Картографи кам'яної доби

Діти двох культур

Схоже на те, що творцями межиріцької культури були декілька груп деснянців (див. Деснянська культура), котрі просунулись далеко на південь від свого звичного ареалу і зустрілись тут з новими умовами та з людьми кам’янобалківської культури (див. Кам’янобалківська культура). Від останніх вони запозичили трохи корисних для себе навичок, утворивши нову, невелику, але дуже креативну культуру. Втім, може, такими ж креативними були й люди інших синхронних їм культур пізнього палеоліту в Україні, однак про них ми знаємо менше, оскільки волею долі межиріцька культура поряд з мізинською (див. Мізинська культура) є однією з найкраще досліджених і датованих культур української кам‘яної доби. Люди межиріцької культури були високоспеціалізованими мисливцями на мамутів. Хоча на пізнішому етапі свого існування, коли мамутів траплялось все менше, межирічани почали полювати на північних оленів, а також на бізонів та коней.

На полюванні межирічани користувались переважно метальними списами з ланцетоподібними крем’яними вістрями, які, очевидно, кидали за допомогою списометалок. Їм був знайомий і лук зі стрілами, про що свідчать кістяні гостряки стріл, та гарпуни й мережі для вилову риби. Полювали також на хижаків та хутрових звірів, а на зайців та птахів ставили сильця.

Господарський реманент межиріцької культури був доволі багатим, хоча й майже нічим принциповим не відрізнявся від крем’яних виробів споріднених культур. Це типові для східного ґраветту (див. Ґраветтська культура) скребачки, необхідні для обробки шкіри. Їх кількість значно перевищує кількість кременевих лез, сокири, гостряки списів, шила. Впливи кам’янобалківців прослідковуються у великій кількості мікролітичних пластин. Себто люди з Межиріча знали складні композитні знаряддя й користувались ними. З рогу північного оленя виготовляли кістяні шила та молотки. Межиріцькі майстри працювали й з іншою сировиною: зокрема знайдені вироби з гірського кришталю, унікальна стилізована жіноча фігурка з середньодніпровського бурштину та прикраси з викопних мушель.

Храм кам’яної доби?

Межиріцьку культуру добре знають у світі завдяки єдиному поки що повністю збереженому та реконструйованому житлу з мамутових кісток. На будівництво цього житла було використано 385 мамутових кісток, зібраних на якомусь кістковищі, яке очевидно знаходилось десь поблизу, оскільки складно повірити, що мешканці поселення могли б винищити за відносно короткий час таку величезну кількість мамутів. І це був справжній шедевр палеолітичної архітектури. Завдяки порожнистій будові кісток стіни житла створювали ефект термоса, допомагаючи заощаджувати тепло, що було вкрай важливими в умовах холодного клімату. Додатковим захистом від холодного вітру служив ще й паркан із вкопаних трубчастих кісток мамутів. Він прикривав зовні фасадну частину будівлі біля головного входу та створював два бічних проходи, один з яких вів до зовнішнього вогнища.

Межиріцьке стійбище знаходилось на мисі в місці злиття річок Росі та Росави й складалось з чотирьох жител, збудованих з мамутових кісток, та господарчих об’єктів навколо них. Три будівлі поселення є однотипними, але четверте житло відрізнялось від попередніх — кістки викладені з чітко вираженою симетрією та ритмікою, очевидно надмірною для функціональності самої конструкції. Це може пояснюватись естетичними міркуваннями, а може мало і якесь ритуальне значення. Останнє стає ще більш вірогідним, якщо врахувати, що поблизу було знайдено череп мамута з малюнком, виконаним червоною фарбою. Трасологічна експертиза вказує, що цим черепом користувались як барабаном, відбиваючи на ньому кістяною колотівкою якийсь ритм. Очевидно, що ця музика мала якесь ритуальне значення і малюнок на черепі-барабані якось пов’язаний з нею.

Мапа чи календар?

Ще однією унікальною знахідкою з Межиріцького поселення є так звана мапа, на якій, на пластинці з мамутової кості, чітко й виразно вирізано контури всіх чотирьох жител поселення. Цей малюнок називають мапою можливо тому, що саме завдяки цій пластинці було знайдено два з чотирьох жител поселення. Однак насправді мапою цей малюнок напевне не був. Неймовірною фантастикою було б припущення, що цей малюнок було зроблено для майбутніх археологів, а більше ніякого сенсу як мапа цей малюнок не має. Можливою підказкою є насічки, нанесені під малюнком не є позначенням річки, як його зазвичай трактують, а відліком часу до якоїсь події та після неї. Це тим більш вірогідно, що на поселенні межиріцької культури в Гінцях було знайдено фрагмент кістки мамонта, із нанесеними різьбленими відмітками в формі тонкої вигнутої лінії, від якої відходять 32 довгі та 78 короткі лінії, що, ймовірно є таблицею спостережень за циклами Місяця.

Катастрофа Поліського озера

На біду мешканців (але на щастя для археологів) вони раптово покинули свої домівки разом з усім домашнім набутком і більше до них не повернулись, що дало можливість дуже детально вивчити їх побут. Що саме сталось ніхто не знає і мабуть, уже знати не буде, принаймні поки не буде винайдено якусь машину часу. Проте певні здогади на тему нещасливої долі межиріцької стоянки все-таки є. Завдяки швидкому таненню льодовиків, на півдні Білорусі утворилось гігантське озеро з прісною і дуже холодною водою. В широтному напрямку це озеро простягалось кілометрів на 300, а в меридіональному — на 130. Глибина Поліського озера становила близько 20 м в його найглибшій східній частині. Врешті-решт, сліди цього озера прослідковуються ще й тепер — це не що інше, як знамениті Прип’ятські болота. Щовесни, у зв’язку з таненням снігу, озеро переповнювалось і надлишок води потрапляв у Дніпро, викликаючи сильні повені.

Однак, одного не дуже доброго дня за 12 000 років до Різдва Христового, перемичка між озером та Дніпровим річищем не витримала напору води і прорвалась. Величезні маси холодної, змішаної з піском, галькою та щебенем води покотився долиною Дніпра. Наслідки цього грандіозного селевого валу також помітні ще й у нас час. Це, для прикладу, Конча-Заспа у Києві, Ігренський півострів у Дніпрі чи Олешківські піски в низов’ях Дніпра. Можливо, навіть, що ця катастрофа не стала причиною ґвалтовної фізичної смерті мешканців межиріцьких поселень. Вона просто прирекла їх на щось ще гірше — на смерть від голоду.

Селевий потік зруйнував екологічний баланс величезних територій, перерізав сезонні шляхи міграції тварині і таким чином позбавив межиріцьких мисливців здобичі. Частина з них, поза всякими сумнівами, загинула. І це ймовірно є причиною того, що наразі знайдено непропорційно мало стійбищ межирічців, хоча впливи цієї культури прослідковуються далеко за межі її ареалу. Частина тих, що вижили асимілюватись з сусідніми племенами, а інша частина мігрувала на південь та південний схід, поклавши початок осокорівській культурі.