісцями (див. Чорноліська культура), а ще одна частина, своєю чергою, асимілювала місцеве кримське населення, поклавши початок народу таврів кизил-кобинської культури (див. Кизил-кобинська культура).