Підкорювачі часу

Пастка чи притулок?

Під час останнього льодовикового максимуму людність Європи значно скоротилась. Це й зрозуміло, адже кліматичні умови північної частини континенту стали непридатними для життя, а льодові шапки Альп, Піренеїв і, навіть, Карпат, перекрили звичні шляхи міграцій тварин та людей, розділивши європейські землі на декілька окремих і непов’язаних між собою зон. Люди, що там проживали, опинились в наче в пастках, втративши будь-яку можливість контактувати між собою. Хоча, якщо подивитись з іншого боку, це були тоді єдині місця в Європі, де життя лишалось можливим. Тому вчені, зазвичай, називають такі зони не пастками, а притулками - рефугіумами1. В Європі такими рефугіумами стали Франко-кантабрійський регіон2, Апеннінський та Балканський півострови, а також землі теперішньої східної Європи з українськими включно. Саме з цих теренів після завершення Великого Холоду розпочалось повторне заселення Європи. Втім, нові поселенці вже відрізнялись від своїх попередників. Навіть, попри ту невелику швидкість змін, які мали місце в людських спільнотах, тисячі років ізоляції не могли проминути безслідно. Такі спільноти пристосовувались до локальних особливостей клімату, ландшафту та харчової бази, хоча в кожному випадку це вимагало від них неймовірних зусиль. І не завжди цих зусиль було достатньо, щоб просто вижити.

Мізинське поселення є однією з небагатьох дуже добре вивчених пам’яток кам’яної доби в Україні. Причиною цієї підвищеної цікавості науковців був той простий факт, що стійбище, яке дало назву всій культурі, збереглось майже неушкодженим. З невідомих нам причин мешканці покинули його разом з усім домашнім скарбом, кудись пішли і вже не повернулись. Що ж, життя тоді була дуже важким і можливих причин для передчасної загибелі усього роду існувало більше, ніж достатньо. Але це дало змогу археологам доволі повно відтворити побут людей кам’яної доби.

Тісно, зате тепло

Мізинське поселення складалось з п'яти круглих жител діаметром близько семи метрів і площею до двадцяти п’яти квадратних метрів. Ці куполоподібні житла схожі за конструкцією на чуми сучасних північних народів: вони були споруджені з дерев'яних жердин, вкритих шкірами тварин, а ззовні обкладені кістками мамутів та рогами оленів. Поблизу знаходилися місця обробки каменю та кісток. Очевидно, це було зимова база, де рід зимував і звідки вирушав у теплу пору року на мисливські виправи, з останньої з яких він чомусь, не повернувся. Вірогідно, кожна з будівель слугувала домівкою для однієї великої родини, а загальна кількість мешканців поселення становила близько п’яти десятків осіб. Себто житлова площа, що припадала на одну людину, становила десь близько 2 м², оскільки треба враховувати ще й якесь місце для зберігання речей, припасів та вогнищ, якими житла обігрівались. Там було неймовірно тісно! Але подібна кількість населення характерна і для інших досліджених палеолітичних поселень. Напевне така кількість людей була економічно оптимальною, а через важкі умови життя, дуже високу дитячу смертність та, не виключено, певні фізіологічні обмеження репродуктивних функцій, кількість населення зростала дуже повільно.

Мисливці на мамутів

Першими поселенцями мізинського стійбища був якийсь клан людей ґраветтської культури (див. Ґраветтська культура) який примандрував сюди з заходу, відірвавшись від основного масиву свого народу. А потім переселенцям не захотілось повертатись назад і цьому існували причини — тут було багато здобичі, а в Десні чудово ловилась риба. Втім, контакти зі своїми одноплеменцями їм вдавалось якось підтримувати, оскільки з центральної Європи (можливо з теренів сучасної Чехії чи Словаччини) до них долучилась ще одна група людей. Саме вони, разом з місцевими мешканцями, стали ядром нової культури, залишаючись при цьому інтегральною частиною ґраветтського культурного кола в його східному варіанті. Ці люди полювали на мамутів та оленів, хоча головним об’єктом промислу був все-таки саме мамут. І в цьому немає нічого дивного, адже вага дорослого мамута становила 13-15 тонн, - стільки, скільки важило ціле стадо оленів. Справжня ходяча комора м’яса, сала, шкіри й костей! Заради такого призу варто було ризикнути, позаяк навіть один впольований мамут значно збільшував шанси всього роду пережити зиму. М’ясо зберігали в спеціальних ямах, видовбаних у вічній мерзлоті, і, напевне, вміли його коптити та сушити. Величезна кількість скелетів песців та вовків довкола стоянки, свідчила, що охочих поживитись чужою здобиччю не бракувало, і їх безжалісно винищували, можливо, знімаючи з мертвих шкідників шкіру. А що прийшли ці люди на береги Десни з самого осереддя ґраветтської культури в її класичній формі, то й господарський реманент був типовим для цієї культури. Врешті-решт вся територія східної Європи ще була тоді єдиним культурно-мовно-етнічним простором, і в цьому просторі нові ідеї поширювались без перешкод.

Часовимірювальні браслети: про що це свідчить?

Однією з таких ідей, цінність якої для палеолітичного світу можна порівняти хіба що з цінністю загальної теорії відносності Ейнштейна для світу сучасного, було усвідомлення часу та вміння його вимірювати. Люди відкрили для себе - як би дивно це не звучало зараз - циклічність природних явищ. Саме в ґраветтську епоху на теренах Європи з’являються перші календарі, переважно місячні. Деякі з них - як, наприклад, знамениті мізинські браслети - були доволі складними пристроями, що дозволяли вимірювати час за Сонцем і за Місяцем, і навіть синхронізувати ці два календарні цикли. До речі, браслети були виготовлені із прямих пластин ікла мамута, зігнутих невідомим чином. На одному з браслетів календарні мітки нанесено зображенням меандру, а на другому — свастичним3 візерунком, що можна трактувати як протосвастику аріїв (див. Середньостогівська та Ямна культури), свого роду метафору одвічного коловороту часів. І метафора ця чітко прослідковується в усій праукраїнській та українській культурі включно з сьогоденням.

Схожі візерунки виявлено й на інших мізинських знахідках, а саме стилізованих жіночих статуетках та фігурці птаха, яка може бути стилізованим зображенням лелеки в польоті. Оскільки фігурку птаха було знайдено поблизу фалічних об’єктів, це також може підтверджувати ідею, що візерунок свастики був символом родючості. І як тут не згадати, європейське повір’я про те, що лелеки приносять дітей? Як не дивно, візерунок на браслетах, ймовірно, теж мав стосунок до культу родючості. Відрахувавши на ньому 280 рисок і знаючи час зачаття, просто було встановити час пологів, тобто той день, коли лелека принесе у стійбище нову людину. І зауважимо, що прилад для вимірювання часу було виконано у формі браслета, і його явно носили на руках. А це свідчить, що хтось ним користувався доволі часто, можливо навіть щодня, порівнюючи та зіставляючи дати різних подій та намагаючись визначити циклічність їх повторення. Іншими словами, намагаючись передбачити майбутнє. А це вже риса поведінки властива сучасному стилю мисленню. І тут не може не виникнути запитання, а чому раніше люди не намагались цього робити?

Відповісти на це запитання можна іншим запитанням: а чому не намагаються вимірювати час двох-трьох річні діти? Чому для них існує тільки колись і тепер, а завтра й через тиждень є синонімами? Приблизно так само мислили й первісні люди. Розумові процеси, які відбувались в їхніх головах були дуже схожими до тих, якими оперує мозок сучасних дітей і, по-своєму, це чинило їх щасливими. То чи дослідження часу мало б свідчити, що рівень щастя зменшувався, - бо згадаймо слова поета про те, що щасливі годинників не спостерігають. Швидше за все, це свідчить про розвиток мислення та його дорослішання, тобто про дуже важливі зміни в психіці доісторичних людей, позаяк, як відомо, поведінка сучасних людей багато в чому ґрунтується на довгостроковому плануванні, а для цього ми повинні знати яка з подій, що відбуваються з нами зараз, може повторитись у майбутньому і, якщо вона повториться, то коли? Винайдення календарів свідчить про те, що думка первісних інтелектуалів рухалась саме в напрямку пошуку відповідей на ці запитання.

Мізинські музики

Ще однією неоціненною знахідкою, зробленою на Мізинському поселенні, є набір музичних ударних інструментів, що застосовувалися для супроводу танців. В тому числі так званий шумовий набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець — прообраз сучасних кастаньєт. Важливо, що весь оркестр зберігався в одному з жител де, окрім іншого, були знайдені фарби, що служили для розмальовування тіл. При цьому музикантів, що грали на цих інструментах, мало бути щонайменше п’ятеро. Існування мізинського оркестру і його доволі часте використання свідчить про те у людей існувала потреба у використання якихось засобів для входження у специфічний, як тепер його називають, змінений стан свідомості, оскільки й музика і танці у первісну епоху служили не для розваги, а саме як частина важливих для громади ритуальних дій, що супроводжувались трансовими4 станами. Можливо, таким чином підтримувалась колективна свідомість групи, вкрай необхідна для виживання в надважких умовах. Відомо, що входженню в подібний стан служили також певні речовини рослинного походження, які досі використовуються сучасними шаманами5, а саме сліди рослин, що такі речовини містили, нерідко зустрічаються в палеолітичних поселеннях. До речі, унікальна збереженість мізинських знахідок дала можливість за допомогою трасологічних експертиз реконструювати мелодію, яку виконував цей оркестр, і її можна почути навіть зараз.

Мікролітична технологія

Завдяки згуртованості, вмінню передбачати майбутнє та самовідданій праці людям мізинської культури в масі своїй вдалось успішно пережили часи Великого холоду. А потім почались часи великих перемін. Спочатку потепління відігнало мамутів далеко на північ і доводилось шукати нові об’єкти для полювань. Не виключено, що частина мізинської людності також подалась разом з мамутами на північ. Відтік людей компенсувався міграціями з далекого заходу. Десь з теренів сучасної Франції прийшла група, чи може декілька груп, носіїв так званої мадленської⁶ культури. І вони, як заведено, принесли з собою нові навички й технології. Таких новацій було досить багато та, мабуть, найважливішою з них стала так звана мікролітична технологія. Мікроліт — це невеликий кременевий інструмент, розміром, зазвичай, в сантиметр завдовжки і пів сантиметра в ширину. Мікроліти отримували, відщеплюючи невеличкі пластинки, лусочки розміром з ніготь, від кремінного ядра-нуклеуса.

Звичайно для отримання таких пластин потрібні були особливі навички й досвід, адже належало дуже точно розрахувати силу й напрямок удару по каменю. Однак були тут й позитивні моменти, адже помилка при виготовленні такої пластини коштувала недорого, оскільки сам нуклеус залишався майже цілим, і можна було повторити спробу. А от з виготовленням великого цілісного знаряддя, наприклад, леза для ножа чи наконечника списа, так не виходило — один невірний рух і заготовину треба було викидати. Мікроліти ж використовувались для створення складних композитних знарядь. В розщеплену палицю чи кістку можна було вставити декілька мікролез, точно підігнавши їх одне до одного, і міцно закріпити за допомогою клею та мотузок. Такий інструмент, - а ним могло бути лезо ножа, тесла, сокири чи скребачки, - чудово виконував свої функції. І, що найголовніше, в разі втрати функціональності весь він не втрачався, а в ньому просто замінювали леза так, як роблять сучасні чоловіки, замінюючи леза у безпечній бритві. Поява мікролітичних технологій свідчила про настання нової, уже епіґраветтської епохи, а мізинська культура вступила в неї уже в іпостасі культури деснянської (див. Деснянська культура).