Люди чи не люди?

Африканці проти європейців?

Людина сучасного анатомічного типу з’явилась в східній Африці приблизно 350 000 років тому, еволюціонувавши з якогось з підвидів Homo erectus (див. Ашельська культура). Ця нова модифікація розумної істоти виявилась настільки вдалою що доволі швидко, а в геологічних масштабах так і взагалі блискавично, люди заселили всю Африку і дуже швидко з’явились за її межами. Всі сучасні неафриканці є нащадками хвилі мігрантів з Африки, яка відбулася приблизно 65 000 – 55 000 тисяч років тому. На той час Старий Світ вже був заселений різними видами архантропів, які, втім, конкурувати з людьми не могли, а тому були швидко витіснені з усіх благодатних земель і в кінцевому результаті вимерли. Упродовж 20 000 років люди окупували всю південну та південно-східну Азію і вже в 45 000 році перед Різдвом здолали Торресову протоку1 і висадились в Австралії. А от з Європою якось не складалось. Протягом всіх отих 20 000 років люди не просунулись на північ далі Близького Сходу.

Причиною цьому були саме неандертальці, які виявились гідними конкурентами людям, ні в чому їм не поступаючись в інтелектуальному плані, а в технологічному навіть були на голову вищими. Та і Європа була для неандертальців рідним континентом і за багато тисяч років вони значно краще пристосувались до її клімату, аніж інші гомініни. Не можна сказати, що близькосхідний неандертало-людський кордон був непроникним. Невеликі групи людей постійно просочувались звідси на неандертальські території, оскільки посуха, яка запанувала тоді в східному Середземномор’ї, гнала живність на північ, а слідом за здобиччю рухались і мисливці. Однак, успіху на нових землях вони не мали і конкуренції з неандертальцями не витримували. Предки селетинців, вірогідно, були однією з таких людських груп, - хоча, можливо й трохи більшою за інші, - яка прийшла в центральну Європу з теренів сучасного Леванту і вела тут складну боротьбу за виживання. І, мабуть, ця група людей також повторила б долю своїх попередників, згинувши безслідно в неандертальському морі, якби не сталась подія, що радикальним чином змінила геополітичні розклади в тодішній Європі. Найдивніше, що цю дату ми можемо навіть доволі точно визначити.

Кому біда, а кому мати рідна

В 39 280 ± 110 років до Різдва сталось супервиверження вулкана на Флегрейських полях2 поблизу сучасного Неаполя. Це виверження досі вважається найбільшим за останні 200 000 років у Європі — згідно індексу вулканічної експлозивності 7 балів з 8 можливих. Шлейф вулканічного попелу, за оцінками, мав висоту 70 км, а потоки магми знищили все живе в радіусі приблизно 100 км. На додаток вулканічна активність в одному місці спровокувала інші, не менш руйнівні вибухи. Флегрейське виверження супроводжувалось ерупціями вулканів Чомадул3 в Карпатах та Казбеку4 на Кавказі. Попелом засипало добру половину Європи та східного Середземномор’я, що понизило середню температуру в Європі щонайменше на 5ºС, викликавши кількалітню вулканічну зиму. Викиди двоокису сірки та хлоридів спричинили кислотні дощі, частинки фтору, включаючись в рослинну речовину, викликали у тварин та людей хвороби, пов’язані з ураженням очей, легенів та органів внутрішньої секреції. Одним словом, настала катастрофа. Здавалося б всі, - і люди, й неандертальці - були поставлені цією катастрофою в однакові умови? Але, ні. Люди вижили, а від неандертальців залишились лише кості. Чому ж так сталось?

Чому неандертальці програли?

На думку вчених це пояснюється тим, що люди змогли краще пристосуватись до обставин, які так різко змінились, і причина тут була суто психологічною. Люди, мігрувавши з субтропічного та посушливого Леванту в вологу й прохолодну центральну Європу вимушені були адаптуватись до нових умов, і на час появи вулканічної зими процес адаптації був якраз у розпалі. Це як з переїздом на нове помешкання: коли ви покинули рідний та звичний дім і вирішили переселитись на нове місце, то якими будуть умови на тому новому місці особливого значення вже не має — так чи інакше до них треба звикати. Неандертальці ж, вірогідно, все ще очікували на повернення «старих добрих часів». Також величезну роль відігравала швидкість відтворення поколінь. З якихось невідомих нам фізіологічних причин неандерталки за все своє життя народжували значно менше дітей, аніж людські жінки. Тому кожне нове покоління неандертальців було чисельно меншим, аніж попереднє і цілковито навпаки діялось у людей. Цьому сприяли й різні мисливські стратегії, які використовували ці дві розумні раси.

Одним з давніх чисто людських винаходів були списометалки — нехитрі пристосування, які, попри те, дозволяли суттєво збільшити дальність кидка списом, і до винайдення яких неандертальці чомусь не здогадались. Це дозволило перетворити полювання на відносно безпечне зайняття, не втрачаючи нічого з його ефективності. Неандертальці ж підкрадались до здобичі мало не впритул і кидались на неї врукопаш, що супроводжувалось і травматизмом, і смертністю. Скорочення тривалості життя завадило неандертальцям транслювати знання та навички по ланцюжку поколінь в повному об’ємі. Неандертальська культура почала деградувати. Була й ще одна напевно найважливіша причина. Люди вчились неймовірно швидко, якимсь чином не тільки засвоюючи нові знання й навички, але й творячи на їхній основі нові — свої власні. Можливо цьому сприяли якісь чисто людські когнітивні здібності, а може діяв імпульс адаптації. Але, хай там що, селетинці не тільки швидко й успішно засвоїли мустьєрські технології, але й почали створювати з їх допомогою свої власні артефакти.

Ким були селетинці?

Дуже характерними для селетинців були масивні листоподібні наконечники списів з старанною двосторонньою обробкою, явно призначені для полювання на дуже велику дичину. А значна кількість виготовлених схожою технікою листоподібних скребачок, свідчила про те, що шкіри убитих тварин дуже інтенсивно оброблялись. Решта ж артефактів нічим не відрізнялись від подібних речей, створених руками неандертальців. То чи не могли ці люди бути неандертало-людськими метисами? Адже ті декілька відсотків неандертальських генів, що містяться в геномі всіх неафриканців звідкись же мусили взятись, чи не так? Донедавна вважалось, що гібридизація між людьми та неандертальцями відбувалась востаннє 65 000 років тому на Близькому Сході і ніколи більше не повторювалась. Втім, останні дослідження знахідок в Пештера-ку-Оасе5 дали вельми несподівані результати.

Людські кості, знайдені тут, вдалось датувати дуже точно. Їхній вік 37 800 років до Різдва. Однак навіть не це стало справжньою сенсацією. Колишні власники цих костей були людьми, але, одночасно, й близькими родичами неандертальців. Генетичні дослідження безсумнівно вказують, що вони, ці люди, мали неандертальських предків у четвертому-шостому поколіннях. Себто стовідсотковими чистокровними людьми вони не були. Ба, навіть більше, генетичні лінії цих людей вказують як на спорідненість з сучасним європейцями, так і з людьми, що 40 000 років тому населяли східну Азію, Сибір і навіть стали предками американських індіанців. Врешті-решт, реконструкція проведена за найбільш повним черепом, демонструє нам людину далеко не європейської зовнішності. То чи не могли люди з Пештера-ку-Оасе не просто принести з собою неандертальські гени з Близького Сходу, а набратись їх уже тут, на новому місці, вступаючи в шлюбні стосунки з місцевими неандертальцями? І чи не є ці люди власне тими носіями селетинської культури, останків яких нібито не знайдено?

Неандертальська спадщина

Ця гіпотеза виглядає тим більш вірогідною, що Пештера-ку-Оасе знаходиться зовсім неподалік від гаданого ареалу селетинської культури. А з цього могло б випливати, що саме від цих людей через ланцюжки поколінь сучасні європейці (в тому числі й українці) успадкували ширші, аніж у перших людей долоні та стопи, а також пристосованість до холоду, неандертальську бліду шкіру, світле волосся та блакитні очі. Щоправда, разом з цим нам дістались вовчак, хвороба Крона, цукровий діабет другого типу, депресія і навіть тютюнова залежність — це також неандертальська спадщина. Проте, ці, так би мовити, побічні продукти людсько-неандертальської дружби, тьмяніють, в порівнянні з неандертальськими технологічними здобутками, опанування яких дозволило нашим предкам не тільки вижити, але й пережити своїх вчителів. І, хоча селетинська культура зникла, начебто й не залишивши після себе явних спадкоємців, листоподібні селестинські леза ще тисячі років потому служили взірцем для багатьох поколінь палеолітичних майстрів.