Хранителі традицій

Епіґраветтські піонери

Люди Європи переживали Великий Холод, намагаючись дотримуватись своїх, вироблених ще в ґраветтські часи, навичок та традицій. Однак, всім відомо, що двічі в одну й ту саму ріку ввійти неможливо. І потепління, що настало після льодовикового максимуму, не привело до повернення старих добрих часів. Умови, які ставила матінка-природа своїм підопічним, виявились радикально новими. Отже, щоб пристосуватись до них доводилось виробляти нові навички та знаходити нові знання. Втім, процес оновлення в східній та південній Європі базувався на ґраветтському базисі і відбувався доволі спокійно. Тому його й називають епіґраветтом, себто надґраветтом. Центром цього процесу став Апеннінський півострів, і звідти інновації почали швидко поширюватись по Європі. Нові віяння незабаром досягли й України.

Деснянська культура — це перша епіґраветтська культури України, хоча окремими технологіями, типовими для епіґраветту, володіли вже мізинці (див. Мізинська культура), - а деснянська культура є саме безпосередньою спадкоємицею мізинської. Навіть ареал поширення деснянців майже збігається з територією мізинської культури, хоча надалі він розширювався та пересунувся на схід. На пізніших етапах свого існування деяка частина людей деснянської культури стала поступово мігрувати на північ, діставшись долини Оки, а деякі клани мігрували на захід — в долину Вісли.

Все своє несу з собою

Міграції деснянців були, очевидно, пов’язані з економічними причинами. Клімат ставав що не рік, то теплішим, і приполярна мамутова фауна відступала на північ. Мамутів ставало все менше, аж поки вони й зовсім не зникли. Тому перед людьми поставав вибір: надалі полювати на мамутів і рухатись слідом за ними, або ж залишатись в рідних пенатах і вчитись жити по-новому. Ті, хто залишився, теж мусили вибирати між північними оленями та кіньми, себто між лісом та степом. І це розділення також відбувалась — деснянці розходились хто на схід, хто на захід, хто на південь.

Люди деснянської культури, як і більшість тодішніх мисливців були сезонними кочовиками — кожен рід мав своє власне зимове поселення, у якому родичі переживали зиму, а весною перебирався до літнього мисливського табору. Тому господарський реманент цих людей був доволі бідним, оскільки весь домашній скарб доводилось часто переносити на власних спинах і головах. Про те, що вантажі переносили на головах так, як це роблять і зараз африканці, свідчать сліди на черепах первісних людей. В дорогу брали тільки найбільш необхідні речі, і тут в пригоді стали нові мікролітичні технології. Вкладів до композитних знарядь можна набрати з собою скільки завгодно і виконати поточний ремонт зброї та інструментів на місці. Це було не тільки зручно — найголовніше, що полювання внаслідок збільшення кількості й покращення якості зброї та знарядь праці стало ефективнішим.

Хранителі традицій

Кремінь був стратегічною сировиною палеоліту (тому й називають цю епоху кам’яною добою), і виживання людей залежало від доступності та якості цієї сировини. Через це великим везінням було знайти кремінні розсипи в такому місці, де можна було закласти базовий табір — так, щоб поблизу було вдосталь чистої води і до шляхів міграції тварин було б недалеко. Тому місця для базових стійбищ вибирали дуже старанно і намагались їх якомога довше не покидати. А якщо запаси готових вкладів вичерпувались, деснянці вирушали в спеціальні експедиції до родовищ кременю. Там вибирали й злегка обробляли заготовини, які на своїх спинах та головах переносили до базової стоянки. Це давалося неймовірно важко, зате потім було чим зайнятись довгими зимовими вечорами.

Цікаво, що поряд з новими мікролітичними знаряддями, широко використовувались інструменти та зброя, виготовлені за старими, - можна, навіть сказати, древніми, - ще неандертальськими технологіями. Втім, зберігались не тільки древні навички. Люди деснянської культури стали спадкоємцями культури мізинської, а тому на цілому ряді кістяних знарядь, зроблених руками деснянців, нанесено візерунки, дуже схожі на меандри мізинських браслетів, які, також, виконували функцію календарів. Очевидно, що ця традиція збереглась і була переказана далі ланцюжком поколінь, оскільки візерунки мізинців та деснянців ще й тепер можна побачити на українських вишиванках. Спадкоємцями деснянської культури були люди місцевої межиріцької культури (див. Межиріцька культура) та ще ціла низка прийшлих культур, які поступово асимілювали деснянців.