Цю культуру називають найзагадковішою для європейського верхнього палеоліту. Вважається, що вона є продуктом творчого засвоєння здобутків місцевої неандертальської мустьєрської культури (див. Мустьєрська культура) групою мігрантів з-за меж Європи. Але ким були і як виглядали ці мігранти можна тільки здогадуватись, оскільки при доволі значній кількості матеріальних речей, останків людей, що створили ці речі, чомусь не збереглось. І це породжує сумніви: то кому власно належала селетська культура? Таки людям чи може неандертальцям або, навіть, неадертало-людським метисам?

Дивлячись на мапу міграцій ранніх людей теренами Старого Світу, можна уявити собі, що рух цей був цілеспрямованим так, наче ці люди знали кінцеві цілі своїх мандрівок. Таке припущення, звісно ж, є невірогідним (чи, майже, невірогідним?), одначе воно не знімає питання: а що ж було причиною цих постійних переміщень? Адже людей було занадто мало, щоб викликати демографічну кризу й брак їжі. Проте, навіть на тлі цієї картини перманентного руху, одіссея людей стрелецької культури виглядає епічно.

Люди ґраветтської культури населяли всю Європу від Атлантики до Волги і, ймовірно, розмовляли спільною для всіх мовою. Гени та, почасти, пам’ять тих людей продовжують існувати, - щоправда, розділившись тепер на кілька десятків самостійних та окремих народів, - оскільки саме люди ґраветтської культури стали етнічним субстратом формування більшості європейських націй. Ми, українці, не є винятком.

В порівнянні з типовими ґраветтцями, що були вельми непосидючим народом, людей молодовської культури, які кров від крові і плоть від плоті належали до ґраветтської спільноти, можна вважати домосідами. Зрештою, Великий Холод і не давав їм можливості покидати свій притулок, яким стала для них долина Дністра. Натомість вони творчо використали знання, успадковані від неандертальців і при цьому примудрились самі винайти деякі цікаві й корисні речі.

Візитівками української кам’яної доби служать відомі усьому світу житла з мамутових кісток та не менш знані мізинські браслети, візерунки яких досі не зникають з українських вишиванок. Втім, вельми сумнівно, що автори та перші власники браслетів, були прихильниками мистецтва заради мистецтва. Вони були вимушені бути практичними людьми, оскільки на щось, що виходило за межі запевнення власного виживання, у них просто не вистачило б сил. То кому і для чого були потрібні зиґзаґи, вирізьблені на мамутовій кістці?

Переважна більшість українців є автохтонами. Тобто їхні предки і предки предків нізвідки не приходили і нікуди звідси не пішли, а жили тут споконвіків. Але чи можемо ми сказати, коли саме цей покон віків розпочався? Як визначити день народження народу? Ну, може не день, а рік, вік, тисячоліття… В випадку українського народу на це питання можна відповісти доволі точно. Родовід українців налічує шість сотень поколінь і веде свій початок від анетівської культури.

Степи північного Причорномор’я за часів льодовикового максимуму були справжнім раєм для мисливців. І, що найважливіше, раєм майже безлюдним. А святе місце пустим довго не буває. Великий холод витискав ґраветтських мисливців на південь і змушував їх освоювати причорноморські землі. Натомість посуха на Передньому Сході та в Закавказзі змушувала тамтешню людність мігрувати в північному напрямі. В результаті цього зустрічного руху серед предків українців з’явилась нова культура з унікальним набором генів, технологій та духовних традицій.

Історія намагається пам’ятати людей, завдяки яким відбувались великі цивілізаційні стрибки. Однак, була й інша категорія народів — які, нібито, за все своє довге чи коротке існування нічого визначного не вчинили. Вони не були ні творцями, ні винахідниками, ні воїнами. Про таких в підручниках історії зазвичай не згадується. І це несправедливо, оскільки без них історія також не могла б відбутись. Вони були хранителями й трансляторами знань, навичок, традицій та звичаїв. Люди деснянської культури належали саме до цієї категорії.

Знамените житло, складене з мамутових кісток, після його воскресіння в лабораторіях Національного науково-природничого музею НАН України, побачила мало не половина світу. Звісно, що перші його мешканці навіть уявити собі не могли, що їхня скромна й тіснувата хатина набуде колись такої слави. Їх цікавили зовсім інші справи — як пережити холод взимку та як наполювати достатньо мамутів влітку. Втім, не тільки мріями про тепло та повні животи жили ці люди. Дивні речі знайдені тут недвозначно про це свідчать.

Липська культура начебто й не має безпосереднього стосунку до України, бо трохи поживши собі в Прикарпатті, ці люди помандрували на південний захід і осіли в сучасній Трансільванії. Але це не зовсім так. Нащадки людей липської культури дали початок багатьом важливим балканським культурам, були близькими сусідами наших предків, а згодом, хоч і в значно пізніші часи, взяли участь в етногенезі сучасних українців.